§ 1. Ленінське вчення про державу і право та його послідовники

До початку ХХ ст. серед російських і українських марксистів не було істотних розходжень у поглядах на проблеми держави й права. Їх поєднувало безкомпромісне протистояння царському самодержавству, капіталізму, прагнення пристосувати марксистські ідеї до конкретних російських умов, об'єднати пролетарів під марксистськими прапорами й підготувати революцію.

Виразник ідеології більшовизму Володимир Ленін (1870-1924)^[146] розробляв теоретичні питання держави і права насамперед у роботах «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916 р.), «Про завдання пролетаріату в даній революції», «Держава і революція» (1917 р.), «Про­летарська революція і ренегат Каутський» (1918 р.), «Про державу» (1919 р.), «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» (1920 р.) та ін. У своїх роботах спирався на марксистські положення про класову при­роду суспільства, держави і права, про демократію, пролетарську ре­волюцію і диктатуру пролетаріату, відмирання держави і права.

Держава, за Леніним, виникає з поділом суспільства на класи, це продукт непримиренності класових протиріч. «Держава виникає там, тоді і остільки, де, коли і оскільки класові протиріччя об’єктивно не можуть бути примирені». Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконює це гноб­лення, обмежуючи класові зіткнення.

Але Ленін іде далі. Він пише: «Сутність вчення Маркса про державу засвоєна тільки тим, хто зрозумів, що диктатура одного класу є необхід­ною... для всякого класового суспільства взагалі». Отже, сутність дер­жави, за Леніним, незалежно від форми — диктатура панівного класу. Що таке диктатура? «Диктатура є влада, що спирається безпосередньо на насильство, не зв’язана ніякими законами». Іншими словами, держа­ва у Леніна споконвічно антидемократична, антиправова — це лише «особлива організація сили», «диктатура панівного класу».

Форми держави різні, але не в них суть. Навіть демократія, права і свободи людини, принципи гуманізму, з погляду ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибути, що приховують класову, пригноблю- вальну природу держави, що вводять в оману трудящих. Демократія теж класова. Інститути буржуазної демократії можна і слід використовувати в боротьбі проти диктатури буржуазії. «Буржуазна демократія, — писав Ленін, — будучи великим історичним прогресом порівняно із середньо­віччям, завжди залишається — і при капіталізмі не може не залишати­ся — вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для тих, кого експлуатують, для бідних». Його багато в чому справедлива критика буржуазної демократії ігнорувала її безумов­ні до сягнення на шляху до правової держави, у захисті прав і свобод людини і громадянина. Свобода, реалізована не в результаті революції, а тільки за допомогою інститутів демократії і права, на чому наполягали ліберали, залишала Леніна байдужим. Його погляд на демократію ґрун­тувався на ідеях Руссо, якобінців: звільнення пригнобленого класу не­можливе без насильницької революції.

Чи потрібна держава пролетаріату?

Ґрунтуючись на висновках Маркса і Енгельса, Ленін доводить: досвід Паризької комуни підтвердив правоту класиків марксизму: 1) державну машину в ході пролетарської революції потрібно розбити; 2) вона по­винна бути замінена «більш повною демократією» — знищенням по­стійної армії, повною виборністю і змінюваністю всіх посадових осіб, а також знищенням парламентаризму. І доповнює: «Вихід з парламента­ризму, звичайно, не у знищенні представницьких установ і виборності, а в перетворенні представницьких установ з говорилень на «працюючі» установи; 3) «знищення паразита-держави». Ленін вважав: «пролетарі­ату потрібна лише відмираюча держава», «лише як особлива організація сили».

