§ 3. Політична і правова думка в Московській державі

Московська держава протягом XIV-XVI ст. перетворюється з неве­ликого, окраїнного князівства Київської Русі на велику і могутню цент­ралізовану державу із сильною монархічною владою.

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Моск­ва — другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походжен­ня від великих князів Київської Русі московські государі робили не лише для більшого свого авторитету, але й для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. Подібні пре­тензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітичних інтересів яких ніколи не випадали українські землі. Легенда про Москву — другий Київ тісно пов’язувалася з іншою — «Москва — третій Рим». В умовах Мос- ковії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Москва — Третій Рим».

На думку Філофея і його послідовників, історія людства — це істо­рія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Римська імперія впала через єресі. «Другий Рим» — Візантія була пока­рана Богом за зрадництво православ’я, унію з католиками 1439 р. («по­неже они предаша православную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ 'я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності російського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля «Росейского царства» від­тепер міцно пов’язана з долею православної віри.

Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Август, сороковим коліном у потомстві брата якого був начебто князь Рюрик («обретоша князя Рюри­ка, суща от роду Римська царя Августа»).

Вирішення Московією завдання самовизначення як самостійної дер­жави світового значення знайшло своє відображення в російській полі­тичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530—1584)^[46]. Він прославився найбільше політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержав­ної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів вибудовував власну концепцію царської влади. Її основні положення: 1) єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Іван Грозний на­зиває три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, успадковану від давньоримського імператора і руських великих князів; 2) самодержавство в трактовці царя є владою цілком одноособо­вою, абсолютною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспіль­ної сили. «Како же и самодержец наречется, аще не сам строит?» — с подивом запитував він у посланні до А. Курбського; 3) Іван IV відкидав будь-яку можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. У його уявленнні ці відносини повинні бути відносинами не рівних людей, а государя і рабів; 4) у його розумінні царська влада все ж обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Цар повинен панувати відповідно до божих заповідей, вважав Грозний. Він проти сою­зу світської і духовної влади. Царську владу він не хотів ділити ні з ким, навіть із служителями Бога; 5) у судженнях Грозного великого значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну з най­головніших головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного — лише засіб не допустити «бісівської влади». Уся доктрина російського царя спрямована на обґрунтування своєї абсолютної влади, жорстоких методів управлін­ня державою, бажання виправдатися за пролиту кров.

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної те­орії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представництва, виражав князь Андрій Курбський (1528-1583)^[47]. Його літературна спадщина включає публіцистичний твір «Історія про вели­кого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін. Він теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевышнего помазуются на правление». Але мету верховної влади бачив у справедливому й милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) вирішенні її справ.

Як відступ від православ’я, попрання Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедным, воздал, всячес­ки губя нас? — гнівно запитував він у царя. — Или думаешь, что ты бес­смертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что являешься прегор- дым мучителем и истязаешь людей, не доказав их вины». Таким чином, у розумінні бунтівного князя цар насамперед — праведний суддя.

Найкращою організацією державної влади Курбському здавалася монархія з виборним станово-представницьким органом. Наділений царством, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародных человек», при цьому «самому царю достоит яко главе быти и любити мудрых советников своих». Станово- представницька монархія спиралася б не лише на представницький орган («Совет всенародных человек»).

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перспективи його розвитку.

Близькою до моделі станово-представницької монархії була і полі- тико-юридична програма Івана Пересветова — видного письменника- публіциста, представника російської суспільно-політичної думки сере­дини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централі­зації адміністративної і судової систем.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629­1680)^[48].

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты — Солнце, Луна — Мария царица». Форму­ла «цар-сонце» у Полоцького — це поетичний образ просвітницької абсолютної монархії. Цар дає життя державі і покликаний бути освіче­ним государем, вічно прагнути до знання, просвіщати свій народ. Бажан­ня царя «прибытков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але закликає управляти ними з розумом і лагідністю, виконувати кожним свій обов’язок, визначений долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» — правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всьому царстві. «В образ правды» повинен діяти і суд. Він зобов’язаний відновлювати правду, а не мстити, адже помста — протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «равно судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Симеон вважає, що російський цар повинен допомогти православ­ним народам звільнитися від гніту, радить царю жити в мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618-1683)^[49]. У своєму трактаті «Політика», серії статей він виклав по­зитивну програму перетворень. Виступив проти концепції, що утвер­дилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеальним правителем Крижанич хотів би бачити короля- філософа, протиставляв освіченого правителя тирану.

Монархію Крижанич порівнює з аристократичним і демократичним правлінням і вважає найкращим ладом: 1) у ній краще додержуються загальної справедливості; 2) краще зберігаються спокій і злагода в народі; 3) монархія краще оберігає від небезпек; 4) і, головне, — вона подібна владі Бога. Самовладдя — найдавніше і найміцніше правління. Король управляє підданими за допомогою трьох «життєвих сил» — мудрості, могутності й багатства, встановлює добрі закони, спирається на знатних (князів, дворян), надаючи їм привілеї і права.

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колишньої Київської Русі, відбилися на відродженні й розвитку їх національної держав­ності, формуванні правових систем, а, отже і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучи­ми норми звичаєвого права, традиції військової демократії, релігії, куль­тури, що заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського ладу Козацької держави, з чітким поділом влади, правами і свободами станів суспільства, їх конституційного за­кріплення. Таке «забігання наперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і соціально-економічний лад Московської держави мав більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території створювали передумови переходу російської дер­жавності до імперії, що наклало відбиток на російську політико-правову думку, надало їй консервативного характеру. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, на проблемах політичного і правового удосконалення самодержавної влади, її функцій, взаємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, головним чином європейською політичною думкою.