§ 2. Методологія історії вчень про державу і право
Методологія науки як теорія пізнання — це система методів (загальних засобів, прийомів і принципів) повного та всебічного дослідження її предмета. Славетний англійський філософ XVII ст.
Френсіс Бекон порівнював метод пізнання з ліхтарем, що освітлює дорогу нічному подорожанину, а його сучасник — французький філософ Рене Декарт під методом розумів «точні й прості правила, суворе додержання яких без зайвої витрати розумових сил, але поступово та безперервно збільшуючи знання, сприяють тому, що розум досягає істинного пізнання всього, що йому під силу». Методологія історії вчень про державу і право — це система принципів і методів дослідження державно-правових ідей та цілісних вчень (доктрин, теорій), їх виникнення, історичного розвитку, зв 'язків із сучасністю та суспільною практикою.Серед методів вивчення історії вчень про державу і право розрізняють загальнонаукові й спеціальні.
Загальнонаукові методи опрацьовуються переважно наукою філософією. До цих методів належать, зокрема, діалектичний, метафізичний, історичний, герменевтичний, логічний тощо.
Діалектичний метод відомий з давніх часів. Його провісником є давньогрецький філософ Геракліт Ефеський, який порівнював буття з річкою, в яку не можна увійти двічі, оскільки щоразу вона є новою («усе тече, усе змінюється»). Систематичним дослідником цього методу є видатний німецький філософ XIX ст. Г Геґель. Сутністю діалектичного методу стосовно історії вчень про державу і право є дослідження вчень у динаміці, в їх зміні та розвитку: від простих понять—до складних, від окремих думок та ідей—до цілісних теорій, від теорій окремих мислителів—до єдиних державно-правових учень, від теоретичного вчення — до його втілення в суспільну практику.
Метафізичний метод (опрацьований, зокрема, Р. Декартом) передбачає дослідження державно-правових ідей і цінностей в їх незмінюваності, споконвічності.
Незважаючи на його певну наукову обмеженість, саме цей метод дозволяє, зокрема, зафіксувати незмінність і фундаментальність таких чеснот, як невідчужувані природні права людини, свобода, рівність, справедливість, обґрунтувати реальність і значущість однієї з найвпливовіших юридичних доктрин — теорії природного права.Історичний метод (опрацьований протягом понад двох століть рядом філософів та істориків (Дж. Віко, К. Марксом, М. Вебером, А. Тойнбі, О. Шпенглером та ін.) має багато інтерпретацій, у цілому визначає взаємну обумовленість часів — минулого, сьогодення та майбутнього. Він передбачає, зокрема, дослідження та інтерпретацію того чи іншого вчення про право та державу в контексті та з урахуванням історичних особливостей часу його походження й розвитку. Досліджуючи ту чи іншу юридичну доктрину, слід пам'ятати, що вона є продуктом свого часу (навіть якщо цей час випереджує), має своїх авторів, чию думку не можна об'єктивно дослідити без урахування їх історичного буття. З цим методом пов'язаний принцип об’єктивності, або ідеологічної неупередженості. Його реалізація передбачає дослідження та інтерпретацію вчення таким, яким воно було замислено й опрацьовано його авторами, без впливу політичної та ідеологічної кон'юнктури й ідеологічних уподобань дослідника.
Сутність герменевтичного методу (опрацьованого німецькими філософами В. Дільтеєм, Г Гадамером та ін.) стосовно історії вчень про державу і право полягає в дослідженні вчень засобами тлумачення першоджерел (творів мислителів). При цьому враховуються як їх буквальний зміст, так і історичні обставини створення, специфіка епохи, особистість автора тощо. Жоден підручник не здатен замінити собою безпосереднє спілкування з мислителем через його твори.
Загальним науковим методом є логічний, наданий наукою логікою (серед найвідоміших дослідників — Арістотель, В. Оккам, Ф. Бекон, Б. Рассел та ін.). Він дозволяє здійснювати упорядкування й класифікацію ідей, знаходити в них суперечності й прогалини, загальне й особливе, об'єднувати їх у цілісні вчення про державу і право.
