§ 1. Політико-правова думка польського періоду в Україні

Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були до­сить популярними в Європі, був перший вітчизняний політолог, українсь­кий і польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513­1566)^[40].

С. Оріховського по праву можна вважати одним з перших європей­ських прихильників концепції суспільного договору. У «Напученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, а є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина виникнення дер­жави — вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обов'язок — турбота про підданих, їх захист. Влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Держава, зазначає мислитель, — зібрання, союз громадян, об’єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.

Мета держави — гарантія прав і користі кожного індивіда. І держа­ва, і індивід мають взаємні зобов'язання. Обов'язок останнього — піклу­ватися про інтереси суспільства і держави.

С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпископів — турбота короля.

Основний зміст напучень королю:

1. Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, що прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє вчитися.

2. Якщо для Арістотеля найкращою вважалась Афінська політія, то для Оріховського зразковою формою держави була «Польська політія» з її республіканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, полі­тичні й юридичні права повноправних громадян — шляхти.

3. Король, повчав Оріховський, — верховний суб'єкт Польської політії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно диви­тися, з ким живеш, — пише він у «Напученні». — Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять». А хто гідний? Ті, відповідає публі­цист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя повинні бути справи не особисті, а суспільні.

4. «Що в державі більше: закон чи король?» — порушує гостре пи­тання Оріховський. І доводить: закон у державі вище короля, адже король обмежений законом. Саме закон є «правителем вільної держави», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому король повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у дер­жаві править закон.

5. У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Вони втілені в праві. Право захищає свободу. Вона зумовлена природ­ним правом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізувати себе тільки завдяки свободі. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон — душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм.

6. Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, засновано­го на даних природою правах людини, Оріховський обґрунтовує необ­хідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схе­мою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежена ними.

7. С. Оріховський закликає короля не порушувати республіканські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громадської думки, «шанувальників мудрості» (філософів), наближувати їх, прилучати до державного управління. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житла мудрості»), про справедливість нагород і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

Отже, вчення Оріховського — помітний крок уперед у розвитку се­редньовічних учень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціоналістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особис­тості, права і держави, походження, завдань і функцій держави і права, їх ролі в суспільному житті. Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». Він закликав короля бути доброзичливим до українців, шанувати їх славне історичне минуле.

Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політичний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні активний спротив ка­толицизму з боку православного духівництва, населення України, появу широкої полемічної літератури. Особливе місце в політичній антиуніат- ській літературі зайняли твори Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1620)^[41]. У виданій ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Вишенський, на відміну від Оріховського, гнівно засуджує вустами «голяка-странника» суспільний лад Речі Посполитої.

Мислитель засуджує Брестську унію — «тую любов поганскую». Папа Римський, на його думку, узурпував право абсолютної влади, зне­важає природні права людей, закріплені у Святому Писанні. Адже всі люди від природи рівні — і пани, і «хлопи прості». Він впевнений: іс­тинна християнська віра — православ’я, істинна мова пізнання божої істини — не латина, а слов’янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості.

Важливий предмет міркувань полеміста — питання про сутність влади, законні способи її реалізації. Не відступаючи від традиційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас під­креслює рівність носія влади і всіх людей, верховенство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої помилки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, що не суперечать природі людини.

Як і ідеологи західно-європейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об’єднання віруючих, не підлеглих церковній ієрархії. Відстоюючи православну церкву, він вимагає її де­мократизації.

Суспільно-політичний ідеал Вишенського — «чернеча республіка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді один з одним і Богом. Власність — ярмо, стверджував автор «Книжки». Шлях до ідеалу він бачив за Біблією: самовдосконалення, моральне очищення людини, відродження освіти і наук в Україні, вихован­ня народу як складової політичного і національного відродження.

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвитку Украї­ни вирішував київський митрополит Петро Могила (бл.

П. Могила вважав головним для світської влади — благо людей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: політичному, мирсько­му і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно пов’язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, — дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв на природні, людські, божественні. Людські, в яких повинні втілюватися приписи природних законів, обов’язкові для усіх, у тому числі для правителя. Ідеальним правителем вважав православ­ного, що одержує владу від Бога і відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособ­лювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підда­них. Імовірно, модель української державності бачилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», Могила слідом за С. Оріховським мріє про той час, «егда или философи царство- вати будут, или царие философствовати», сила яких буде ґрунтуватись не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі.

Поділяючи ідею безперервності історичного розвитку України з найдавніших часів, її спадкоємного зв'язку з Київською Руссю, Могила захищав й ідею відродження вітчизняної державності в союзі з інши­ми православними народами. Цю ідею розвивали і його учні — ректор Києво-Могилянської академії І. Гізель, її викладач Ф. Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов’янських народів.

Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу богословська державно-правова думка активно протистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї політичної свободи, природних прав людини і нації. Вона відображала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла формуванню ідеї національної державності, наближала націо­нально-визвольну війну українського народу.