§ 1. Політико-правові ідеї в Давній Індії: брахманізм і буддизм
Брахманізм і буддизм — провідні напрями у релігійній і політико- правовій ідеології Давньої Індії.
Вона відбилася в багатющій ранньоіндійській літературі — «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (ІІ тис.
до н. е.), у релігійно-філософському трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (ІХ — VI ст. до н. е.). Ведійські тексти (веди — священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення древніх індійців, їх політичний устрій, повсякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (артхашастри — філософські трактати про політику і державу; дхармашастри — збірники релігійно-моральних, правових предписань, правил (дхарм), складених відповідно до ідеології брахманізму — стародавньої релігії Індії. Особливе місце серед збірників належить і Законам Ману (II ст. до н. е.), складеним жерцями-брахманами. Що являє собою система політико- правових поглядів брахманів, цих захисників традиційного укладу суспільства?1) У світі, природі і суспільстві згідно з брахманістською концепцією діє світовий закон (рта), установлений вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає і місце, і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, поділеного божеством. Вже в «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволю- дини Пуруші: брахманів — із його вуст, кшатрієв — із рук, вайшиїв — зі стегон і шудр — із ступенів. Хоча члени всіх варн вважалися вільними (раби — поза варн), дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєначальники, воїни) були пануючими, а дві інші (вайшиї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, керівна роль брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства, самоуправних громад.
2) За Законами Ману усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі (закону, звичаю, правилу поведінки), тлумачення змісту і захист якої належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як ненанесення шкоди, правдивість, неприсвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не означала рівноправність варн. У «Махабхараті» зазначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі».
3) Вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і Законах Ману відведена покаранню. Будучи сином божественного владики, покарання (данда) у своєму земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». Закони Ману містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання — цар... Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання... ». У «Махабхараті» вказувалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. У цьому полягає соціальне призначення держави. Нерівність прав і обов’язків членів різних варн означає й їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання.
4) Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допомогою таких ідей брахмани відстоювали свою політичну гегемонію в суспільстві.
5) Давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Такою є «Артхашастра» (або Наука політики, Наука про державний лад), приписувана мудрому брахману Каутильї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими покараннями. Однак принципом державного управління називається не покарання, а «артха» — користь.
Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов’язки державних чиновників тощо. У розділі «Про основи держави» названо і розкрито основні елементи держави: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі.Такою є політико-правова суть брахманізму в релігійно-філософських і правових збірниках Давньої Індії.
Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. е. Сіддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, молодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкошах, став мандрівним аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і становили сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, просвітлення, нірвани. Доля людини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.
Таким чином, у буддійському вченні здійснено поворот від бога до людини як автономної особистості. Вона може вибирати: бути вільною «через усвідомлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усього злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму і внутрішньої свободи, поваги, любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.
Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у суспільному житті.
«Не за народженням слід вирізняти освічених, знатних і низьких, а за життям їх», — підкреслюється в буддійських писаннях. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, заперечує насилля, стверджує: шлях законно сті, «срединний шлях» — шлях справедливості, істини, добра, ненасилля, самообмеження.Буддизм — не форма ідейного анархізму (безвладдя). Політичною складовою вчення Будди є створення справедливого суспільства і держави без повстань і революцій лише шляхом удосконалення кожної людини, прагнення добра собі, іншим, суспільству. Сенс внутрішньої і зовнішньої політики держави — реалізація принципів (у першу чергу — ненасилля), проголошених буддизмом, слідування дхармі монархом як шлях до світової моральної держави («Буддійські сутри»).
Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх домагання ідейного і політичного керівництва суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об’єднанням Індії в III ст. до н. е. буддизм був визнаний державною релігією. Буддійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бірму, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею і стала першою світовою релігією. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової національної релігії — індуїзму.