Розділ 6. Грецька культура класичного періоду

Всенародні свята

Демократія, що приходила на зміну родовій аристократії, несла з собою нові почуття, думки й ідеї. Аристократична ідеологія у III-VI ст. до н.е. поступалася місцем новій, демократичній ідеології V- IV ст.

Для століття демократії, навпаки, характерні широта і масовість. Демократична широта найбільш повний вираз знайшла у всенародних святах на честь найбільш популярних грецьких богів - Афіни, Деметри і Діоніса.

На честь Афіни справляли свято панафіней, у якому брало участь усе афінське населення. У богині Афіни знайшла своє втілення державна централізація, до якої прагнули всі афінські державні люди, починаючи із Солона і Пісістрата. Панафінеї відбувалися щорічно й особливо урочисто в кожний четвертий рік. Свято продовжувалося шість днів підряд. Програма свята складалася в кінному і пішому змаганні, бігу зі смолоскипами, у хоровому співі, танці, декламації і музичних змаганнях.

Всенародне значення мали також і свята на честь Деметри (елевсинські містерії] і цілий цикл свят, присвячених богу Діонісу. Спочатку всі названі божества були аграрними божествами, а свята на їх честь - землеробськими святами. Перикл, відповідно до його загальної політичної ідеї, прагнув афінським святам і божествам надати панеллінського характеру.

Грецький театр

З пісень і молитов, що прославляли Діоніса (дифірамбів], виникла грецька трагедія. Трагедія власне означає «козляча пісня».

Спочатку дифірамби на честь Діоніса, що співаються хором, не відрізнялися ні складністю, ні музичною розмаїтістю, ні художністю, і тому було великим кроком уперед введення в хор діючої особи, актора. Актор декламував міф про Діоніса і подавав репліки хору. Між актором і хором зав’язувалася розмова - діалог, що складає основу драматичної вистави. Перші трагедії створені були в Афінах ще в VI ст. до н.е. Під час іонійського повстання Фриніх поставив трагедію «Узяття Мілета», що змусила слухачів плакати, але влада наклала на автора великий штраф за те, що він нагадав про близькі нещастя.

Справжнім творцем грецької трагедії вважають Есхіла. Введенням другої діючої особи Есхіл ще більше оживив розповідь, зробив драму більш динамічною і тим самим наблизив її до глядача. Крім того, Есхілу приписують організацію удосконаленого сценічного апарату - введення декорацій, масок, котурн, літальних, що імітували грім, та ін. Власне, з Есхіла і починається історія грецького театру.

Подібно грецькій драмі грецький театр невіддільний від культу Діоніса і діонісіїв. При здійсненні жертвоприношень і магічних церемоній, що їх супроводжували, присутні розташовувалися у вигляді амфітеатру на схилах сусіднього пагорба, що прилягав до жертовника. Такий початок грецького театру. Принцип амфітеатру зберігався і надалі. Грецькі театри протягом усієї історії залишалися амфітеатрами, розташованими в підніжжях пагорбів, під відкритим небом, без даху і завіси. Грецький театр був вільним простором, що утворював півколо (амфітеатр].

Усередині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами і звичайно зображувала царський палац. Місця для глядачів (глядацька зала] від іншої частини міста були відгороджені дерев’яною чи кам’яною стіною без даху. Введенням теорикона Перикл зробив театр доступним для всіх афінських громадян.

Театральні вистави давалися тільки у свята Діоніса і належали спочатку культу. Лише поступово театр став здобувати суспільне значення, будучи політичною трибуною, місцем відпочинку і розваги. Високий загальнокультурний рівень грецьких полісів у значній мірі треба приписати театру, що організовував, виховував і просвіщав народні маси. Драматичні вистави невіддільні від демократичних полісів, а демократію полісів неможливо собі уявити без театральних вистав, на які іноді збиралася ледве чи не половина міста. Поряд з театральними виставами слід зазначити спортивні змагання, які влаштовували держава і приватні особи, ігри, боротьбу, музичні, літературні і багато інших видів фізичного і духовного спорту. «Організуючи щорічно ігри і жертвоприношення, - говорив в одному зі своїх виступів Перикл, - ми давали нашій душі можливість одержати різноманітний відпочинок від праці і благопристойності домашньої обстановки - повсякденну насолоду, що проганяє зневіру і тугу». Укладач олігархічного трактату вважає любов афінян до театральних вистав і свят одним із природних наслідків демократичного ладу.

