Місто-держава

Більшість теперішніх політичних ідеалів - таких, як, скажімо, справедливість, свобода, конституційний уряд і повага до закону - чи, принаймні, визначення цих ідеалів бере свій початок від роздумів грецьких мислителів над інститутами міста-держави.

Соціальні класи

Порівняно з сучасними державами стародавнє місто-держава було надзвичайно маленьким як за площею, так і за населенням. Отож уся територія Аттики лише трохи перевищувала дві третини площі Рок- Айленда, а чисельність населення Афін можна порівняти з чисельністю населення таких міст, як Денвер чи Рочестер. Дані вельми непевні, але, думаємо, ми не набагато помилимося, назвавши цифру трохи більшу, ніж триста тисяч.

Населення ділилося на три основні класи, які різнилися політичними і правовими поглядами. На нижніх щаблях соціальної драбини стояли раби, оскільки рабство було узвичаєним інститутом у стародавньому світі. З усього населення Афін десь третину складали раби. Як наслідок, для економіки міста-держави інститут рабства був так само характерний, як наймана праця для сьогоднішньої економіки. Звісно, раб не мав політичної ваги в місті-державі. У грецькій політичній теорії його існування було аксіомою, так само як у середні віки ніхто не сумнівався у феодалізмі, або як ніхто не ставить під сумнів взаємини робітника і працедавця нині. Часом доля раба була жалюгідною, часом інститут рабства (але не зловживання ним] брався під захист.

Одначе порівняно велика кількість рабів, а надто перебільшення їх числа, призвела до появи міфу, який спричинив істотні помилки. Зокрема, думку, що громадяни міста-держави склали бездіяльний клас, а отже, його політична філософія була філософією класу, звільненого від корисної праці.

Це майже цілковита ілюзія. Звільнений від праці клас в Афінах навряд чи міг би перебільшувати кількість незайнятих у будь-якому американському місті, яке подібне їм за розміром, бо греки не були багатими і жили у дуже вузьких економічних межах. Якщо стародавні греки мали більше дозвілля, ніж теперішнє покоління, то це тому, що вони купували його - їхній економічний механізм не був аж надто щільно підігнаний - шляхом зниження рівня споживання. Простота й примітивність життя стародавніх греків була б важким тягарем для сучасного американця. Безперечно, що переважна більшість афінських громадян мали бути купцями, ремісниками чи землеробами, які своєю працею заробляли собі на життя. У них не було іншого способу існування. Як наслідок, подібно до більшості людей у сучасних суспільствах, вони займалися політичною діяльністю за рахунок скорочення часу, який вони віддавали своїм безпосереднім заняттям.

Після рабів другою основною групою у грецькому місті були осілі чужоземці, або метеки. У торговому місті, яким були Афіни, таких людей могло бути багато, і більшість з них не були тимчасовими мешканцями. Однак не існувало форми законної натуралізації, і метек не став громадянином, попри те, що кілька поколінь його предків жили у місті, інакше як через недогляд чи попускання. Уявіть собі, що ви перші американські колоністи з англосаксів приймали б емігрантів з різних країв, не даючи їм громадянства. Метек, як і раб, не брав участі в політичному житті міста, хоча він був вільною людиною і його вилучення з цього життя не містило в собі нічого дискримінаційного.

І, нарешті, була група громадян, або тих, хто був членом міста і мав право на участь у його політичному житті. Цей привілей надавався за правом народження, бо грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Бо більше громадянство давало право людині на членство, тобто на певну мінімальну частку політичної діяльності чи участі в державній діяльності. Цей мінімум міг зводитися до привілею відвідувати міські зібрання, які самі могли мати більше чи менше значення відповідно до нормального ступеня демократії, або ж давав право бути обраним на ту чи іншу посаду. Отож Аристотель, очевидно, маючи на увазі афінську практику, вважав, що право бути обраним для виконання судових обов'язків є найкращим критерієм громадянства. Мала людина право обирати багато посад чи лише деякі - залежало від того ступеня демократії, що переважав у місті.

