§ 2. Радянська правова теорія: становлення і основні риси

У 20-і роки ще зберігалися різні концепції розуміння і трактування права в загальному руслі марксистсько-ленінських підходів до держави і права. Пануючою концепцією нового «революційного, пролетарського права» було його трактування як засобу здійснення диктатури пролета­ріату, вираження інтересів трудящих і знаряддя їх захисту.

Право, за Скрипником, має класову природу. Воно було засобом придушення трудящих, тепер же, говорив він у 1924 р. — «засобом бо­ротьби робітників і селян за своє звільнення, засобом захисту інтересів трудящих». Право кожного класу, робив він висновок, є вираженням його класової сутності.

Революційна законність, на думку Скрипника, скасувала револю­ційну доцільність і правову сваволю громадянської війни і прагне «увес­ти життя в певні рамки законів». Він закликав поставити «в рамки за­кону» діяльність всіх радянських установ і радянських чиновників: «революційна законність є однією з підстав радянського будівництва». Законність він ставить у залежність від її дотримання «місцевою владою й усім радянським апаратом», «розвитку продуктивних сил і від зрос­тання політичного і культурного рівня трудящих». Однак в умовах фор­мування неправової партійно-адміністративної системи такі заяви і за­клики залишалися чисто декларативними.

Відкрити нові сторони марксистсько-ленінської правової теорії на­магалися і найбільш відомі представники радянської правової думки — П. І. Стучка, М. А. Рейснер, Є. Б. Пашуканіс.

Петро (Петеріс) Стучка (1865-1932)^[150] — один з найбільш автори­тетних правознавців перших років радянської влади. Своєрідність його правової концепції в тім, що він намагався об'єднати марксистське та соціологічне праворозуміння.

Завдання розвинути політичні і правові ідеї марксизму на основі психологічної теорії Петражицького вирішував видний теоретик права і держави першого десятиліття радянської влади Михайло Рейснер (1868-1928)^[151]. Ґрунтуючись на тезі Маркса й Енгельса про надбудовний характер держави, він визначає державу як «систему понять і ідей», ідеологію. Первинним носієм політичної ідеології є панівний клас, за­вжди нечисленний, але більш зрілий стосовно культур, який усвідомлює цінності державної організації суспільства. Основна маса населення живе поза державною свідомістю, потенційно схильна до антидержавного, анархічного іде алу і лише із плином часу починає відчувати себе пов’язаною з державою, почувати необхідність коритися владі.

Право — суб’єктивне класове право. З позицій психологічної теорії права він визначав: кожний клас відповідно до його становища в суспіль­стві і його психіки творить своє реальне інтуїтивне кл асове право. Після революції воно стало пануючим, нормативною основою, а не іде­ологічною надбудовою. У роботі «Право, наше право, чуже право, за­гальне право» він характеризує «загальне право» (загальний правопоря­док) при капіталізмі і соціалізмі як компроміс і об’єднання наявних у даному суспільстві суб’єктивних класових прав. «Тому що однаково і буржуазна держава, і наша Радянська точно так само включає у свій за­гальний правопорядок право пролетарське, селянське і буржуазне». Різниця лише в тім, що при капіталізмі пануюче становище в загальному правопорядку займає право буржуазне, а в радянському правопорядку — пролетарське право.

Таке класове перетлумачення інтуїтивного права фактично відкидає психологічне праворозуміння, індивіда з його правовою психікою, право­вими домаганнями, емоціями. Тут класовість вбиває право. За Рейснером, зникнення класів також неминуче веде до згасання права.

Іншу концепцію права відстоював радянський юрист Євген Пашу- каніс (1891-1937)^[152], який запропонував оригінальну «мінову» теорію права. У книзі «Загальна теорія права і марксизм. Досвід критики основ­них юридичних понять» він доводив: буржуазне право — історично найбільш розвинене, але це останній тип права, що відмирає при соціа­лізмі. Автор книги виводив право генетично з відносин обміну товаро­власників, вважаючи первинною клітинкою правової тканини, юридич­ного життя правовідносини. Право виникає там і тоді, де і коли виникають відокремлені і протилежні приватні інтереси. Норма права — остання ланка в ланцюжку утворення права. Саме ж право — інститут, що від­мирає в умовах соціалістичного будівництва, адже зникають приватні інтереси, товарні відносини. «Відмирання категорій (саме категорій, а не тих або інших приписів) буржуазного права, — писав Пашуканіс, — аж ніяк не означає заміни їх новими категоріями пролетарського права».