Предметом театральних вистав слугували трагедії і комедії. З V ст. до н.е. під час театральної вистави ставилися звичайно три трагедії (трилогія], кожна з яких складала продовження попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей (єдність місця, часу і дії], що згодом були теоретично обґрунтовані Аристотелем і дотримувалися аж до XVIII ст. н.е. До трагічної трилогії приєднували ще сатиричну драму (драма-дія]. Зміст і мотиви грецьких трагедій дуже різноманітні. В основу грецьких трагедій звичайно покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, рідше користувалися яким-небудь історичним фактом.

До історико-міфологічної основи трагедії приєднувалася маса всіляких релігійних, політичних і психологічних мотивів. Сюди входили: боротьба вільної волі людини проти сліпої долі, метаморфози долі, зіткнення соціального з індивідуальним, нескінченні зміни щастя і нещастя, гордість і приниження, любов до батьківщини і зрадництво, віра і безвір’я. Іноді в трагедії звучали цілком визначені політичні мотиви.

Всесвітньо-історичне значення грецької трагедії полягає в її дивному багатстві ідей і у філософській глибині питань, що трактувались. До цього треба додати ще майстерність вірша, багатство і барвистість мови, нескінченну розмаїтість образів високої краси. Незважаючи на архаїчність сюжету, грецька трагедія завжди насичена ідеями сучасності і повна життя. Укладачі трагедій брали міфологічний чи історичний сюжет і наповняли його змістом сучасності, наближаючи його головним чином до масового глядача. Історія і сучасність у здобутках античних драматургів гармонійно поєднувалися. В умінні поєднати історію з сучасністю, зробити далеке близьким, зрозумілим і цікавим - в цьому і полягає значення грецької трагедії для світової культури.

Розквіт грецької трагедії збігається з «золотим століттям» Перикла, з розквітом афінської демократії і продовжується до кінця Пелопоннеської війни.

З грецьких трагіків світової слави набули три корифеї античної драми: Есхіл, Софокл і Еврипід. Старший з них, Есхіл (525-456 рр.], родом з Елевсина, головного центру таємничих і похмурих елевсинських містерій, був сучасником і безпосереднім учасником великих боїв греків за волю батьківщини. Есхіл у своєму світогляді поєднав почуття й ідеї двох поколінь - демократичного й аристократичного. Багато що в демократичному ладі Афін було далеке Есхілу, що і змусило його частину життя прожити поза Афінами, у Сицилії. За переказом, Есхіл написав сімдесят драм, з яких цілком дійшли до нас тільки «Орестейя», що складається з трьох частин: «Агамемнон», «Хоефори» і «Евменіди», і чотири інші трагедії: «Перси», «Семеро проти Фів», «Закутий Прометей», «Благаючі».

З грецьких трагіків Есхіл ближче всього стоїть до первісного джерела трагедії - діонісових містерій. Думка Есхіла глибока, титанічна, часто таємнича, мова його - смілива, багата метафорами й зворотами. Зображувані Есхілом характери сильні так само, як сильні зовнішні і внутрішні конфлікти зображуваних ним героїв - богів і титанів. Джерелом усіх конфліктів у Есхіла є незалежний ні від людей, ні від богів фактор - доля [Мойра], перебороти яку не можуть не тільки люди, але навіть і самі боги. Колізія вільної волі індивіда з втручанням нездоланного фактора - долі - складає лейтмотив трагедій Есхіла.