У книзі «Держава і революція» Ленін доходить висновку: усунення «держави-паразита» вимагає її заміни пролетарською соціалістичною державою — знаряддям диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства. Вона необхідна не для встановлення в суспільстві свободи. Ленін у захваті від енгельсовської ідеї про несумісність держави і сво­боди: «Коли стає можливим говорити про свободу, тоді держава, як така, перестає існувати». Отже, держава необхідна пролетаріату для вирішен­ня першочергового завдання — придушення своїх супротивників, що неможливо без громадянської війни. До їх числа Ленін відносив не тіль­ки скинуту буржуазію, але й купців, поміщиків, царських чиновників, буржуазну інтелігенцію, тих, хто їх обслуговував. Після півроку рево­люції і громадянської війни до їх числа Голова Раднаркому додасть ху­ліганів, шахраїв, спекулянтів, хабарників, бюрократів, ледарів, усіх, хто підпав під буржуазний вплив, і взагалі «усяких шкідливих комах», від яких російський пролетаріат повинен очистити землю. Новий режим буде триматися за допомогою примусу, репресій, а при необхідності («революційній доцільності») — і терору. Жорсткіше — стосовно бур­жуазії, хабарників, спекулянтів (їм — «суд більш швидкий і більше не­щадний»), і більш м'яко — до дрібнобуржуазної стихії, інтелігенції.

Іншим невідкладним завданням соціалістичної держави Ленін вважав «керівництво величезною масою населення, селянством, дрібною бур­жуазією, напівпролетарями в справі «налагодження» соціалістичного господарства». Пориваючи з буржуазним демократизмом, таке керівни­цтво забезпечить «максимум демократизму для робітників і селян».

Вищою, державною формою диктатури пролетаріату, засобом залучення трудящих до політичного життя, підкреслюється в ленінській праці «Завдання пролетаріату в даній революції», повинна стати Респу­бліка Рад. Ленінські соратники назвуть таку форму держави «найбіль­шим відкриттям у політичній теорії». Радянська республіка в ленінсько­му трактуванні поєднає у собі риси державної і громадської організації, з'єднає елементи представницької і безпосередньої демократії. Тому парламентська республіка була б кроком назад. «Радянська влада — но­вий тип демократії, — писав Ленін, — тут апарат пов'язаний з масами, представляє їх». Таким чином, Ради — установи, що створюють закони і одночасно виконують їх, а також контролюють їх виконання. Вибудо­вується й функціонує такого типу республіка на основі «демократично­го централізму» (виборність всіх органів влади з низу до верху, їх під­звітність і підконтрольність, змінюваність депутатів тощо).

Ради — інструменти диктатури пролетаріату, правлячої партії. Місце і роль комуністичної партії в механізмі пролетарської державності Ленін визначав так: «Диктатуру здійснює організований у Ради проле­таріат, яким керує комуністична партія більшовиків». Тому гасло «Ради — без комуністів» називав «контрреволюційним», смертельно небезпечним для Радянської влади. Держава «це — ми, ми, свідомі робітники, ми, комуністи». У свою чергу партією керує Центральний Комітет, а усере­дині нього — колегія, Політбюро. Ленін відверто говорив: «Жодне важ­ливе політичне або організаційне питання не вирішується ні однією державною установою в нашій республіці без провідних вказівок Цека партії».

В. Ленін писав: демократія має величезне значення для звільнення трудящих. «Демократія є визнання підпорядкування меншості більшос­ті державою, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Таке визначен­ня фактично ототожнює демократію з диктатурою, а їх «пролетарський» характер суті не змінює. Тому «відмирання держави є відмирання демо­кратії». Та ж доля, уважав він, чекає й право.

Право, за Леніним, — політика панівних класів. Не є винятком і право в демократичній державі. «Жодне демократичне право не є “фе- тіш”», у жодному з них не можна забувати, наприклад, класового змісту». Як діюче право воно втілюється в законах держави. Що таке закон? У визначеннях Леніна — «вираз волі панівних класів», «формулювання, реєстрація відносин сили», «закон є міра політична, є політика». Без примусу держави право не діє. «Право є ніщо без апарату, здатного при­мушувати до дотримання норм права». Таким чином, за Леніним, пра­во — засіб, знаряддя диктатури пролетаріату, необхідні для побудови соціалізму й комунізму, а зовсім не служіння громадянському суспільству, захисту прав і свобод людини.

