§ 1. Політичне вчення Н. Макіавеллі

З іменем Нікколо Макіавеллі (1469-1527)^[26] пов'язано заснування політичної науки. Він був першим, хто в своєму творі «Государ» реаліс­тично підійшов до об'єкта політики, описавши всю непривабливість політичних засобів, про які самі політики воліли б мовчати.

За Макіавеллі, в основі політики лежить не божественне провидіння, а людські інтереси. Він відкидає ідею напередвизначеності Богом люд­ської долі: «людські справи робляться людьми», вирішального значення набуває не доля, а воля людини. Тож політика—засіб задоволення людсь­ких інтересів, яка підкоряється не божественним законам, а закономірностям суспільного розвитку. Ці закономірності підтверджує історичний досвід. Тому «щоб знати, що має відбитися, досить простежити, що було...». Адже «всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати одні і ті ж пристрасті і тому вони неминуче повинні давати однакові результа­ти». Природа людських пристрастей полягає в егоїзмі, задоволенні осо­бистого інтересу та забезпеченні недоторканності власності («більша частина людей задоволена, поки не зачеплені їх честь та майно»).

Історична необхідність і воля людей приводять до утворення держа­ви як гарантії задоволення власних потреб. Якщо раніше державу ви­значали здебільше за формою правління (королівство, князівство), то Макіавеллі вводить нове поняття — «stato» — держава як політично організоване суспільство, певним чином організована влада з наявні­стю права і юстиції. Це поняття згодом стало загальноприйнятим (state — англ., etat — фр., звідси термін «етатизм»).

У трактуванні форм держави Н. Макіавеллі наслідує погляди Арістотеля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку здійснює коловорот форм, чергуючи «правильні» (монархія, аристократія, народне правління) із «непра­вильними» (тиранія, олігархія, охлократія).

Утім, Макіавеллі добре розумів, що в тогочасних умовах монархічної Європи змішана республіка — недосяжний ідеал майбутнього. Політич­на ж дійсність являла собою заплутаний клубок інтриг, зрад та підступів, вимагала зовсім інших правил політичної майстерності, формулюванню яких і присвятив свого «Государя» Макіавеллі. Як зазначив Гегель у «Філософії історії», «цю книгу часто з огидою засуджували як прониза­ну найжорстокішою тиранією; проте Н. Макіавеллі, керуючись високою свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали утворюватися держави в обставинах того часу».

Політика для государя — стратегія і тактика утримання влади і держави. Найбільш доцільною формою організації влади є абсолютна монархія, а основою її довготривалості та успішності є підтримка наро­ду. «Володар не вільний обирати народ, але вільний обирати знать», тому йому слід бути в дружбі з народом, інакше його влада буде хиткою. Навіть якщо він прийшов до влади за допомогою знаті, необхідно заручи­тися підтримкою народу, беручи його під захист. Політика монархічного уряду має бути спрямована на те, заради чого і виникла держава, — на забезпечення інтересів суспільства. Влада має надати громадянам мож­ливість вільно займатися торгівлею, землеробством та ремеслами, брати під державний захист їх власність та проводити розумну податкову полі­тику. Така діяльність монарха має бути заснована на впорядкованому за­конодавстві: «коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не по­рушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і задоволеним».

Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверджував Макіавеллі, всі успішні державотворці обґрунтовували свою владу волею богів. Тому, на відміну від ідеологів Реформації, які праг­нули відокремлення церкви від держави, він, навпаки, вважав за необ­хідне поставити церкву на службу державі як засіб державного впливу на масову свідомість.

Для мислителя головна мета політичної діяльності — загальне бла­го — допускає використання будь-яких засобів, що дозволяють її досяг­нути. Вчинки правителів оцінюються не за їх шляхетністю, а за найкра­щою результативністю, монарх мусить керуватися аналізом політичної дійсності та політичною доцільністю, а не уявними моральними ціннос­тями. До таких «позаморальних» правил політики Макіавеллі відносив: монарх мусить дбати про підтримку народу, про свій позитивний образ в його очах. Для цього слід демонструвати риси шляхетного та мораль­ного володаря, бути таким по можливості, але у разі необхідності про­вадити цілком протилежну політку. Разом із тим, аби не викликати не­нависті в підданих, здійснення непопулярних рішень варто покладати на інших, а популярні виконувати самому. Зі знаттю слід чинити так, як чинить вона. Краще бути скупим, маючи худу славу, але без ненависті, ніж, будучи щедрим, спустошувати казну та накидати нові податки, чим набути і худу славу, і ненависть народу водночас. Жорстокість ліпша за милосердя: від покарань та розправ страждають одиниці, тоді як мило­сердя веде до безладдя, від якого страждає все населення. Піддані мають відчувати страх до володаря, а не любов — любов невдячна та непостій­на, тоді як страх підтримується загрозою покарання, якою зневажити неможливо. Вбивства співгромадян, зрада та віроломство є хоча не ба­жаними, але припустимими засобами політики, оскільки «всім цим можна здобути владу, хоча не славу». Такі правила політики і становили сутність «макіавеллізму» — політики, що здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби».

«Государ» Макіавеллі, якщо використовувати сучасну термінологію, був підручником з «політичних технологій», який вперше відверто показав ницість засобів, якими і донині здійснюється політика, на що вказував ще український мислитель ХУІІІ ст. Я. Козельський: «Макіавеллі не вмре, проклинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».