Разом з ідеєю долі трактувалася й інша - ідея відплати. Усякий зроблений, свідомо чи несвідомо, злочин неминуче у силу долі спричиняє відплату. Ясніше всього ідея відплати показана в трилогії «Орестейя». Сюжет «Орестейї» узятий з міфу про повернення героїв. Аргоський цар Атрей вчинив тяжкий злочин, нагодувавши свого брата Фієста смаженим м’ясом його власних дітей. Атрей зробив це з помсти за зваблення Фієстом його дружини. Один раз зроблений злочин у силу неминучого об’єктивного закону спричиняє серію інших, настільки ж жахливих злочинів. Дружина Агамемнона, сина Атрея, Клитеместра вступає в зв’язок із сином Фієста Егісфом. Агамемнон, що повернувся з-під Трої, стає жертвою помсти Клитеместри, що метиться йому за вбивство дочки Іфігенії. Клитеместра, задоволена помстою, у свою чергу стає жертвою помсти з боку свого сина Ореста, що мстить матері за вбивство батька. Таким чином, Клитеместра і її коханець Егісф одержують справедливу помсту долі. В останній частині трилогії, «Евменідах», Есхіл змалював Ореста, переслідуваного злими Ериніями, богинями помсти. Орест прибуває в Афіни і з’являється перед судом ареопагу, що засновується для цього самою Афіною. Ареопаг виносить виправдовуючий вирок. Еринїї, заспокоєні Афіною, перетворюються в Евменід, благодійних богинь-покровительок. Використаний Есхілом міфологічний сюжет про виправдання Ореста відбивав глибоку старовину і виник в епоху боротьби між відживаючим материнським правом і батьківським правом, яке було в процесі становлення.

«Евменіди» поставлені були в 458 р. і відобразили гостру політичну боротьбу, пов’язану з реформами Ефіальта. Есхіл, закликаючи до згоди і виступаючи проти міжусобиць, виступив з захистом ареопагу, цього оплоту аристократії, підкреслюючи давню його установу.

Ідея відплати й ідея примирення взаємно переплітаються і в іншій трилогії, яку приписують Есхілу, - «Прометей». Трилогія «Прометей» складалася з трьох частин: «Прометей, що викрадає вогонь», «Закутий Прометей» і «Звільнений Прометей» (до нас дійшла тільки друга]. Розум і воля титана Прометея підіймаються проти незламного об’єктивного закону Мойри. Прометей, що викрав вогонь у Зевса і передав його людям, за свою зухвалість прикутий Зевсом до скелі гірського хребта Кавказу. Коваль Гефест важким молотом ударяє його по грудях, але гордий титан (Прометей] не здається.

У «Промете!» сплітаються два мотиви, співзвучні перехідній епосі, у яку жив «батько еллінської трагедії»: прагнення до свободи і творчості й об’єктивна неможливість одержати цю свободу. Свідомість і воля індивіда - чи бога, чи титана, чи людини - прагнуть до звільнення, але у своєму прагненні наштовхуються на нездоланні фактори у вигляді всякого роду традицій і забобонів - кровних, локальних, релігійних і т.д., названих мовою античних трагіків долею. Образ Прометея як борця проти усього вульгарного, обмеженого, самовдоволеного і нерозумного одержав високу оцінку у прислів'ї: «Нечестивий не той, хто відкидає богів юрби, а той, хто приєднується до думки юрби про богів».

Філософія цього не приховує. Зізнання Прометея є її власне зізнання, її власний вислів, спрямований проти всіх небесних і земних богів, які не визнають людської самосвідомості вищим божеством.

Ідея долі і відплати, що зустрічається в працях Есхіла, із ще більшою визначеністю виступає в працях іншого грецького трагіка - Софокла.

Софокл (497-403 рр.] походив з афінського передмістя Колони, був сучасником і палким шанувальником Перикла. Софокла називають Гомером грецької драматургії, намагаючись цим сказати, що Софокл так само повно і яскраво відбиває «золоте століття Перикла, як Гомер відобразив у своєму епосі життя, вдачі та уявлення епічної Греції. В усіх здобутках Софокла відчувається таке ж усвідомлення величі і гордості людського генія, як і у вищенаведеній програмній мові Перикла.

Ідея долі в Софокла сполучається з прославлянням людського генія, творця і споглядача матеріальних і духовних цінностей у межах, відведених йому життям. Саме поняття долі в Софокла більш абстрактне, ніж у Есхіла. В останнього доля близька до божества, у Софокла цього немає.