Політичні інститути

Роботу інститутів, за допомогою яких громадяни провадили свою політичну діяльність, можна проілюструвати на прикладі Афін як найвідомішого типу демократичного устрою. Всі громадяни чоловічої статі утворювали асамблею, або еклексію, - міські збори, в яких кожен афінянин мав право брати участь після того, як йому виповнювалося двадцять років. Асамблея збиралася регулярно десять разів на рік, а у надзвичайних випадках - на скликання Ради. Ухвали цих міських зборів, наскільки це можливо, відповідали теперішнім декретам. У них втілювалася вся повнота державної влади цього політичного органу. Проте це не означає, що на асамблеї відбувалося чи мало відбуватися формування політики й ефективне обговорення заходів. Безпосередня демократія, яку здійснювали всенародні збори, - це скоріше міф, аніж форма управління. Бо більше від форми грецького врядування (за винятком неправої диктатури], як аристократичні, так і демократичні, включали в себе певного роду Народні збори, хоча насправді їхня роль в управлінні була неістотною.

Цікавим моментом афінського врядування, таким чином, були не збори усього народу як такі, а засоби, що робили суддів та чиновників підзвітними загалу громадян та відповідальними перед ними. Ці засоби зводилися до представництва, хоча воно істотно відрізнялося від теперішніх уявлень про представництво. На меті мався вибір достатньо великого органу для створення зрізу чи зразка громадян. Цьому органу було дозволено в окремих випадках на короткий час діяти від імені народу. Терміни перебування при владі були короткі, як правило, існували запобіжні засоби переобрання, отже, решта громадян, у свою чергу, могла взяти участь у керуванні державними справами. На додаток до такої політики архонарт був правлінням не когось одного, а ради десятьох, які вибиралися по одному від кожного племені, на які були поділені громадяни. Одначе судді здебільшого мали незначну владу. В Афінах були два ключові органи контролю за урядом, а саме - Рада п'ятисот і трибунали галеастів із широким колом суддів.

Спосіб, у який обиралися члени цих керівних органів, указує на те, що вони представляли весь народ. Для зручності місцевого управління афіняни поділялися приблизно на сто демів, або, як їх ще можна назвати, адміністративних районів, цивільних округів чи парафорій. Ці деми були одиницями місцевого управління. Втім, в одному їх не можна прямо порівнювати з місцевими одиницями; членство в них було спадковим, і навіть якщо афінянин переїжджав з однієї місцевості до іншої, він залишався членом того самого дему. Відповідно, попри те, що дем був місцевістю, система не була виключно системою місцевого представництва. Деми, одначе, мали певний ступінь місцевої автономії і справляли деякі місцеві поліцейські обов'язки, що не мали істотної ваги. Окрім того, вони були тими дверима, крізь які афінянин вступав у громадянство, бо в них вівся список членів, і до нього записували кожного афінського юнака, коли тому виповнювалося вісімнадцять років. Та по-справжньому важливу роль вони відігравали, виставляючи кандидатів на посади в різних органах, що здійснювали державне керівництво.

Утім, був один важливий афінський офіційний орган, який залишався поза межами цієї схеми виборів за допомогою жеребкування і який порівняно з іншими зберігав більшу незалежність. Це були десять стратегів, які обиралися прямим голосуванням і, крім того, мали право переобиратися. Звісно, в теорії стратеги були суто військовими людьми, але за імперської доби вони не лише фактично здійснювали важливі владні функції в далеких частинах Афінської імперії, а мали істотний вплив на ухвали Ради й асамблеї вдома. Отже, ця посада насправді була не військовою, а давала в окремих випадках якнайважливіші політичні права. Саме як стратег Перикл багато років поспіль стояв на чолі афінської політики, а його становище відносно Ради й асамблеї більше нагадувало становище прем'єр-міністра в сучасному уряді, ніж звичайного воєначальника. Але його сила полягала в тому, що він міг повести за собою асамблею; якби йому це не вдавалося, то його позбулися б так само ефективно, як, голосуючи проти, звільняють відповідального міністра.

Як було сказано вище, по-справжньому керівними органами в Афінах були Рада п'ятисот і трибунал гелеастів, які вибиралися народом. Певного роду Рада була частиною всіх форм грецького міста- держави, але в аристократичних державах, таких, як, скажімо, Спарта, Рада була сенатом, утвореним зі старійшин, яких обирали на все життя і які не були відповідальними перед асамблеєю. Членство в такій Раді, як правило, було привілеєм благородного класу, а отже, цілком відрізнялося від членства в афінській Раді, яка обиралася народом. Рада ареопагу була пережитком аристократичного сенату, якого позбавила влади зростаюча демократія. По суті, Рада п'ятисот була виконавчим і керівним комітетом асамблеї.

