§ 1. Історія вчень про державу і право в системі юридичних наук. Її предмет і функції
Історія вчень про державу і право є важливою складовою юридичної науки (юриспруденції) — системи (логічно побудованої цілісної сукупності) знань про право і державу в їх єдності, нерозривному взаємозв’язку й взаємовпливі.
Ця система складається з підсистем юридичних наук, відокремлених за певними спільними ознаками. За логікою побудови системи першою з них є підсистема теоретико-історичних юридичних наук. До неї входять загальна теорія держави і права, історія вчень про державу і право та історія держави і права. Науки цієї підсистеми формулюють загальнотеоретичні положення про право та державу, досліджують історичний розвиток цих інститутів, узагальнюють знання про них. Отже, історія вчень про державу та право є юридичною наукою й належить до підсистеми загальнотеоретичних юридичних наук.Історія вчень про державу і право як юридична наука — це система знань про державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучасністю та суспільною практикою. Вона є теоретико-історичною юридичною наукою, оскільки через дослідження й систематизацію вчень про право та державу відкриває, з’ясовує й пояснює загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування права та держави.
Метою історії вчень про державу і право є досягнення об’єктивного, достовірного й вичерпного знання про державно-правові вчення, їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучасністю та суспільною практикою, надання цього знання як іншим юридичним наукам, так і безпосередньо суб’єктам державо- та нормотворення.
Місце історії вчень як у підсистемі теоретико-історичних юридичних наук, так і в системі юридичних наук взагалі можна визначити на прикладі її взаємозв’язків із «сусідніми» юридичними науками.
Історія вчень про державу і право надає загальній теорії держави і права результати досліджень та систематизації державно-правових ідей видатних мислителів (філософів, юристів, суспільствознавців) минулого, а також виконує щодо цієї науки методологічну функцію, озброює її важливим методом дослідження права та держави — через ідеї, доктрини, вчення видатних мислителів минулого, опрацьовані ними юридичні поняття, категорії.
Загальна теорія держави і права узагальнює ці здобутки на загальнотеоретичному рівні з використанням знань, одержаних від галузевих наук (конституційного, цивільного, кримінального права тощо), а також безпосередньо від суспільної (насамперед, юридичної) практики.Глибинний зв'язок між цими науками дає підставу визначати історію вчень про державу і право і як історію загальної теорії держави і права.
Історія держави і права надає історії вчень про державу і право знання про історичні події, правові системи відповідного часу, що історично обумовлюють виникнення й розвиток того чи іншого вчення. Так, наприклад, історія держави і права досліджує давньоримський Звід законів Юстиніа- на, а історія вчень про державу і право — персоніфіковані ідеї римських юристів, без яких цієї видатної юридичної пам'ятки не було б.
Отже, історія держави і права — це історія утворення, розвитку та — у низці випадків — занепаду держав та національних правових систем, тоді як історія вчень про державу і право — це історія юридичних ідей, засадничих доктрин, на ґрунті яких утворюються, розвиваються і занепадають держави та національні правові системи.
Предметом історії вчень про державу і право є державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв 'язки із сучасністю та суспільною практикою.
Функції історії вчень визначають її призначення в єдиній системі юридичних наук. Розбудувати в Україні правове, громадянське суспільство, демократичну й життєздатну державу неможливо без глибинного дослідження загальних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування права та держави. А таке дослідження в свою чергу неможливе без вивчення та узагальнення теоретичної спадщини мислителів минулого—доктрини правової державності, верховенства права, започаткованої ще античними мислителями, теорії поділу влади, опрацьованої Дж. Локком, Ш. Л. Монтеск'є, авторами «Федераліста», ідей Сократа, А. Токвіля про переваги та недоліки демократії тощо.
Отже головними функціями історії вчень про державу і право є методологічна, пізнавальна, евристична, прогнозувальна, або функція наукового передбачення, прикладна, або функція допомоги практиці, ідеологічна.Методологічна функція має свій прояв у озброєнні юридичних наук (насамперед загальної теорії держави і права) важливим методом дослідження права та держави — через ідеї видатних мислителів минулого та сформовані ними цілісні теорії, доктрини, вчення.
Пізнавальна функція забезпечує розширення наукових знань про державно-правові вчення, їх пізнання та пояснення на різних історичних етапах розвитку держав.
Евристична функція визначає спрямованість історії вчень на відкриття, знаходження, перевірку нових тенденцій, особливостей і закономірностей розвитку державно-правових явищ.
Прогнозувальна, або функція наукового передбачення, визначає наукове, обґрунтоване прогнозування розвитку державно-правових інститутів у недалекому майбутньому. Такий прогноз є вельми цінним, оскільки спирається на теоретичну спадщину видатних мислителів минулого, причому передусім на такі їх ідеї, що вже довели свою значущість втіленням у суспільне життя.
Прикладна, або функція допомоги практиці, реалізується у практичних результатах досліджень державно-правової думки минулих часів, пошуку методів удосконалення державних інститутів і національної правової системи сучасної України. Фактично саме вона є першою з функцій, визначає специфічне значення історії вчень для юриспруденції взагалі, вагомість її місця в системі юридичних наук, визначає історію вчень про державу і право саме як юридичну науку.
Ідеологічна функція визначає формування в суспільстві поглядів на державу і право, що ґрунтуються на все світньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність, справедливість, гуманізм тощо, виховання сучасної людини в умовах розмаїття ідеологічних і політичних течій, надання їй «ключів» для самостійного визначення прогресивних напрямів розвитку її суспільного буття. Саме тому ідеологічну функція визначають ще як виховну.