Основна ідея повніше усього викладена у кращій трагедії Софокла «Цар Едіп». В основу трагедії «Цар Едіп» покладене сказання, чи міф, про Едіпа, сина фіванського царя Лая і його дружини Іокасти. Лаю було передвіщено оракулом, що він загине від руки власного сина, який одружиться зі своєю матір'ю. Тому після того, як у Лая та Іокасти народився син Едіп, вони наказали відправити його в гори і пробуравити йому ноги. Випадково царський пастух коринфського царя Поліба натрапив на хворого Едіпа, пожалів його і привів до свого пана. Поліб залишив Едіпа у себе й усиновив його.

Один раз Едіп відвідав дельфійського оракула і довідався, що йому призначено долею вбити свого батька й оженитися на своїй матері. Зі страху перед здійсненням злочину Едіп поспішив залишити своїх несправжніх батьків і пішов з їхнього дому. Дорогою він зустрів невідомого йому чоловіка, вступив з ним у сварку і випадково вбив його. Цей незнайомець був його рідним батьком Лаєм.

Повернувшись у Фіви, Едіп позбавив місто від страшного чудовиська Сфінкса і за це вдячними громадянами був проголошений царем, зайняв палац колишнього царя, убитого їм Лая, і оженився на його дружині, своїй матері, Іокасті. Передбачення долі і пророкування оракула збулися.

Після цього йде серія мук і відплат, що переживає нещасливий, ні в чому не винний цар Едіп. Нарешті, коли йому була відкрита правда, він, щоб змити ганьбу, не бачити світла і людей, сам засліпив себе. Після довгих поневірянь і каяття сліпий старий Едіп, супроводжуваний своєю вірною дочкою Антигоною, нарешті знайшов останній спокій у передмістях Афін, на пагорбі Колони.

Продовження сюжету «Царя Едіпа» складають трагедії «Едіп у Колоні» і «Антигона». Зміст «Антигони» у декількох словах такий. Після смерті Едіпа почалася боротьба за фіванський престол між його синами Етеоклом і Полініком, що закінчилася загибеллю обох суперників. Новий цар Фів Креонт, зять Едіпа, наказав поховати з належними почестями Етеокла, а труп Полініка, що підняв зброю проти батьківщини (трагедія Есхіла «Семеро проти Фів»], наказав викинути собакам і птахам. Незважаючи на наказ царя, Антигона, сестра загиблих братів, поховала труп Полініка, накликавши на себе тим найстрашніший гнів Креонта. Креонт наказав заточити Антигону в підземелля, де вона повинна була загинути від голоду. Але коханець Антигони, син Креонта Гемон, пробрався в підземелля з метою звільнити свою наречену, але, на жаль, було вже пізно. Антигона позбавила себе життя, повісившись. Гемон не витримав смерті Антигони і теж позбавив себе життя, нарешті, мати Гемона також не пережила загибелі свого улюбленого сина.

Весь довгий ланцюг боротьби за трон, переслідувань і смертей відбиває в якійсь мірі мікенську епоху, повну дивовижних драм і злочинів.

Значення долі і відплати в трагедіях Софокла виступає зовсім чітко, але воно не вбиває людської особистості і не знищує вільної людської свободи. Софокл зображає людину як свідому істоту, що несе відповідальність за свої вчинки.

Саме усвідомлення власної відповідальності в людей дозволяє Софоклу поставити своїх героїв у більш вільні відносини з богами.

За переказом, Софокл написав сто двадцять три трагедії, з яких збереглося сім: «Цар Едіп», «Едіп у Колоні», «Антигона», «Філоктет», «Аякс», «Трахинянки» і «Електра».

Для Есхіла доля наближається до божества, для Софокла доля - відсторонене поняття, що знаходиться поза людиною, а для Еврипіда, третього великого трагіка Афін, доля закладена в самій людині. Еврипід ототожнює долю з домінуючою пристрастю людини. Еврипід - творець реальної психологічної драми.