Основоположник ленінізму вчив радянських юристів не запозичува­ти старе буржуазне поняття про цивільне право, а створювати нове, не визнавати приватноправові відносини. «Ми нічого “приватного” не ви­знаємо, для нас усе у сфері господарства є публічно-правове, а не при­ватне... Звідси — розширити застосування державного втручання в “приватноправові” відносини, розширити право держави, скасовувати “приватні” договори: застосовувати не corpus juris romani до “цивільних правовідносин”, а нашу революційну правосвідомість...» Посилення втручання держави в «цивільні справи», до чого закликав Ленін у 1922 р., ставило хрест на перспективах створення громадянського суспільства, основних правах і свободах людини, прирікало на швидке згортання нової економічної політики.

На думку Леніна, коли необхідність дотримуватись «нескладних, основних правил всякого людського співтовариства» відімре, відкриють­ся двері до переходу від першої фази комуністичного суспільства — со­ціалізму, до вищої його фази — комунізму, а разом з тим до повного відмирання держави і права».

Погляди Леніна на державу і право, владу і політику, його практична діяльність як керівника партії й радянського уряду справили вирішальний вплив на розвиток радянської теорії держави і права.

Після смерті Леніна його вчення розвивали та конкретизували ленін­ські соратники. Майже три десятиліття головним охоронцем і тлумачем ленінських ідей був Йосип Сталін (1879-1953)^[147].

Цей неабиякий організатор і партійний публіцист прагнув у своїх працях і публічних виступах до простоти викладу й дефініцій, доступних малограмотному читачеві і слухачеві. Внаслідок цього сталінське тлу­мачення марксизму-ленінізму, теоретичних питань держави і права було догматичним, спрощеним і вульгарним, а головне — спрямованим на обґрунтування тоталітарної моделі держави і права. Керівні ідеї «най­більшого теоретика» лягли в основу радянського праворозуміння, заміни правової ідеології більшовицькою.

У марксизмі-ленінізмі для Сталіна головне — «вчення про пролетар­ську революцію взагалі, теорія і тактика диктатури пролетаріату осо­бливо». На його думку, саме диктатура пролетаріату є «основним питан­ням ленінізму, його відправним пунктом, фундаментом». Ідея диктатури пролетаріату виявилася для Сталіна надзвичайно плідною, з якої вирос­тав задум тоталітарної державної системи, культу влади. Якщо Ленін слідом за Марксом виходив з необхідності короткочасного існування диктатури пролетаріату, то Сталін схвалював закріплення в Конституції 1936 р. «у силі режиму диктатури пролетаріату». І не випадково, адже тим самим підтверджувалася його теза про загострення класової бороть­би з просуванням країни до соціалізму, про необхідність насильства та репресій.

Держава, говорив Сталін у 1939 р., «виникла на основі розколу суспільства на ворожі класи, виникла для того, щоб тримати у шорах експлуатовану більшість в інтересах експлуататорської меншості. Зна­ряддя влади держави уособлювали головним чином армія, каральні органи, розвідка, в'язниці». Отже, «держава є машина в руках панів­ного класу для придушення опору своїх класових супротивників». Така природа держави. «Дві основні функції характеризують діяльність держави: внутрішня (головна) — тримати експлуатовану більшість у шорах й зовнішня (не головна) — розширювати територію свого, па­нівного класу за рахунок території інших держав або захищати тери­торію своєї держави від нападів з боку інших держав». Відмирання держави, пояснював Сталін, «прийде не через послаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб до­бити залишки вмираючих класів і організувати оборону проти капіта­лістичного оточення, що далеко ще не знищене і не швидко ще буде знищене». Відмирання держави через максимальне посилення держав­ної влади — було в дусі Сталіна, який сміливо ревізував це положення марксизму.

Для Сталіна демократія — класова форма держави. У капіталістич­ному суспільстві вона — «демократія для сильних, демократія для імущої меншості». Пролетарська демократія — «демократія для трудящих, тобто демократія для всіх». Власне несприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагається виправдати то незрілістю або ворожістю тих, хто ратує за демократичні порядки, то відсутністю «культурності», «активності на місцях», то ворожим капіталістичним оточенням і його підступами. «Природно, що тут доводиться відступати від демократії...»

Маса — наріжний камінь марксизму, стверджував Сталін. Осо­бистість, індивід — лише «гвинтик» у суспільному механізмі. «Наша демократія повинна завжди на перше місце ставити спільні інтереси, — говорив він. — Особисте перед суспільним — це майже ніщо». У ста­лінській концепції демократії, про яку він взагалі не любив говорити, закономірно відсутня людина, а про її права і свободи — лише загаль­ні фрази.