У 20-і роки були навіть спроби зв'язати теорію радянської держави з теорією правової держави. У брошурі О. Малицького «Радянська Конституція» (1924 р.) декларувалося: «радянська республіка є держава правова, що здійснює свою діяльність в умовах правового режиму». Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович справедливо бачив у роботі Малицького відступ від марксистсько-ленінської апології дик­татури пролетаріату, не обмеженої ніякими законами («наші закони ви­значаються революційною доцільністю в кожний даний момент»). Кага­нович закликав до нещадної боротьби на «правовому фронті» проти «буржуазного юридичного світогляду».

Така боротьба супроводжувалася у 30-і роки репресіями, викоріню­ванням інакомислення, утвердженням єдиної концепції «соціалістич­ного права». Її офіційне оформлення в сталінському дусі дала Перша Всесоюзна нарада з питань науки радянської держави і права (1938 р.), організована Генеральним прокурором СРСР А. Я. Вишинським (1883­1954). Переслідувалася мета затвердити єдину загальнообов'язкову сталінську «генеральну лінію» у юридичній науці в дусі потреб репре­сивних органів і покінчити з усіма «ворожими», «контрреволюційними» підходами до права. В остаточній редакції відповідно до рішення На­ради затверджувалося таке загальне визначення права: «Право — сукуп­ність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, установ­лених у законодавчому порядку, а також звичаїв і правил співжиття, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріпл ення і розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних панівному класу».

Таке визначення права увійшло в радянську літературу як «норма­тивний» (а потім і «вузьконормативний») підхід до права.

Тільки із середини 50-х років в умовах пом’якшення політичного режиму почалася несмілива критика пануючої концепції радянського права. Так, С. Ф. Кечекьян, А. А. Піонтковський запропонували визна­чати право як єдність правової норми і правовідносин, Я. Ф. Ніколен- ко — як єдність правової норми, правовідносин і правосвідомості. Со­ціальні правила (норми) П. Є. Недбайло запропонував трактувати як «імператив, правило належного в його межах поведінки, що зобов’язує, забороняє, дозволяє певну дію при наявності певних умов». Український юрист дав чіткі визначення видів норм, їх структури, тлумачення і зна­чення в суспільному житті. Відтепер, визнаючи нормативність права, пропонувалося доповнити його моментами її реалізації. При цьому, од­нак, не ставилося під сумнів існуюче «радянське соціалістичне право», тобто тоталітарне законодавство.

На початку 70-х років у ході дискусії про праворозуміння була ви­сунута концепція розрізнення права і закону, яка обґрунтовувала ро­зуміння права як необхідної форми і рівної міри (норми) свободи інди­відів. Така концепція праворозуміння дозволила виявити відсутність у «соціалістичному праві» і «законодавстві» мінімально необхідної якості права — правового принципу формальної рівності і свободи індивідів. Вона стала поштовхом до аналізу та з’ясування джерел права, переду­мов правового закону, правової держави. Однак спроби перетворення з другої половини 80-х років існуючого правозаперечуючого ладу на «соціалістичну правову державу», подолання позитивізму, правового нігілізму виявилися малопродуктивними та запізнілими.

З розпадом СРСР і проголошенням незалежності України почала формуватися її самостійна правова система, очищення юридичної науки від догматичних нашарувань, «одержавленої» заідеологізованої методо­логії.

Таким чином, еволюція більшовицької політико-правової ідеології до кінця 80-х років минулого століття відбувалася в руслі марксистсько- ленінської теорії держави і права, забезпечуючи потреби тоталітарного режиму. Неправові реалії соціалізму, незмінна установка на просування до неправового комунізму позбавляли суспільство реальної правової перспективи, виключали із всесвітнього прогре су політико-правових знань. У ХХ ст. збулися побоювання мислителів попереднього століття про згубність необмеженої влади, що протистоїть народу і зневажає осо­бистість. Уроки минулого століття застерігають від зневаги досягнення­ми духовної культури свого народу і усього людства, світової правової цивілізації.