Біографія Еврипіда мало відома. За одними джерелами, Еврипід (480-403 рр.] був сином дрібного торговця і торговки зеленню. Але дані ці навряд чи достовірні: вони засновані на випадах проти Еврипіда авторів комедій. Зважаючи на все, Еврипід обертався в середовищі видатних афінських діячів того часу. Цілком можливо, що він був близький Алківіаду. З інших біографічних даних заслуговує на увагу вказівка, що він був протягом якогось часу живописцем. На підставі трагедій Еврипіда можна без сумніву вважати, що він був дуже освіченою людиною, учнем софістів і демократом. Ідеї софістів він виказував у своїх працях, роблячи їх зрозумілими і доступними широкій публіці. У його працях знайшли відображення усі великі проблеми того часу, що ставили софісти і які хвилювали думки і почуття його сучасників. Питання про природу богів і людей, про значення культу, про природне право, про права жінок, рабів, про відношення статей, про родину і т.д. - усе це прямо чи побічно входило в зміст еврипідівського репертуару. На противагу Софоклу, що показував не реальних, а ідеальних людей, як Едіп і Антигона, Еврипід зображував колізію людських пристрастей, високих і низьких. У цьому відношенні його можна вважати дійсним попередником і вчителем Шекспіра. Взагалі вплив Еврипіда на світову літературу і театр дуже значний.

Нестримна жадоба помсти зганьбленої жінки чоловіку, що зрадив її, покладена в основу найдосконалішої трагедії Еврипіда - «Медея». Медея віддається одній-єдиній пристрасті - помститися своєму чоловіку Язону, що проміняв її на коринфську красуню. Медея клянеться не тільки знищити самого Язона і його кохану, але також умертвити і своїх власних дітей від шлюбу з Язоном. Боротьба протилежних почуттів ображеної і захопленої ревнощами жінки, з одного боку, і до нестями люблячої своїх дітей, з іншого, складає психологічну основу «Медеї».

«Ваша мати, позбавлена своїх дітей, повинна тягти злиденне життя, жалюгідне існування. Вам самим уже не призначено її бачити. Вам призначено перейти в інше життя... 0 горе, горе! 0 мої діти! Навіщо цей ласкавий погляд? Навіщо ця посмішка, остання посмішка? 0 горе! Що робити мені, нещасній? Сили залишають мене, о жінки, коли зустрічаю ясний погляд моїх дітей. Ні, не можу: геть від мене, злочинницький задум. Я відвезу їх звідси. Якщо мені потрібно покарати їхнього батька, то навіщо карати його нещасних дітей моїм власним подвійним нещастям? Ні, ні, геть від мене, мій задум!» Слідом за цим настає новий сплеск почуття ревнощів і помсти.

«Помріть ви, - вигукує Медея, власноруч убиваючи своїх дітей. - Я не стерплю, щоб мої діти піддавалися образам і насильству. їхня загибель все одно неминуча. Я, що дала їм життя, краще уб'ю їх сама, їхня доля вирішена, ніщо не може визволити їх... Будьте щасливі, тільки не тут. Батько відняв у вас щастя на землі. Пристрасть, що штовхає людину на найбільші злочини, сильніше за розум».

Кривава драма закінчується співом хору, що нагадує глядачам про всемогутню сліпу долю, шляхи якої непорушні і незбагненні. Крім «Медеї», Еврипіду належить «Електра», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді», «Гекаба», «іполіт», «Благаючі про захист», «Орест» та ін. У цілому збереглося вісімнадцять повних трагедій Еврипіда й одна сатирична драма («Кіклоп»], не враховуючи великої кількості уривків з різних трагедій, що до нас не дійшли.