Й. Сталін удосконалив ленінську модель правлячої партії. «Керів­ництво партії, — писав він у роботі «До питань ленінізму», — є головне у диктатурі пролетаріату». Без керівництва партії («диктатури» партії) неможлива скільки-небудь міцна диктатура пролетаріату. У його моделі партія, яка спаяна залізною дисципліною й зміцнює дисципліну в робіт­ничому класі, що підкоряється єдиній волі (вождя), перетворюється на своєрідний «орден мечоносців», здійснює тотальну диктатуру над дер­жавою, суспільством, кожним громадянином. Юридичне закріплення в ст. 126 Конституції СРСР 1936 р. («Сталінській Конституції») монополь­ного становища комуністичної партії — «керівного ядра всіх організацій трудящих як громадських, так і державних», свідчило про створення Сталіним у рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної й право­вої системи.

Ті, хто чесно присвятив своє життя служінню трудовому народу, ілюзорним ідеалам комунізму, хто прагнув проводити в життя норми «пролетарського права», стали жертвами «караючої руки партії», ними самими створеної тоталітарної системи. Так було з українськими партій­ними і державними діячами М. О. Скрипником, Г І. Петровським, Х. Г Ра- ковським, М. В. Фрунзе та ін. Повністю поділяючи ідеологію і практику ленінізму, вони намагалися протистояти наступу сталінізму, відстояти залишки суверенітету України.

Микола Скрипник (1872-1933)^[148] ще в 1917-1918 рр. виступав за створення національної комуністичної партії, співробітництво з інши­ми лівими партіями в Україні, досить широко трактував суверенітет УРСР. Тоді ж неодноразово критикував Сталіна. Так, в 1918 р., коли наркомнац РСФРР заявив телефоном: «Досить гратися в уряд і респу­бліку, здається досить, настав час кинути гру», очолюваний Скрипником уряд заявив рішучий протест Раднаркому РСФРР.

У 1922 р. разом зі Скрипником проти сталінського плану «автономі­зації» республік у складі РСФРР рішуче виступав Християн Раковський (1873-1941)^[149]. Він заперечував проти проекту Сталіна про об’єднання ключових центральних і республіканських комісаріатів, обмеження прав «незалежних республік». «У проекті говориться, — робив зауваження голова українського радянського уряду, — про обов’язки незалежних республік, про підпорядкування директивам центру, але нічого не сказа­но про права...» Раковський звертав увагу ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У на те, що «форма незалежних республік давала нам можливість робити мак­симум революційного ефекту на всіх окраїнах, а також за кордоном».

М. Скрипник у промові на ХІ з’їзді РКП(б), відстоюючи свою позицію з національного питання, критикував тих керівників більшовиків, хто фак­тично підтримував гасло єдиної й неподільної Росії. Він із тривогою говорив про тенденцію «до ліквідації робітничо-селянської державності України». Уже на І Всесоюзному з’їзді Рад у 1922 р., що прийняв рішення про ство­рення СРСР, Скрипник усе ще наполягав на внесенні в Декларацію слів «суверенних республік». Разом з Раковським, Фрунзе продовжував напо­лягати на розширенні прав союзних республік у комісії з підготовки першої Конституції СРСР. Однак взяла гору сталінська модель союзної держави. Лукавлячи, Сталін заявив у конституційній комісії: «Ну а я за федерацію, тобто проти конфедерації, тобто проти пропозицій Раковського й Скрипни­ка». Таким чином, виступаючи за радянську державність у союзі з РСФРР, Раковський, Скрипник та інші бачили українську державність у рамках широкої федерації союзних республік, близької до конфедерації, збережен­ня їх реального, а не декларативного суверенітету.

Як Генеральний прокурор УРСР Скрипник, хоча й у межах партійної дисципліни, продовжував боротися проти централізму, за розширення прав республік у законодавстві, фінансах, правосудді, розмежування юрисдикції союзних і республіканських правоохоронних органів.