§ 2. Політичні програми гетьманів України

Відродження української державності нерозривно пов'язано з ім'ям Богдана Хмельницького (1595-1657)^[43]. Одержавши гетьманську булаву й очоливши козацько-селянське повстання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист «давніх прав Запорозького війська», селян, міщан, православної церкви.

1. Домогтися політичної автономії України в складі Речі Поспо­литої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Ко­зацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шлях­ти на українських землях.

2. Непоступливість Речі Посполитої щодо політичної автономії Украї­ни призводить до логічного висновку Хмельницького: український народ має право на створення власної держави, вільної від польського пану­вання, в етнічних межах свого проживання. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб'ю з лядскої неволі народ весь руський» і — «аж по Віслу». Таким чином, програма максимум Хмельни­цького передбачала повернення західних земель Київської Русі, слави її князів — «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

3. Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його однодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генеральних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці державотвор­чі заходи були закріплені конституційним актом «Статті про устрій Війська Запорозького».

4. Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаної смертю короля, поразка українських військ під Берестечком у результаті зради союзника — кримського хана ускладнили геополітичне становище Украї­ни, змусили гетьмана шукати більш надійного союзника. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення кон­федерації трьох держав — Польщі, Литви й України.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політич­ний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії.

5. Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатич­ному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «імператором запорозьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський (невід. — 1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корсунський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Галиць­кий трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведського короля Карла Х і його союзників над польськими військами.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов'язана з Галицьким трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав — Речі Посполитої, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті догово­ру гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлювалося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах». Військо Запорозьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно із стародавніми вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. Їй надавалося право мати свій суд, карбувати монету. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об'єднані збройні сили у разі зовнішньої загрози, єдина податкова система тощо.

Однак статті Трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, в якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавсько- го і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і ка­толицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій», що не могло не викликати гніву і збурення у козаків і селян. Трактат зобов'язував гетьма­на з військом запорозьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення еко­номічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян і сам гетьман був змушений рятуватись в Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності пов'язана з ім'ям Мазепи. Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640—1709)^[44] передбачала об'єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р. », «Маніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).

1. За словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським коро­лями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсь­ко-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

2. Українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями шведськими уло- жені». За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «най­вищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

3. Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не судилося здійснитися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672­1742)^[45], обраний гетьманом у Бендерах. Ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) — конституція для майбут­ньої України під шведським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої декла­рації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публіч­ну владу в майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між зако­нодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримувань і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішувати­ся, ні здійснюватися». Між сесіями цього «козацького парламенту» (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрову) «гетьман наді­ляється певною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генераль­ної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлін­ням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішен­ня. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані належало діяти Раді старшини, без згоди якої він не мав права самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Генеральний суд, а не вирішува­тись самим гетьманом. Усі державні посади мали бути виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман.

Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Отже, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орли­ка передбачала створення в країні парламентсько-гетьманської козаць­кої республіки. В історії європейської демократії Конституція Орли­ка — безперечно один з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотвор­ча практика — унікальне явище політичної історії Європи. Козацька де­мократична республіка, проекти її перетворення на гетьманську чи на парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII-XVIII ст. Вона, як самотній острів, у морі західних і східних монархій, деспотій, імперій, була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східноєвропейського регіону і впли­нули на подальшу еволюцію вітчизняної політико-правової думки.