Розділ 4. Греція і Македонія

Розвиток Македонії

Довгий час Македонія була відособлена від Греції. На історичну сцену вона виходить пізніше, ніж грецькі міста. Нижня Македонія являла собою рівнину, Верхня - гірську місцевість.

Рання історія Македонії головним чином подібна до історії інших, більш відомих нам, античних суспільств. В етнічному відношенні македонці, за пануючою в науці думкою, близькі до греків. Населення складалось із суміші грецьких, головним чином фессалійських, племен з північними іллірійсько-фракійськими племенами. Македонський діалект близький до фессалійського.

Соціально-політичний лад Македонії наприкінці V і в IV ст. ще зберігав багато рис гомерівського ладу. На чолі держави стояв цар, що спирався на військово-родову аристократію, так званих супутників (гетайрів) - землевласників і скотарів. Основну масу македонського населення складали пастухи і хлібороби, частиною вільні, частиною залежні. У Македонії порівняно рано розвилася гірська справа. Крім того, з Македонії вивозилися ліс і продукти лісової промисловості - дьоготь і смолу. Жителі прибережної смуги з успіхом займалися рибальством і торгівлею. У класичний період Македонія майже не відігравала значної ролі в загальноеллінських справах.

Зростання Македонії почалося з Пелопоннеської війни, що стала наслідком внутрішнього розвитку Македонії і винятково сприятливої міжнародної кон’юнктури. Наприкінці V і на самому початку IV ст., при царі Архелаї (419-399 рр.], Македонія займає вже значне місце серед грецьких держав на Балканському півострові. Подібно іншим царям і тиранам, Архелай мав багатий двір, виявляв цікавість до еллінської культури і вважався знавцем і заступником її. При дворі Архелая, між іншим, жив «найрозумніший із всіх еллінів» - афінський трагік Еврипід, що написав драму «Архелай», присвячену македонському царю-меценату.

Ядро македонської армії при Филипі II складала колона (фаланга] важкоозброєних піхотинців, найнятих із більш заможних громадян. Македонська фаланга, що мала глибину в двадцять рядів, являла грізну лавину, що повільно рухалася на ворога. Фалангісти були озброєні довгими списами довжиною до 2 метрів - сарісами. Для захисту боків фаланги служила легка піхота і кавалерія, найнята із сусідніх фракійсько-іллірійських племен. Поряд з легкою кавалерією в Македонії існувала ще важка кіннота, поповнювана з аристократії, царських гетайрів. У поєднанні різних видів військ і кращому технічному оснащенні армії і полягала реформа Филипа II. Македонське військо складалося частиною з найманців, більшою ж частиною - з тубільних селянських ополчень, які очолювались місцевими басилеями.

Спираючись на силу свого війська, Филип II у короткий термін опанував усім македоно-фракійським узбережжям, зайнятим грецькими колоніями, багатими мінералами і корабельним лісом, містами Амфіподом і Підною і золотоносною гірською місцевістю Пангеєм. У 348 р. під владу Македонії потрапило місто Олінф, що стояло на чолі спілки фракійсько-халкідських міст і знаходилося у союзі з Афінами. Після завзятого опору Олінф був захоплений македонським царем і зруйнований вщент, а жителі захоплені у полон і продані в рабство.

Захоплення Пангейських розсипів і дало можливість Филипові провести грошову реформу.

Таким чином, до середини IV ст. Македонія з другорядної напівварварської держави перетворилася в першокласну державу, що заявляла права на світову гегемонію і, врешті-решт, домоглася цієї гегемонії.

Швидкому зростанню Македонії сприяли близькість грецьких колоній Халкідського півострова і внутрішня слабкість самої Греції. Македонія втягувалася в справи грецьких колоній, ставала торговою і рабовласницькою країною і просувалася до моря. У той же самий час підсилювалася влада пануючих і слабшала родова аристократія. Племінні басилеї, що затримували об’єднання Македонії, поступово втрачали свою колишню самостійність і перетворювалися в царських дружинників (гетайрів]. Поруч зі старою резиденцією македонських царів Егами виникає нова столиця Македонії Пелла, що розташована неподалік від моря.