Фактично урядову роботу було зосереджено у цьому комітеті. І все ж таки п'ятисот чоловік було забагато для ведення справ, і це число скорочувалося до робочого розміру за допомогою улюбленого засобу - ротації. Кожне з десяти племен, на які були поділені афіняни, призначало п'ятдесят членів Ради, і ці п'ятдесят представників цього племені працювали лише одну десяту частину року, тобто терміну своїх повноважень. Цей комітет п'ятдесяти за участю дев'яти інших радників - по одному від кожного з дев'яти племен, які на той час не мали влади, - здійснював фактичне керівництво й вів справи від імені всієї Ради. Голова вибирався жеребкуванням не більше ніж на один день, і жоден афінянин не міг перебувати на цій почесній посаді більше одного дня за все своє життя. На Раду покладався дуже важливий обов'язок пропонувати заходи для розгляду на загальній асамблеї громадян, яка брала до уваги лише ті проблеми, що попередньо розглядалися Радою. У часи, коли афінська конституція досягла своєї найвищої точки, могло скластися враження, що Рада, а не асамблея, була тим органом, який ефективно формулював заходи. Пізніше вона, схоже, обмежилася завданням підготовки проектів заходів, які слід було розглянути на асамблеї. Окрім виконання цих законодавчих обов'язків, Рада була ще й центральним виконавчим органом управління. Чужоземні посольства могли звертатися до народу лише через Раду. Судді трибуналу гелеастів великою мірою були під її контролем. Рада могла ув'язнювати громадян і навіть засуджувати їх на смерть, виступаючи в ролі суду або передаючи злочинців до одного зі звичайних судів. Вона здійснювала весь контроль над фінансами, управлінням державним майном та стягненням податків. Флот та його арсенали були безпосередньо підпорядковані їй і з нею більш чи менш тісно співпрацювали різні комісії й адміністративні органи або службовці.

Великі повноваження Ради, однак, завжди залежали від доброї волі асамблеї. Асамблея розв'язувала питання, подані на її розгляд Радою, ухвалюючи постанови, вносячи доповнення або відкидаючи їх, відповідно до своїх поглядів. Пропозицію, яку було висунуто на асамблеї, могли передати до Ради, або ж остання могла ознайомити асамблею з пропозицією, не даючи жодних рекомендацій. Усі найважливіші питання, такі, як оголошення війни, укладання миру, створення союзів, голосування за прямі податки чи законодавчі постанови, мали розглядатися асамблеєю для народного схвалення, але ніхто не вважав, принаймні в найкращу добу афінської політики, що Рада мала бути лише органом для складання проектів постанов. У всякому разі, декрети видавалися від імені Ради і народу.

Одначе народний контроль як над суддями, так і над самим законом здійснювався через суди. Афінські трибунали гелеастів, безперечно, були наріжним каменем усієї демократичної системи. їхню роль неможливо порівняти з роллю, яку виконують суди в будь-якій теперішній системі управління. їхнє завдання, як і будь-якого іншого суду, звісно, полягало в ухваленні юридичних постанов, зокрема при розгляді і цивільних, і кримінальних справ. Але, крім цього, їм було надано широких повноважень, які, згідно з сучасними уявленнями, мали скоріше законодавчу або виконавчу, ніж юридичну природу.

Члени або судді гелеастів призначалися демами - щороку обиралося шість тисяч осіб, з яких жеребкуванням визначалися ті, хто мав засідати в конкретних судах і розглядати конкретні справи. Для виконання цих обов’язків могли вибрати будь-якого афінянина, якому виповнилося тридцять років. Трибунал був великим органом, де ніколи не було менше 201 члена, а як правило - 501, а то й набагато більше. Ці громадяни не ділилися на суддів та присяжних, оскільки афінський суд не мав жодних механізмів, що відповідали б методологічно розвиненій формі права. Сторони на судовому процесі повинні були особисто викласти свої справи. Суд просто голосував, спершу щодо встановлення вини, а потім, якщо вину було встановлено, щодо покарання, яке слід було накласти на винного після того, як кожна сторона пропонувала справедливу, на її думку, кару. Ухвала суду була остаточною, оскільки не існувало системи касацій. Справді, це було цілком логічно, адже, згідно з теорією афінських судів, трибунал діяв і вирішував від імені всього народу. Трибунал був не просто юридичним органом; для зручності він буквально вважався афінським народом. Отже, ухвала одного трибуналу в жодному разі не була обов’язковою для будь-якого іншого. Фактично, у певних аспектах суд був подібний самій асамблеї. І асамблея, і трибунал були народом. Таким чином суди використовувалися для забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самим законом.

