§ 2. Основні напрямки політико-правових учень у Росії: консерватизм, «охоронний лібералізм», «російський соціалізм»

Реформи 60-х років XIX ст., що розпочались в Росії, мали непослі­довний, половинчастий характер і незабаром змінилися контрреформами, реакцією, що призвело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і радикалів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки продовжував слідом за М. Карамзіним учений-юрист, обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев (1827-1907). Він називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму, відстоював непо­рушність самодержавства, самобутність розвитку Росії. Пряме наро­довладдя внаслідок історичного розвитку суспільства, зростання чисель­ності народу і державної території неможливе. Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці спричинила лише те, що «люди перенесли на нову форму всі колишні свої звички і схильності. Як колись, править ними особиста воля й інтерес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійснюється вже не в особі монарха, а в особі проводиря партії, і привілейоване положення належить не рядовим арис­тократам, а пануючій в парламенті і правлінні більшості».

Обер-прокурор справедливо критикує недосконалість тогочасної парламентської системи, недоліки її механізму, виборного процесу («ви­бори — справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає не­переборними, владу парламенту протиставляє монархії — «єдності розумної волі».

Письменник-слов’янофіл К. Леонтьєв (1831-1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цін­ності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії він бачив у візантизмі. А «візантизм у державі — значить Самодержавство». Від­звуки теорії «Москва — третій Рим» чуються і в категоричних узагаль­неннях публіциста: «Візантизм як система візантійських ідей і інститутів, поєднуючись з нашими патріархальними, простими началами, створила нашу велич; зраджуючи візантизму, ми погубимо Росію».

Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М. Каткова (1818-1887). Після поль­ського повстання 1863 р. і особливо в 70-і роки він підтримав курс на контр- реформи, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, до­водив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов’язків громадян. Він виправдовував урядову цензуру, відсутність політичних свобод у Росії. Російські піддані мають щось більше, ніж права політичні, вони мають політичні обов’язки. Загальний обов’язок піклуватись про ко­ристь престолу і Батьківщини, на думку Каткова, — обов’язок і покликання російського підданого. Це і є наша конституція, політичні гарантії.

Таким чином, політичні консерватори перед лицем ліберальних пе­ретворень у Західній Європі, лякаючись прийдешніх змін у країні, від­стоювали непорушність укладу державного і громадянського життя, лакействували перед царатом.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сва­волі, бюрократичної безвідповідальності, була спрямована на підтримку й обґрунтування подальших реформ. Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституцій­ної монархії, громадянського суспільства з повагою до права.

З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток дер­жавного законодавства в Росії і Європі Олександр Градовський (1841- 1889)^[119]. Правознавець дійшов висновку: головним завданням державо­знавства є вивчення не форми держави, а самої її діяльності. Монархія як правильна державна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператорської влади, відповідає і конституційним принци­пам поділу влади, свободи і захисту громадян законами. Проте прин­цип поділу влади, «необхідний у всякій формі правління», на його думку, не передбачає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функціями: «у всякій державі яка-небудь установа зосе­реджує у своїх руках всю повноту верховної влади».

Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільш повно розвинув у своїх працях з державного права і філософії права професор Московсь­кого університету Борис Чичерін (1828—1904)^[120].

Уперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїнства й недоліки представницьких органів правління («Про народне представництво»). Він оцінював їх як «величезний крок у суспільному житті», де політична свобода одержує форму, що «набагато більше відповідає вимогам держави». Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вираженні їх думки. «Це — орган більшості, вираження свободи й орган влади».

Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Особистість він розглядає як «корінь і певний початок усіх суспільних відносин». Автор «Філософії права» вважає: особисте право обмежується лише вимогами суспільної користі і правами інших осіб.

Що таке право? За Чичеріним, його слід розуміти у двоякому значенні: суб’єктивному й об’єктивному. Суб’єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати.

Об’єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Де немає свободи, там не може бути суб’єктивного права, а де відсутній закон, там немає об’єктивного права. Розвиваючи гегелівське визначення права, вчений фор­мулює: право є зовнішня свобода людини, обумовлена загальним зако­ном. Внутрішня свобода становить сферу моральності. Завдання права полягає в розмежуванні свободи окремих осіб.