Важливими логічними прийомами є аналіз та синтез, індукція та дедукція, узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання та ін.Крім загальнонаукових, дослідники історії вчень про державу і право застосовують також спеціальні (притаманні насамперед саме цій науці) методи, серед яких історико-порівняльний, хронологічний та ін.
Наведений перелік принципів і методів не є вичерпним. Методологія історії вчень про державу і право постійно поповнюється новими складовими, а існуючі принципи й методи коригуються та переосмислюються з урахуванням нових наукових досягнень як суспільних, так і точних наук.
Важливе значення для дослідження державно-правових ідей є періодизація історії вчень про державу і право. При цьому можуть застосовуватися різні підходи, критерії. Так, на підставі формаційного підходу до типології держав (опрацьованого К. Марксом) послідовно розглядаються державно-правові ідеї рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного ладу. Альтернативою формаційного підходу до періодизації історії вчень про державу і право є методологія цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, О. Шпенглер, М. Я. Данилевський, Л. М. Гумільов, Ф. Бродель та ін.), за яким головною структурною одиницею процесу розвитку суспільства (і відповідно державно- правової думки) є цивілізація — суспільна система, пов'язана спільними цінностями, такими як культура, релігія, економічна, політична й соціальна організація та ін. Цей підхід відводить пріоритетну роль в історичному процесі людському духовному та інтелектуальному факторам, що є цінним для історії вчень оскільки узгоджується з її предметом. На підставі цивілізаційного підходу до типології держав історією вчень про державу і право розглядаються державно-правові ідеї східної та європейської цивілізацій, східна та західна традиції права.
Слід мати на увазі, що навчальна дисципліна «Історія вчень про державу і право» відрізняється від науки історії вчень про державу і право. Навчальна дисципліна — це сукупність найважливіших усталених знань про відповідну науку, її головні досягнення.
Отже, історія вчень про державу і право як навчальна дисципліна є сукупністю найважливіших усталених знань про державно-правові вчення, їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучасністю та суспільною практикою.Метою цієї дисципліни є досягнення студентом юридичного вузу високого рівня загальної та спеціальної освіченості, правової культури, професійної правосвідомості, необхідних для задоволення потреб українського суспільства у високоосвічених професіоналах- правниках, виховання майбутнього юриста в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання йому критеріїв для самостійного визначення прогре сивних напрямів розвитку його суспільного буття.
Первинними — й головними — джерелами вивчення історії вчень про державу і право є першоджерела (або, щонайменше, витяги з них, зведені в антології та хрестоматії)[1], вторинними — енциклопедії, підручники[2], лекції викладачів.
Вивчення державно-правового вчення в межах навчального курсу передбачає знаходження та обґрунтування студентом відповідей на такі питання: 1) час і місце виникнення вчення, його головні представники (історико-біографічна довідка); 2) зв'язок учення з конкретними історичними умовами, із специфікою епохи, пануючим або впливовим світоглядом; 3) зміст учення, головні його ідеї щодо права й держави (зміст учення); 4) програмні положення, що містяться у вченні, відображення інтересів певних соціальних груп (ідеологічна спрямованість учення); 5) зв'язок учення із загальнолюдськими цінностями та ідеалами, вплив на їх формування (аксіологічне значення вчення); 6) вплив учення на інші ідеї, доктрини, теорії й державно-правову практику за часів його виникнення, розвитку та сьогодення (інструментальна цінність учення); при цьому особливу увагу слід звертати на безпосередній або опосередкований вплив учення на практику державо- та правотворення в сучасній Українській державі; 7) суб'єктивна оцінка вчення — мотивоване визначення його як прогресивного чи реакційного, актуального чи безнадійно застарілого, досконалого чи поверхового. Відповісти на ці питання — це й означає вивчити вчення й здійснити спробу дати йому власну незалежну оцінку.
Історія вчень про державу і право — це історія довгого, важкого шляху людства до розуміння цінності права як заснованої на уявленні про справедливість міри свободи та рівності, до розуміння необхідності вивищення особистості над державою, захисту та гарантування останньою прав і свобод людини, історія висвітлення цього шляху видатними мислителями минулого. Оволодіння знанням, що надає ця наука, мистецтвом його застосування в професійній діяльності є важливою цивілізаційною вимогою до сучасного юриста високого рівня.