Контроль трибуналів над суддями здійснювався у три основні способи. По-перше, була можливість екзаменувати кандидата, перш ніж він обійме посаду. Іспит могли влаштувати на тій підставі, що даний кандидат не годиться для такої посади і трибунал міг дискваліфікувати його. Такий механізм робив вибори шляхом жеребкування куди менш випадковими, ніж здавалося б на перший погляд. По-друге, наприкінці повноважень від судді могли вимагати звіту за всі його дії, звітувати він мав також перед трибуналом. І нарешті, наприкінці строку повноважень кожного судді трибуналу гелеастів відбувалася спеціальна ревізія рахунків і огляд того, як він розпоряджався державними коштами. Афінський уряд трибуналу гелеастів, який не мав права на переобрання і дії якого (до і після виконання ним своїх обов’язків] міг розглянути трибунал, що склався з п’ятисот чи більше його співвітчизників, визначений жеребкуванням, мав украй обмежену свободу дій. У випадку зі стратегами та обставина, що їхнє переобрання дозволяло їм уникати ревізій, безперечно, великою мірою пояснює, чому вони були найнезалежнішими афінськими посадовими особами.

Контроль з боку трибуналу аж ніяк не зупиняв суддів. Вони контролювали сам закон, який міг би дати їм справжню законодавчу владу і піднести їх до становища, яке в окремих випадках дорівнювало становищу самої асамблеї. Адже трибунали могли судити не лише людину, а й закон. Отож ухвалу Ради чи асамблеї могли поставити під сумнів, висунувши певного роду позов, згідно з яким ця ухвала суперечила конституції. Будь-який громадянин міг оскаржити її, а відтак дія спірного закону призупинялася, поки його доля не вирішувалася на трибуналі. Винний закон судили так само, як і людину, і негативна постанова суду анулювала його. На практиці не було зримого обмеження підстав для такої дії; досить було просто припустити, що цей закон недоцільний. З другого боку, очевидно, що афіняни для зручності ототожнювали волю суддів трибуналу гелеастів з волею усього народу.

Політичні ідеали

Вибрана народом Рада та її відповідальність перед асамблеєю і незалежні й вибрані народом судді трибуналу гелеастів були характерними інститутами афінської демократії. Одначе, як і в будь- якій системі управління, за інститутами стояли певні концепції того, що вони мають уособлювати ідеали власного політичного життя, для якого ці інститути мали бути корисними. Такі ідеали важче виявити й охарактеризувати, проте вони не менш важливі, ніж самі інститути, для розуміння політичної філософії. На щастя, історик Фукідід констатував, у незрівнянному фрагменті одного зі своїх творів, те значення, яке демократія мала для глибокодумних афінян. Це уславлене «Надгробне слово», що його приписують Периклові, провідникові демократії, і яке нібито було виголошено на честь солдатів, полеглих у перший рік великої війни зі Спартою [6, с. 35-46]. Мабуть, в історичній літературі ніколи не було кращого викладу політичного ідеалу. Гордість, з якою афінянин споглядав своє місто, любов, з якою він ставився до своєї участі в громадському житті міста, й моральне значення афінської демократії проглядаються у кожному рядку.

Промова Перикла, очевидно, мала на меті пробудити у слухачів усвідомлення міста як їхньої найдорогоціннішої власності, а також як чогось найкориснішого, чому вони могли присвятити своє життя. Мета звернення - патріотичний заклик, привід - похорони, отож від промовця слід було б чекати розміркувань щодо благочестя та родової величі. Фактично Перикл мало говорить про традицію чи минуле. Він зупиняється на тогочасній славі об’єднаних і одностайних Афін. Він закликає слухачів побачити в Афінах те, чим вони були насправді, збагнути, що вони означають для своїх громадян, і говорить про все це так, наче місто було надзвичайно вродливою і гідною жінкою.