Суспільні мотиви, що звучать у трагедіях, знайшли яскраве відображення й у грецькій комедії. Комедія виросла з тих же самих історичних коренів, що і трагедія. Діонісії закінчувалися святковими танцями, ходою зі співом і пиятикою. Цей хід звався комос; слово «комедія» утворилося з «комос» і «ода» - пісня і означало буквально «пісні під час комосу». Згодом комічним пісням була надана літературна обробка, і в такий спосіб вийшов новий літературний жанр - комедія. Сюжетом комедії слугувало повсякденне життя з усією його злободенністю і дріб'язковістю. Мова комедії наближалася до розмовної, літературно неправильної мови. У відношенні вибору слів, виразів, сцен і положень грецька комедія відрізнялася більшою вільністю, ніж драма, що будувалася за більш строгими правилами. Особливою вільністю відрізнялися комедійні танці. Жінки і діти на виставах комедій не були присутні.

Більш вільний зміст комедій обумовив і більш вільну техніку комедії. У комедіях у більшій мірі висувалася особистість автора, який у виступах постійно звертався до публіки від імені діючих осіб чи хору. Кількість діючих осіб у комедіях була значно більшою, ніж у трагедії, костюми і декорації яскравіші і строкатіші, а маски різноманітніші.

У демократичних Афінах з їх широко розвиненим політичним життям найбагатший матеріал для комедій давало саме політичне життя. Афінська комедія класичної епохи була переважно комедією політичною. Неперевершеним майстром політичної комедії вважався Аристофан (450-388 рр.], уродженець Афін, єдиний творець політичної комедії, - дійшло до нас його одинадцять п'єс. Помітними властивостями творчості Аристофана були: художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, комічних і ліричних настроїв. У своїх комедіях Аристофан виражає інтереси аттичного селянства і середніх прошарків міської демократії.

Головною мішенню аристофанівського сарказму служив вождь афінського демосу Клеон, показаний у двох комедіях - «Вавілонянах» (дійшли тільки уривки] і потім у «Вершниках», про яку згадувалося в іншому зв'язку. Сюжет «Вершників» (424 р.] такий. В афінського Демоса, що постарів, в старця, що несповна розуму, два чесних, але слабохарактерних раба - Нікій і Демосфен. Поряд з ними є ще третій народний слуга - Клеон, пафлагонець-шкіряник, шахрай, дурень і нахаба. Обіцяючи Демосу купу благ, пафлагонець насправді обманює і розорює нещасливий афінський народ. Обурені поводженням свого колеги, Нікій і Демосфен ідуть на хитрощі, сподіваючись вибити клин клином. З цією метою вони підмовляють якогось ковбасника, ще більшого шахрая і демагога. Ковбасник вступає в змагання з пафлагонцем, обіцяючи ще більші блага Демосу. Зрештою перемога залишається за ковбасником. Розгніваний народ проганяє свого недавнього кумира, пафлагонця. Після цього відбувається чудесне омолодження Демосу, перевареного ковбасником у казані. Помолоділий Демос починає нове здорове життя, береться за розум і проганяє демагогів. У зіставленні з нашим попереднім викладом зрозуміло, наскільки образ Клеона в зображенні Аристофана далекий від історичної дійсності.

Аристофан жив у складний і бурхливий період афінської історії - у період Пелопоннеської війни. У його комедіях знайшли відображення усі великі події і явища цієї чудової епохи світової історії. Так, у комедії «Мир» (421 р.] найжорстокішим чином осміяна військова партія, що затягнула Афіни в пелопоннеську авантюру і зруйнувала весь добробут Афін. Головна діюча особа комедії - Тригей - на гнойовому жуку піднімається на небо і там довідується, що причиною всіх нещасть афінян є замкнена в печері богиня миру, що тепер не може розсипати свої блага на афінський поліс, на виноградники, маслинові гаї, ріки і моря. Виноградар Тригей звільняє богиню миру, і тоді все входить у нормальну, мирну колію. Люди живуть, радіють, п'ють, їдять і люблять. Усі радіють, за винятком одних зброярів, головних винуватців війни, занурених у глибокий сум. Та ж сама ідея миру приводиться в комедії «Лісістрата», поставленій на афінській сцені в 411 р. Цього разу миру вимагають жінки і домагаються його тим, що розлучаються зі своїми чоловіками. Змовою жінок керує Лісістрата, за ім'ям якої і названа комедія. У «Жіночій еклесії», поставленій у 392 р., Аристофан вводить нас у соціальну боротьбу афінських партій і знайомить з політичними гаслами і програмами цього періоду. Комедія «Плутос» («Багатство»] (388 р.] присвячена зображенню всепоглинаючої пристрасті афінян до придбання багатств будь-якими засобами.