Міжнародне становище якомога більше сприяло Македонії. Раніше було зазначено, як зживали себе старі грецькі поліси і яка запекла боротьба кипіла між ними й усередині них. Війни, що не припинялися, і внутрішні перевороти вкрай розхитали господарський і політичний лад полісів. В Афінах, Спарті, Фівах і в інших грецьких полісах було чимало прихильників македонського царя, що мали, на їхню думку, позбавити Елладу від внутрішньої анархії і політичної слабкості. «Якщо сам не можеш володіти зброєю, то треба дружити з тим, хто нею вміє володіти», - таким було гасло прихильників сильної влади.

З усіх грецьких держав найбільш небезпечним суперником Македонії були Афіни. Возвеличення Македонії, як було зазначено вище, могло відбутися лише за підтримки грецьких прихильників Македонії і друзів пануючого Филипа, яких було чимало в Афінах. Велика частина прихильників Македонії належала до багатих класів, рабовласницької знаті - землевласників, судновласників, багатих деміургів та ін. Симпатії афінських олігархів до македонського царя в першу чергу викликалися страхом революційних вибухів усередині самих Афін, подібних до аргоського побиття багатих громадян.

Внутрішній стан грецьких полісів у досліджувану епоху досить яскраво показано в характеристиках, що наводяться Платоном і Ісократом - сучасниками усіх цих подій.

«У наш час, - говорить Платон, - кожна з еллінських держав являє собою безліч держав, а не одну державу, подібно до того, як при грі в містечка. Яку з них не візьми, у неї завжди знайдеш дві ворожі одна одній держави: одна - бідняків, інша - багатих. І кожна з них у свою чергу розпадається на окремі держави» [12, с. 168].

Настільки ж похмуру картину життя грецьких мас малює Ісократ, афінський письменник IV ст. У ряді численних народних бід Ісократ називає безробіття серед вільних ремісників і хліборобів, бродяжництво і наймитство.

Македонська й антадоакедонська партії в Афінам

Виразником македонських настроїв і провідником македонської політики в Афінах був знаменитий афінський письменник, учитель красномовства Ісократ (436-338 рр.]. Ісократ прожив майже сто років і був очевидцем і сучасником самого складного і цікавого періоду грецької історії. Від Ісократа збереглося багато творів, на підставі яких можна відтворити грецьку історію й історію еллінської думки першої половини IV ст. Для нашої мети найбільше значення мають наступні твори Ісократа: «Панегірик», «Ареопагітик» і його «Листи до Филипа». Ідейним вождем прихильників македонської орієнтації й ідеологом македонського царя Ісократ став не відразу. До цього він ішов складним шляхом.

Після Анталкідового миру Греція переживала почуття глибокого національного приниження і ганьби. Егейське море опинилося під владою перського царя фінікійських міст, старих конкурентів Греції, які заступалися за нього.

Ісократ думав, що єдиним виходом з положення може бути тільки нова загальногрецька (панеллінська] війна з Персією. Передбачувана війна - такий хід думок Ісократа - буде священною війною, помстою еллінів персам за наругу святинь і за приниження народної гордості. Разом з тим вона звільнить Грецію від внутрішніх нещасть, від економічної і моральної кризи, виведе з того безвихідного тупика, у якому вона перебуває тепер.

«Наша батьківщина, - писав Ісократ, - стала тепер пустелею - одні загинули від насильства, інші на чужині блукають зі своїми родинами, зі страху змушені боротися проти своїх же братів греків» [13, с.

Щаслива війна з Персією, а в цьому Ісократ не сумнівався, повинна була, на його думку, відкрити простір підприємницькому духу, звільнити Грецію від мас бездомного люду і дати роботу «бродячим елементам», що загрожують існуванню еллінської держави і культурі. Схід має незліченні і невичерпні багатства, що у випадку перемоги перейдуть до еллінського народу.