У державі ідея людського суспільства, вважав Чичерін слідом за Гегелем, досягає вищого розвитку. Держава, за його вченням, є союз вільного народу, зв’язаного законом в одне юридичне ціле і кероване верховною владою для загального блага. Основними початками, елемен­тами держави є: влада, закон, свобода і мета. Держава, цей «верховний людський союз», покликана встановлювати й охороняти норми права, задовольняти всі матеріальні і духовні інтереси суспільства. Громадяни, маючи політичну свободу, повинні стати учасниками, особливо через представницькі установи, державної влади. Без політичної свободи, стверджував учений, особиста свобода позбавлена гарантії: «Поки влада незалежна від громадян, права їх не забезпечені від сваволі...»

Теорія конституціалізму Чичеріна не узгоджувалася з порядками самодержавної Росії. Вчений пов’язував свої надії з продовженням са­мообмеження абсолютної влади, з підготовчими заходами переходу до конституційної монархії, реформами. Насущну потребу мислитель бачив у встановленні живого зв’язку між урядом і суспільством. Цю мету, на його думку, може виконати «прилучення виборних від дворянства і земства до Державної ради», шляхом створення двопалатних законо- дорадчих зборів.

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрун­товував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєд­нати передові європейські політико-правові ідеї з російською дійсністю, домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти на­ростанню революції в імперії.

Друга половина XIX ст.

1. Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутньо­го «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна організація, хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благополучно дожила до розвитку соціалізму в Європі». Завдання бачив у тому, щоб з’єднати права особистості з общинним ладом. Такий розвиток дозволив би уникнути страхітливого капіталізму і прямо перейти до соціалізму.

2. Способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляємося з благоговінням перед мучениками, але від усього серця бажаємо, щоб їх не було». Він запере­чував Чернишевському: Русь треба кликати не «до сокири», а до мітел, щоб вимести бруд і сміття, накопичені в країні. Герцен вперше в росій­ській соціалістичній літературі висловив ідею скликання всенародного безсословного Земського собору — Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена першими російськими політичними партіями лівого напрямку.

3. У теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, пра­ва, політики розглядаються як підпорядковані соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім'я, церква, держава були величезними виховними формами людського звіль­нення і розвитку — ми виходимо з них, як мине потреба».

4. Найкращою з форм організації людського співжиття він вважав соціальну республіку.

Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму» — Микола Чернишевський (1828-1889)^[122] на відміну від Герцена закликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту. У своїй публіцистиці, історичних і філософських роботах Чернишевський обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ. Самодержавство з його бюрократич­ним апаратом він визначав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпосництво, а тепер намагається змінити лише його форму. У прокламаціях до селян, у зверненнях і листах до російських конституціоналістів мислитель запропонував широкий ком­плекс пропозицій щодо необхідних змін в устрої суспільства і держави: вільна від бюрократичного гніту й опіки селянська община, місцеве представницьке управління і самоврядування, самостійний і праведний суд, обмеження царського с амовладдя, управління на основі законів. Очевидно, передбачалося існування відповідальної перед народом влади, що забезпечує перехід до соціалізму.

У майбутньому суспільстві, за Чернишевським, зникне потреба в державі. Після тривалого перехідного періоду (не менше 25-30 років), коли соціалістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії складеться у федерацію заснованих на самоврядуванні союзів земле­робських общин, промислово-землеробських об’єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників. Суспільна власність буде доповнена, таким чином, суспільним виробництвом із застосуванням машинної техніки. У романі «Що робити?» він намалював яскраву кар­тину майбутнього життя і виробництва.

Невір'я в конституційні перетворення, парламентаризм, роль зако­нодавства, юридичної рівності для суспільних перетворень усотувалося свідомістю послідовників Герцена і Чернишевського. Герценовський «Колокол» і журнал «Современник» виховали ціле покоління радикаль­ної молоді, народників. Автор роману «Що робити?» Чернишевський став володарем їхніх думок.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися малоефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали, і соціалісти почали тісно пов'язувати політичні і правові проблеми з вирішенням соціальних завдань, запропонували альтернативу самодер­жавству і первісному капіталізму, великодержавній національній полі­тиці. Їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії і Україні на початку XX століття.