Отруйні стріли Аристофана летіли не тільки на голови політичних діячів, але і на голови письменників і філософів. У «Жабах» (405 р.] Аристофан виводить інтригуючих один проти одного знаменитих афінських трагіків Есхіла та Еврипіда.

Історична цінність цієї комедії полягає в тому, що вона вводить нас у життя афінської інтелігенції, показуючи її з побутового, переважно негативного боку.

Присутній при суперечці бог Діоніс, що втомився від цих суперечок, що є нісенітницею, зрештою, зупиняє їх, говорячи: «Не діло це, щоб трагіки сварилися, як рознощики».

Симпатії самого Аристофана - на стороні консерватора Есхіла, а не новатора Еврипіда.

«Але хіба, - втручається в розмову Гера, - немає в Афінах маси іншого роду молодиків, що плодять тисячами трагедії, й у тисячу разів більш бездарних і балакучих, ніж Еврипід?» На це Діоніс, що виступає від імені Аристофана, відповідає: «Так, але це дрібні, сухі гілки, базіки, що щебечуть, як ластівки-перебійщики, творча сила яких виснажується однією п'єсою, вони відразу виплескують своє дарування трагічній музі». У «Хмарах» (423 р.] Аристофан піддає сатирі софістів, до числа яких він зараховує також Сократа, і нові принципи виховання. В «Осах» (422 р.] Аристофан глузує з манії афінян до сутяжництва, у «Птахах» (413 р.] висміюються демагоги, що втягують афінян у всякого роду ризиковані авантюри. Аристофан мав, безсумнівно, на увазі сицилійську експедицію, що принесла афінянам стільки нещастя. Вплив Аристофана на сучасників був дуже великим. Це був простий, легкий, але в той же час і дуже дієвий вид політичної агітації, що потрапляла на насичений політичною боротьбою ґрунт Афін.

Менше значення мала лірика другої половини V ст., розвиток її пов'язаний більше з роками тиранії й олігархії, ніж з епохою розвинутого демократичного життя. З прозаїчних здобутків V ст. особливого значення набули історичні праці. Геродот написав «Історію греко-перських воєн», а Фукідід - «Історію Пелопоннеської війни». Обидва ці твори сприяли розвитку історичного жанру.

Мистецтво

Поряд з театром і святами велике виховне значення в грецьких полісах, особливо в демократичних Афінах, мали пластичні мистецтва - архітектура і скульптура. Пластичні мистецтва безпосередньо щодня впливали на око, почуття і розум людини, виховували в ній почуття прекрасного, гармонійного і піднесеного.

За загальним законом грецькі мистецтва вийшли з практичної діяльності, з ремесла і на певному рівні відокремилися в самостійні художні галузі. Виокремлення мистецтва з ремесла припускало не тільки високий культурний рівень, але і відповідно високий ступінь технічної майстерності, досконалості інструментів і вміння користуватися матеріалом.

У V ст. досягла вже значної висоти, пройшовши довгий шлях розвитку, грецька архітектура. До цього часу остаточно визначилися два головні архітектурні стилі - дорійський та іонійський - і почав складатися коринфський, що найбільше поширився в наступному столітті. У класичний період будівельна діяльність ширше всього розгорнулася в Афінах.

З часів Пісістрата, Кімона й особливо Перикла в Афінах з'являється ряд художніх чудових будівель, храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань. Усе це - будівлі суспільного характеру, а приватних будівель, що заслуговували б на якусь увагу, у період розквіту демократії Афіни, як і взагалі Греція, не знали.

Найчудовішим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон, що викликав подив простотою своїх пропорцій, художньою майстерністю і пишнотою матеріалу.

Парфенон був побудований з пентелійського мармуру і являв, як уже відзначалося вище, цілий ліс колон. Галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні розповіді і легенди, а на фризі представлена була процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі знаходилася статуя Афіни.