«Нехай натхненне патріотичною ідеєю воїнство зробить Грецію власницею невичерпних фінансових сил Сходу, центром світового обміну!.. Перенесемо війну в Азію, а щастя Азії до себе!» [14, с. 9].

Поставало питання: хто візьме на себе ініціативу організації і ведення війни, - що при тодішньому стані еллінського світу було дуже важливим питанням. Спочатку Ісократ, як і взагалі всі афінські патріоти, покладав надію на власну міць Афін або на коаліцію Афін, Спарти і Фів. Незабаром, однак, довелося відмовитися від цієї, здавалося б, найпростішої і природної ідеї. Війна Фів зі Спартою і невдала спроба створення панеллінської федерації переконали афінських патріотів у неможливості власними силами відродити Грецію й організувати війну з Персією.

Тому необхідно було шукати об’єднувача і вождя де-небудь в іншому місці. Єдиним серйозним претендентом на гегемонію Греції виявився македонський цар. На нього тепер і кинули погляди ті грецькі «патріоти», однодумці Ісократа, що сподівалися за допомогою царя-варвара згуртувати роз’єднану Грецію й організувати східний похід.

«Якщо ти дійсно є гідним нащадком Геракла, - писав Ісократ пануючому Филипові, - то зроби все це, і тоді усі будуть зобов’язані тобі найбільшою подякою - греки за ті благодіяння, що ти їм зробиш, а македонці за те, що ти будеш над ними законним государем, а не самодержавцем. Увесь же інший рід людський - за те, що ти звільниш еллінів від варварського деспотизму, після чого всіх людей ощасливиш еллінською культурою» [14, с. 154-155].

У випадку ж відмовлення Филипа виконати своє велике історичне покликання «Греції неминуче загрожує внутрішня катастрофа.

В особі Ісократа ми маємо типового прихильника військової диктатури, готового для порятунку Греції від «бродячих елементів» на передачу всієї країни під владу Македонії.

Ісократ виражав думки, почуття і настрої прихильників македонської орієнтації, ворогів демократії і захисників дідівських порядків. Крім Ісократа, з відомих людей афінського суспільства за об’єднання з Македонією стояли Евбул, Есхін, Фокіон та ін. Евбул - відомий афінський фінансист, адвокат і демагог; йому належить закон, за яким залишкові суми з усіх кас повинні були, як театральні гроші, надходити до народу. Він належав до помірно-олігархічної групи і думав, що союз з Македонією зробить благотворний вплив на афінські фінанси, послабить економічну кризу і дасть можливість збільшити роздачі.

Точку зору Евбула розділяв і Есхін, відомий афінський адвокат, суспільний діяч і оратор, один із самих гарячих прихильників Македонії. До македонського ж угруповання схилявся Фокіон, видатний афінський стратег і суспільний діяч, та ін. З відомим правом до тих, хто співчував македонській орієнтації, відносять і Аристотеля.

Македонська партія в Афінах знаходилася в пожвавлених зносинах з македонським царем, що підтримував її порадами і, головне, грошима. Заради досягнення визначених політичних і особистих цілей Филип грошей не шкодував. «Навантажений золотом віслюк, - говорив він, - візьме саму неприступну фортецю».

Македонській партії протистояла інша партія - антимакедонська. І тут економічні інтереси мали вирішальне значення. До антимакедонської партії схилялися всі, чиї інтереси розходилися з великодержавною політикою македонських царів. Насамперед сюди належали торгові елементи, які були зв’язані з Чорним морем і не бажали випускати зі своїх рук протоки і північно-східний (чорноморський] ринок. Далі, до антимакедонської партії примикали афінські зброярі і, нарешті, маса середньої і дрібної демократії, яка страхалася північного «варвара», руйнівника священних традицій демократичних порядків. В очах демократичної маси перемога Македонії означала кінець афінської демократичної конституції з її роздачами, народними судами, видовищними грошима і загальним голосуванням. Для багатьох афінян демократичний поліс був головним джерелом їхнього існування, і скасування демократичних порядків було рівнозначне закриттю цього джерела.