Я хотів би, щоб ви день у день споглядали велич Афін, поки не сповнитеся любов’ю до них, а коли вас вразить видовище їхньої слави, згадайте, що цю імперію створили люди, які знали свій обов’язок і мали сміливість виконати його, яких у лиху годину ніколи не полишав страх безчестя і які, коли їхні наміри зазнавали поразки, не дозволяли, щоб їхні чесноти були втрачені для країни, а беззастережно офірували своє життя, як найкращі жертви, на її вівтар.

Отже, афінське громадянство - найбільша слава афінян. «Звеличуючи місто, я звеличив їх». Адже якому скарбові глибокодумна людина віддала б перевагу перед цим? Яке своє майно вона оцінювала б вище або за яке вона ризикуватиме й офіруватиме більше? Може, вона віддасть перевагу своєму майну або своїй родині? Яка користь від майна, окрім тієї, що воно дозволяє людині втішатися вищим благом, що йде від активної участі в житті міста? А яка вартість від родини, навіть якщо вона походить від стародавнього і шляхетного роду, окрім тієї, що вона забезпечує доступ до вищої форми соціальних взаємин, якою є громадське життя? Над усіма фракціями, над усіма меншими групами будь-якого кшталту стоїть місто, яке надає їм усім значення й вартості. Родина, друзі та майно дають найбільшу втіху лише тоді, коли вони є складниками цього найвищого добра, яке полягає в тому, щоб мати місце в житті й діяльності самого міста.

Зваживши на риторичну гіперболізацію, природну для такої нагоди, залишається той факт, що «Надгробне слово» було виразом справжнього ідеалу грецького політичного життя. Це життя було позначене тією інтимністю, яку теперішній людині важко асоціювати з політикою. Сучасні держави настільки далекі, великі й відчужені, що не можуть відігравати ту роль у житті сучасного громадянина, яку так природно брало на себе місто-держава стародавнього грека. Інтереси афінянина не були так роз’єднані, вони не розпадалися аж надто різко на відсіки, не сполучені між собою, а всі зосереджені на місті. Його мистецтво було громадським мистецтвом. Його релігія, оскільки вона не була родинною справою, - це релігія міста. Його релігійними святами були громадські торжества. Навіть його засоби існування залежали від міста куди частіше, ніж у сучасному житті. Отже, для греків місто було життям укупі, його устрій, за словами Аристотеля, був швидше «способом життя», ніж правовою структурою, і як наслідок - основоположною думкою у грецькій політичній теорії була гармонія цього спільного життя. Між його розмаїтими аспектами майже не робилося різниці. Для греків теорія міста була водночас і етикою, і соціологією, і економікою, а також політикою в її вузькому теперішньому розумінні.

Всеосяжність цього спільного життя й те, як афіняни цінували його, стає зрозумілим з їхніх інститутів. Ротація в державних установах, призначення на посади за допомогою жеребкування, а також збільшення розмірів керівних органів настільки, що вони ставали незграбними, - усе це мало на меті залучення якомога більшої кількості громадян до участі в урядуванні. Афінянин не гірше за інших знав докази проти всіх цих механізмів, одначе він був готовий погодитися з цими вадами заради переваг, що їх, на його думку, вони давали. Його системою врядування була демократія, «бо управління перебуває в руках багатьох, а не кількох». У сучасній політиці такий вираз сприймуть не зовсім буквально, якщо тільки не розумітимуть вельми безбарвне право голосувати. Безперечно, перебування при владі мало значить у розрахунках теперішніх демократів, окрім тих небагатьох, які роблять кар’єру в політиці. Для афінянина така подія була нормальною в житті майже кожного громадянина. Спираючись на цифри, наведені Аристотелем у його «Конституції Афін», можна підрахувати, що в будь-який рік один громадянин із шести міг брати участь в управлінні державою, навіть якщо ця участь зводилася всього-на-всього до обов’язків судді трибуналу гелеастів. А якщо громадянин не виконував жодних державних обов’язків, він усе-таки міг, регулярно - десять разів на рік, брати участь в обговоренні політичних питань на загальній асамблеї громадян. Обговорення, формальне чи неформальне, державних справ було однією з головних розваг та інтересів його життя. Отож Перикл найбільше пишається тим, що Афіни краще, ніж інші держави, засвоїли таємницю того, як дати змогу своїм громадянам об’єднати піклування про свої приватні справи з участю у громадському житті.