До XVH ст. древній Парфенон зберігався у відносно гарному стані, але наприкінці XVH ст., під час війни турків з венеціанцями, будівля Парфенона занадто постраждала. Залишки скульптур Парфенона зібрав англієць Ельджин і подарував їх Британському музею в Лондоні.

Художні будівлі споруджувалися не тільки в Афінах, але й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіне і храми деяких міст Сицилії.

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла на грецькому ґрунті високої, майже неперевершено!' досконалості. Високої досконалості грецька пластика V ст. досягла в роботах Мирона, Фідія і Поліклета, що ввійшли у світову історію мистецтва.

Розквіт діяльності Мирона відноситься до V ст. Скульптор ставив собі за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще вдалося йому цього досягти в статуї, що зображує юнака - метальника диску («Дискобол»].

Справжньою гордістю «золотого століття» Перикла справедливо вважаються здобутки друга Перикла, афінського майстра Фідія, що поєднав у своїй особі різні спеціальності. Він був чудовим скульптором, ливарем, архітектором і декоратором. З 450 р. Фідій керував усім художнім оформленням Афін. Йому належить прикраса афінського Акрополя. Світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни - проводирки в битвах (Промахос], що стояла в дворі Акрополя, відрізнялася серед усіх інших творів мистецтва. Інша статуя Афіни - Афіна-Діва (Парфенос], культова Парфенона, - була зроблена за допомогою хрисоелефантивної техніки (золото і слонова кістка на дерев'яній основі]. Вона мала 12 метрів у висоту, стояла, спираючись на спис, і її золоті шати спадали до землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Hiκe]. На щиті була зображена боротьба греків з амазонками, на сандаліях у рельєфі - битва кентаврів з лапифами.

Не менший подив і захват у сучасників і у наступних поколінь викликала велична статуя Зевса в Олімпії, виконана в хрисоелефантивній техніці. Усі ці й інші твори Фідія до нас не дійшли і відомі або за літературними описами, або за поганими пізніми копіями. Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, голова аргоської школи скульпторів. Сила таланта Поліклета найяскравіше відобразилась у винятково тонкому і правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належали «Дорифор» (списник], ідеальної статури юнак, що несе спис, «Поранена амазонка», «Діадумет», юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову, і особливо монументальна статуя Гери з золота і слонової кістки в храмі Гери в Арголіді. Поліклет відомий не тільки як першокласний майстер-практик, але і як теоретик мистецтва, який намагався встановити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла. Велич, спокій і урочистість, з одного боку, пишнота матеріалу і художність, з іншого, складають помітні ознаки як статуй Фідія і Поліклета, так і взагалі всього класичного мистецтва.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис, представником якого був Полігнот, уродженець Фасоса (V ст.], але жив і діяв в Афінах і прославився своїми картинами, поміщеними на стінах «Строкатого портика» в Афінах і лесхи (альтанки] кнідійців у Дельфах.

Уявлення про сюжети і характер праць Полігнота дає опис його картин у Павсанія, а уявлення про стиль і манеру живопису Полігнота можна скласти за зразками вазового живопису. Майстри-ремісники, що розписували вази, знаходилися під сильним впливом Полігнота. Більш того, у даний час говорять про вплив творчості Полігнота навіть на самого Фідія. Новий напрямок у живописі був представлений Аполлодором (друга половина V ст.]. Пліній говорить, що Аполлодор прославився своїми творами по всій Греції. Аполлодору приписують мистецтво розміщати світло і тінь і передавати перспективу на своїх різнобарвних картинах.

Такою у головних рисах уявляється нам грецька культура класичного періоду. Однак класичним періодом розвиток грецької історії і культури ще не закінчується. За класичним пішов елліністичний період, який у багатьох відношеннях затьмарював класичний.

Незважаючи на війни і кризи, будівельна, літературна, художня і тому подібна діяльність після Пелопоннеської війни не припинялася, змінювалися тільки культурні центри. З кінця IV ст. центрами грецької культури стають Македонія, Єгипет, малоазійські міста і резиденції елліністичних царів.