На чолі антимакедонської партії стояв знаменитий афінський оратор Демосфен (384-322 рр.]. Демосфен був гарячим прибічником афінських демократичних установ і до того ж власником великого збройового ергастерія. Крім Демосфена, з видатних діячів до антимакедонської партії належали відомий афінський фінансист Лікург, суперник Евбула, адвокат Гіперід і деякі інші представники афінської інтелігенції. Основною вимогою антимакедонської партії було збереження демократичної конституції. Вождь партії Демосфен, один з найбільших грецьких ораторів, у своїх промовах і виступах постійно нагадував про велике минуле Афін, про силу і велич політичної волі. Промови Демосфена вводять нас у гущину соціально- політичного життя Афін того часу, показуючи картину внутрішнього розкладання афінської демократії напередодні македонського завоювання.

У своїх виступах Демосфен, порівнюючи класичну демократію із сучасною йому демократією, приходив до сумних висновків. Колишня волелюбність греків зникла як дим. Великі політичні проблеми пішли в минуле, зникло почуття національної гордості і войовничості, що так вигідно відрізняло еллінів від варварів. Усе тепер розпродано на ринку! Інтерес до суспільних справ, патріотизм, хоробрість, самопожертва і витриманість старих афінян у даний час змінилися єдиним бажанням: не сплачувати податків, не нести військової служби й одержувати державну допомогу. Егоїзм і індивідуалізм знищили колишню єдність поліса, яким відрізнялися старі Афіни.

«Тепер усе розкуплено, як продажний товар, і поміняно на те, що повалило Елладу у невиправну біду. На що ж саме? На все, чим звичайно супроводжується низька продажність. Кораблів, військ, грошей, запасів і всього, чим прийнято вимірювати силу держави, тепер у нас набагато більше, ніж колись, але все це робиться негідним, марним, недійсним завдяки тому, що все це стало предметом мерзенного торгу» [15, с. 53-54].

У своїй критиці македонської партії і Филипа Демосфен не шкодував ні слів, ні енергії. Македонський цар, говорив Демосфен в одній зі своїх філіппік, не має ніякого відношення ні до Греції, ні до грецької культури. Це - варвар, тиран, деспот, що не врятує, а задушить останні залишки еллінської незалежності, волелюбності і культури.

«Усі прихильники македонської партії, що запевняють афінян у філеллінстві македонського варвара, знаходяться у нього на утримуванні і роздачах македонських грошей і обманами підкуповують нещасливий, що втратив голову, афінський демос.

У підступних задумах македонянина не може бути ніякого сумніву. Єдина мета, до здійснення якої прагне Филип, полягає в пограбуванні Еллади, у відібранні її природних багатств, торгових і стратегічних пунктів. Як засобом для досягнення своїх мерзенних намірів Филип користується розбратом і незгодою серед самих еллінів. Не говорячи вже про Олінф, Метон і тридцять два міста Фракії, винищених з нечуваною жорстокістю, не говорячи про знищення фокійців, він забрав у міст Фессалії волю і державний устрій, посадив, як тиранів, своїх агентів у Евбеї, на такій близькій відстані від Афін» [15, с. 45-49].

Позитивна частина програми антимакедонської партії зводилася до утворення союзу незалежних грецьких полісів і до загальногрецької війни з Македонією, що планомірно захоплювала північ і просувалася вглиб Греції. Безперечно, вказував Демосфен, сьогоденне положення найвищою мірою критичне, але все-таки ще є можливість зупинити рух македонян. Поки афінські кораблі цілі, усі, від малого до старого, повинні взятися за діло. Коли ж хвилі почнуть хльостати через борти корабля, то вже буде загублено все і всі зусилля виявляться марними. Таким чином, Демосфен на противагу македонської партії закликав до боротьби за незалежність батьківщини проти Македонії, за збереження демократичного ладу і проти військової диктатури македонського царя.