Афінський громадянин не нехтує державою, бо він піклується про свою домівку, і навіть ті з нас, хто займається ремеслом, мають дуже ясне уявлення про політику. Тільки ми вважаємо людину, яка не цікавиться державними справами, некорисною, лише небагато з нас спроможні бути політиками, але всі можуть оцінювати їхні дії.

Присвячення всього свого часу приватним справам за доби Перикла сприймалося б жахливим спотворенням цінностей; вироби афінян, зокрема гончарів і зброярів, свого часу були найкращими у грецькому світі, але навіть ремісник повстав би проти життя, де не залишалося б місця для участі у спільних справах, справах міста.

Цьому бажанню участі кожного у громадському житті відповідав той ідеал, коли зовнішні розбіжності в становищі чи багатстві нікому не повинні ставати в цьому на заваді.

На почесні державні посади висувають тих, кого шанують за чесноти, і привілей не дає більшого успіху, ніж особиста доблесть, а скромність звання не заважає біднякові прислужитися своїй країні.

Іншими словами, ніхто не народжений для посади і ніхто не купує собі посаду, одначе рівні шанси ставлять людину на те місце, на яке їй дає право її природний хист.

Нарешті, цей ідеал спільного життя, в якому усі могли б брати активну участь, містить у собі оптимістичну оцінку політичних здібностей пересічної людини. З другого боку, припускається, що сувора муштра й глибока спеціалізація не потрібні для того, щоб розумно розсудити політичні й соціальні питання. У промові Перикла

найвиразніше бринить гордість, з якою демократ-афінянин сприймає свою «щасливу різнобічність».

Ми покладаємося не на управління чи хитрість, а на наші серця та руки. А в питаннях виховання, тим часом як вони (спартанці] з дитинства виснажують себе важкими вправами, маючи на меті бути сміливими, ми живемо вільно, а проте так само готові долати небезпеки, як і вони.

Це, звичайно ж, глузливе зауваження про Спарту з її суворою військовою дисципліною, але не тільки. Духом аматорства завжди була пронизана афінська практика. Афінянин мав гострий розум і був готовий повірити, собі на біду, що гострота розуму могла замінити глибокі знання чи фахові навички. І все ж таки правдою в похвалянні афінянина було те, що він міг перевершити представників усіх інших народів своїми здобутками - у мистецтві, в ремісництві, у війні на морі, в управлінні державою.

Отож, згідно з афінським розумінням, місто було спільнотою, де якомога більшій кількості громадян слід дозволяти брати активну участь у громадському житті, не роблячи різниці щодо звання чи багатства, і де здібності її окремого члена знаходили природний, несподіваний і щасливий вихід. І досить великою мірою - мабуть, більшою, ніж будь-якій іншій людській спільноті, - Афінам Перикла тяжко реалізувати цей ідеал. І все-таки це був ідеал, а не факт. Навіть у свої найкращі часи демократія мала свій зворотний бік, який так само пов’язаний з початком політичної теорії, як і з ЇЇ успіхами. Платонову «Державу», либонь, можна охарактеризувати як критику демократичного поняття «щаслива різнобічність», поняття, яке, на Платонову думку, було нічим іншим, як невикорінною вадою будь- якого демократичного устрою. І справді, знаючи про руйнівні наслідки Пелопоннеської війни, він міг сумніватися у вартості демократії більше, ніж Перикл. В «Історії» Фукідіда, щодо «Надгробного слова», також є жахлива іронія, бо воно протиставляється розповіді про наступну поразку Афін.

Стосовно ширшої проблеми досягнення гармонійного спільного життя також слід визнати, що місто-держава мало лише обмежений успіх. Вже сама інтимність і всеосяжність його життя, яка пояснює більшу частину моральної величі ідеалу, призвела до вад, які були зворотним боком його чеснот. Загалом міста-держави мали, ймовірно, стати жертвами фракційних сутичок та партійного суперництва, які були настільки запеклими, наскільки може бути лише суперництво між близькими людьми. Фукідід малює жахливу картину наступу крутих змін і розброду на грецькі міста у міру того, як поглиблювалася війна.

Необачна відвага вважалася відданою сміливістю; обережна затримка була виправданням боягузтва; стриманість приховувала слабодухість; знати все - означало нічого не робити. Шалена енергія була істинною ознакою чоловіка... Політичні узи виявлялися міцнішими за кровні зв’язки... Довіра ґрунтувалася не на божественному законі, а на співучасті у злочинах [6, с. 6,82].

