§ 1. Проекти і програми українських мислителів

Михайло Драгоманов (1814-1895)^[117] — український історик, публі­цист і філософ також виріс із громадівського руху. Сучасні дослідники його творчості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївсь- кого братства.

Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім'ї, матеріальних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і полі­тичного життя, різниця історичних і географічних умов, на думку вчено­го, — причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись посту­пово, «знизу вгору» — від сім'ї, громади до держави, втілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації держав­ного управління і для правової системи. Держава — політична органі­зація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадко­вою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, уні­тарним чи союзним устроєм — влада гнітить простих людей.

Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я. По­друге, не форма правління, а правовий статус особистості, прав, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність. По-третє, цю сут­ність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, права націй у державі. При дер­жавній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, дер­жавного вирішення національного питання.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскільки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираження загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значення права.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольный союз — Вільна Спілка», що ставив метою «політичне, економічне і куль­турне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і громадянина... Б) Самоврядування». До основних прав лю­дини і громадянина автор проекту відносить: особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; громадянські права — свобода вибору місця про­живання і занять; право на притулок у разі переслідування за політичні переконання, право одруження і створення сім'ї, право володіння майном, судове переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян; політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.

Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгоманова, перед­бачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядуван­ня. Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союзної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще...

Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демократич­на форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він про­тиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі вчений вбачав політичну фор­му національного звільнення пригноблених народів, таких держав як Росія й Австро-Угорщина. Держава тим досконаліша за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політич­ного життя народів — не форма державного управління, а форма держав­ного устрою, федерація, що докорінно змінює характер політичного обличчя суспільства». Таким чином, політична свобода, за Драгомано- вим, немислима без федерації.

Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Дра- гоманова передбачав на основі системи органів демократичного само­врядування знизу — від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компетенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), обраних управ і незалежних судів. Загальнодержав­ний законодавчий орган — Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласними думами. За главою держави, який очолює (як у США) вико­навчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, нагляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропоно­ваних Союзною думою, і т д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований політичними свободами.

Завоювання політичної свободи, національне самовизначення буде конституційним вирішенням і національного питання. Заперечуючи націоналізм («український сепаратизм — не наша віра!»), він підкрес­лював цінність для людства такого об’єднання, як нація. Вважав: полі­тична свобода неможлива без свободи національної.

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжував й видатний мислитель і громадський діяч, письмен­ник і філософ Іван Франко (1856—1916)^[118]. Всі етапи його життя і твор­чості — від бунтівного «Вічного революціонера» до роздумів «3 остан­ніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його твор­чість і громадсько-політичну діяльність. Найвищим ідеалом він вважав боротьбу за щастя, свободу людини.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постій­ному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступаль­ного руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповняє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистсь­кий матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрун­товував необхідність економічного перевороту і його закріплення полі­тичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його мають збігатися — лише тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляцію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. До найбільш важли­вих складових держави як відокремленої від суспільства політичної влади він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

На його думку, право існує в двох формах — як правові звичаї і як закони. Закони в тлумаченні вченого — система нормативно-правових актів, виданих державою або її органами. За їх юридичною силою ділив на конституційні і поточні, загальнодержавні і місцеві. Додержувався думки, що закони повинні видаватися лише найвищими представниць­кими органами держави — парламентами.

Майбутній соціалізм бачився філософу не диктатурою пролетаріату з державною власністю, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини. У «Програмі галицьких соціалістів» він підкреслював: цей лад «буде базуватися на самім широкім самоврядуванні громад, повітів і країв, що складаються з вільних людей і об’єднаних між собою вільною федерацією, заснованої на солідарності інтересів....Девізом вищої іс­торичної еволюції буде: солідарність і воля». У статті «Що таке пос­туп?» Франко застерігав: марксистська концепція пролетарської демо­кратії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала б найбільшою народною тюрмою». Отже, як і Драгоманов, він надавав важливої ролі у майбутньому суспільстві правам і свободам людини.

Національна свобода, за Франком, — складова частина політичної. «Нація, що в ім'я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичної свободи робить «національну справу справою другорядною». У статті «Поза межами можливого» він зазначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки ще, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Його проект майбутньої федерації включав: 1) створення федерації в складі возз’єднаної єдиної України; 2) створен­ня федерації звільнених народів Росії; 3) об’єднання слов’ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію, права і свободи людини, критично ставив­ся до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, яку пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних про­гресивних перетворень, можливість соціалістичної перспективи.