§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради

Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представлена в програмах різноманітних політичних партій початку ХХ ст. У 1917 р., внаслідок революційних подій у Росії, представники українських лівих партій об’єдналися в Українську Центральну Раду, що задекларувала себе представницьким органом всього українського народу.

Михайло Грушевський (1866-1934)^[143] визначав державу як «суве­ренний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засо­бами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдність норм, що виражають соціальну солідарність об’єднаних у націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільстві. Примус є різновидом таких гарантій. М. Грушевський обґрунтовував необхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріпляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки — правам». Принцип «дозволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.

У питаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласо­вого народу-трудівника, для якого мета національного визволення поля­гає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазначав Грушевський, український народ потребує «... можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, усього того, що дасть йому федеративний або широко постав­лений автономістський лад держави».

Ідеалом державного устрою для М. Грушевського є федерація як найбільш досконалий спосіб поєднання державного союзу із інтересами вільного національного розвитку, але першим кроком до цього мало бути здійснення принципу національно-територіальної автономії.

Війна Радянської Росії з УНР спонукала Грушевського до прийняття ідеї самостійної української держави. Майбутня держава має стати федерацією земель — сполученими штатами України. Зорганізована на широких само­врядних принципах, у ній всю повноту влади матимуть місцеві громади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на федеративну республіку може йти мова про її входження до загальноєвропейського чи світового союзу. Союз же с Росією можливий лише за умов рівноправності та демократичності останньої.

Однією з найвпливовіших постатей української соціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880-1951)^[144]. Проголосивши гасло «моральноїполітики», він висував етичну максиму «чесність з собою».

У діяльності Центральної Ради він розрізняв період революційної організації державності і морально-правової влади та період юридич­но-правової державності. Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як «безбуржуазної» нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об'єднує і національне з соціальним, і приводить людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко критично переосмислює більшо­вицький досвід та приходить до формування націонал-комуністичної кон­цепції колектократії.

Для М. Туган-Барановського (1865-1919)^[145] соціальним ідеалом є якомога повна свобода людини незалежно від її стану і статусу, оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості всі демократичні вимоги перетворюються на пусті декларації. Доки одні класи суспільства експлуатують інші, доти фактичного рівноправ’я не буде досягнуто.

Соціалізм майбутнього має бути заснованим на демократичних за­садах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі, слугами народу» і «будуть знаходитися під постійним контролем вільно­го народу, де буде виключене гноблення особистості». Соціалістичну державу та її економіку вчений пов’язував із кооперацією, в якій бачив вищу, порівняно з капіталізмом, форму соціально-господарської органі­зації. Разом із тим, «капіталізм є... суворою, але необхідною школою людства», з якої необхідно вирости через насичення капіталістичних стосунків соціальним змістом, через «вростання» соціалістичної системи в капіталістичну.

Теоретики українського соціалізму, виходячи з ідеї про безкласовість української нації, висували на перше місце ідеї соціально-економічного визволення, нехтуючи питаннями державного будівництва. Ідеалом їх дер­жавницьких стремлінь була автономія України у складі соціалістичної російської федерації. Перехід на позиції державної незалежності мав виму­шений характер і відбувався тоді, коли сама державність вже втрачалася. Водночас учення М. Грушевського про солідаризм, В. Винниченка про ко- лектократію та моральну політику та М. Туган-Барановського про цінність особистості та соціальну державу і досі є актуальними та затребуваними.

Таким чином, перші десятиліття ХХ ст. характеризуються широким політичним спектром теоретичних розробок майбутнього державно­правового статусу України. Жоден із цих напрямків в умовах розчлену­вання України поміж тоталітарним СРСР та його авторитарними сусіда­ми не мав близьких перспектив свого втілення. Але всі вони так чи інакше спричинилися до конституювання беззаперечного права українсь­кої нації на самовизначення, спонукали до боротьби за свої національні та громадянські права.