§ 4. Аристократична концепція держави і права Ф. Ніцше

Фрідріх Ніцше (1844—1900)^[116] — німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму у філософії, чи ^не найзагадковіший і найскандальніший політичний мислитель ХІХ ст.

За Ніцше, в основі світу лежить «воля» — рушійна сила прогресу або регресу, воля до влади, до експансії, до розширення свого «Я», в основі якої — інстинкт самозбереження, боротьби за існування. Вся історія людства це боротьба двох воль — волі сильних, аристократів духу і воля слабких (юрби, рабів, черні). Аристократична воля до влади («в кому воля лева») — інстинкт підйому, воля до життя. Рабська воля до влади — інстинкт упадку, воля до смерті, ніщо. В історії з підйомом пов'язане панування аристократії, «час героїв» (у давніх Індії, Греції, Римі), рабовласницький лад. Наступне тисячоліття було пов'язане з боротьбою народів за демократію — період упадку аристократичної культури, що ілюструє європейська цивілізація.

На відміну від Канта для Ніцше людство не мета, а засіб. Його історію слід розцінювати тільки як реалізацію задумів геніальних людей. Він критикує існуючі концепції походження держави («це — неправда!»), визнає лише насильницький метод її утворення як продовження насиль­ницького соціального процесу. Держава є знаряддям для створення піра­міди влади, підпорядкування. Коли в державі втілюється воля аристократії «до прояву влади чи застосування влади», тоді політика, право — інстру­ментарій культури, прояв сили і волі, підйому. Висока культура — арис­тократична, влада юрби веде до виродження культури, декадансу.

Преклоніння перед кастовим ладом приводить Ніцше до висновку про упадок тогочасних буржуазного суспільства і держави, де ідеї Про­світництва, парламентаризм, виборче право, відстоювання «природного права» забезпечили панування нікчемних людей, хто, заграючи з черню, перебуває при владі.

Тому потрібна нова аристократія, ворожа юрбі і всякій тиранії, аристократія, яка знову напише слово «шляхетний» на нових скрижалях. Прихильність Ніцше до аристократичної державності, естетизму, запе­речення демократії пояснює його різкі випади проти сучасної держави («державою зветься найхолодніше із чудовиськ»). Визначаючи тенденцію падіння ролі держави, філософ вважає, що «менш за все наступить хаос, а швидше за все ще більш доцільна установа, ніж держава, здобуде пе­ремогу над державою». Він розвиває елітарну концепцію устрою «здо­рового суспільства». Воно поділяється на: 1) «вищу касту» (вожді, керівники, генії), які мають право «втілювати щастя, красу, добро»; 2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки); 3) решту маси «посередності», яку сама природа призначила бути «суспільною корис­тю, колесом, функцією».

Правові ідеї Ніцше складалися на стику природно-правової школи й теорії насильства. Право (як держава) похідне від волі, влади, сили. Чим більшою «волею до влади» обдарований індивід, тим яскравіше вираже­ний у ньому інстинкт до панування, тим вище його соціальна значущість, а отже, тим більші права він має в суспільстві. Справжнє природне пра­во є результатом війни й перемоги, що створює аристократично-кастовий правопорядок. Філософ солідаризується з «правовим інстинктом» древ­ніх: сила дає перше право, і немає права, що у своїй основі не було б присвоєнням, узурпацією, насильством. Нинішній правопорядок в єв­ропейських державах є результатом різних воль до влади, договором сил, що борються. «Без договору немає права». Воно — перевага, привілей сильних. Справедливість, за Ніцше, полягає в тому, що люди не рівні, і правова справедливість таким чином виходить із принципу нерівності правових домагань різних індивідів: «краще має панувати, і краще хоче панувати!».

Писане право (закони), за Ніцше, в суттєвому вимірі є лише проек­цією, фікціями, яким приписується уявна реальність. Зокрема, філософ підкреслював «довільність» тогочасного німецького права на тій підставі, що воно не відповідає «традиційному правовому почуттю». Мислитель вступає в полеміку із історичною школою права, стверджуючи, що зако­ни вказують не на те, що є народ, а на те, що здається йому далеким, дивовижним, чужоземним.

Значну увагу в своїх роботах Ніцше приділив темі злочину і пока­рання. Злочинець у Ніцше — «некультурний герой», носій романтизо­ваного протесту, що переступає закон в ім'я повстання проти існуючого порядку. На думку філософа, той, хто карається, не заслуговує покаран­ня, воно застосовується лише як засіб, щоб відвернути інших від вчи­нення злочину. Кримінальне покарання є не що інше, як помста відста­лого суспільства злочинцеві-відщепенцеві — носієві революційного діяння (нехай навіть і у вигляді банальної крадіжки, грабежу, навмисно­го вбивства тощо). Ніцше зауважує, що із зростанням влади й самосві­домості кримінальне право завжди пом’якшується. Немає нічого немож­ливого в тому, щоб уявити суспільство з власною свідомістю власної могутності, за якої воно могло б дозволити собі благородну розкіш — за­лишити безкарним того, хто завдає йому шкоду.

Ф. Ніцше не сприймає лібералізм. Майбутнє людства й здійснення «великої політики» він віддає в руки надлюдини. Надлюдина — це за­конодавець, що стоїть вище моралі й релігії, політичний геній, який виражає собою крайній індивідуалізм, обрав своєю зброєю неправду, насильство й найбезсоромніший егоїзм. Завдання «великої політики» полягає в створенні міжнародного союзу сильних, здатних відтворити світову культуру, керувати нею й охороняти її. Цей процес буде складним, пройде через очисні війни, з настанням миру відбудеться зникнення націй й виховання європейської людини. Наступне ХХ століття буде часом великої політики, боротьби за світове панування, небачених рані­ше воєн. Людина виходить з війни більш сильною для добра і зла. Право не зникне, а служитиме новою формою примусу для слабких і знаряддям для панування сильних.

Основні ідеї Ніцше лягли в основу ідеології фашизму, були інтерпре­товані в дусі націонал-соціалізму. Сам себе він відносив до тих людей, які «народжуються посмертно». У цьому він не помилився: маловідомий за життя став своїми волюнтаристськими ідеями сумнозвісним у ХХ ст., хоча ними не вичерпується його творча спадщина.