Пізніше, після завершення війни, Платон сумно стверджував, що «всі міста, навіть найменші, поділені навпіл, на місто багатих і місто бідних» [7, с. 422].

Саме тому, що ідеал гармонії було лише частково або ненадійно реалізовано, він аж надто наполегливо формує частину грецької політичної думки. Була тенденція повсякчас виявляти відданість скоріше конкретній формі правління чи партії, ніж місту, а це надто просто відкривало шлях до чистісінького політичного егоїзму, в якому не було місця лояльності для партії. У цьому відношенні становище в Афінах, певне, було кращим, ніж у цілому, хоча кар’єра Алківіада висвітлює як небезпеку розколу, так і безсовісний егоїзм, можливі в афінській політиці.

Хоч би як ненадійно реалізований, цей ідеал гармонійного спільного життя, участь у якому мала бути головною втіхою для кожного громадянина, залишається провідною думкою у грецькій політичній теорії. Це більше, ніж будь-що, пояснює здивування, яке охоплює сучасного читача одразу після того, як він уперше звертається до Платонових чи Аристотелевих праць. Там немає наших найбанальніших понять, зокрема поняття окремих громадян, наділених особистими правами, і поняття держави, яка за допомогою закону захищає права своїх громадян і вимагає від них визнання необхідних для цього обов’язків. Наша політична думка припускає наявність певної рівноваги між цими двома протилежними тенденціями - достатньою владою, щоб держава була ефективною, і достатньою свободою, щоб громадянин залишався вільним у своїх діях. Філософ міста-держави не розглядав ані таке протистояння, ані таку рівновагу. Право чи справедливість означає для нього устрій чи організацію спільного життя громадян, а мета закону - визначити кожній людині її місце, її звання, її функцію в загальному житті міста. Громадянин має права, але вони не є атрибутами певної особистості, вони асоціюються з його званням. Він також має обов’язки, але вони не накидаються йому державою, вони виростають з необхідності реалізувати його власні можливості. Грек щасливо уникав як ілюзії, що в нього є спадкове право чинити так, як йому заманеться, так і удавання, наче його обов’язок «суворо заповідав голос Божий».

У межах кола, окресленого, таким чином, за допомогою концепції громадянської гармонії та спільного життя, афінський ідеал визначив місце для двох фундаментальних політичних вартостей, завжди тісно пов’язаних у грецькій свідомості, які були, так би мовити, стовпами системи. А саме - свобода і повага до закону. Важливо відзначити, як Перикл поєднує обидві вартості майже в одному і тому самому висловлюванні.

У нашій державі ми живемо вільно і в повсякденному житті уникаємо взаємних підозр; ми не почуваємо ворожості до сусіда, якщо він у своїй поведінці керується особистими нахилами; ми не кидаємо на нього похмурих поглядів, які неприємні, хоч і нешкідливі. В той час як наші особисті взаємини не обмежені, наше громадське життя просякло духом шанування; ми шануємо владу і не порушуємо законів, надто тих, які встановлені на захист скривджених, а також законів неписаних, порушення яких усі вважають негідним.

Міська діяльність відбувається за добровільної співпраці громадян, а головний засіб цієї співпраці - вільне й вичерпне обговорення політики в усіх ЇЇ аспектах.

Великою перешкодою для дії, на нашу думку, є не дискусія, а бажання того знання, яке здобувається за допомогою обговорення, що передує дії. Адже ми маємо особливу силу думати, перш ніж діяти, і все-таки діяти, в той час як інші люди, сміливіші через незнання, розміркувавши, стають нерішучими.

Саме ця віра в обговорення, як найкращий засіб визначення державних заходів і запровадження їх у життя, - ця віра, згідно з якою мудрий захід чи гідна інституція мають витримати перевірку багатьма головами, - зробила афінянина творцем політичної філософії. І не тому, що він зневажав звичай, він просто ніколи не вірив, що засновані на традиції звичаєві закони є обов’язковими лише завдяки своїй стародавності. Він вважав за краще вбачати у звичаї підставу для припущення існування основоположного принципу, який витримав би раціональну критику, а відтак став би чіткішим і зрозумілішим. Ця проблема взаємин звичаю та розуму пронизує всю теорію міста- держави. Отож скептицизм, згідно з яким право є лише сліпим звичаєм, а політичні інститути - це всього-на-всього засіб для здобуття переваг для беніфаціїв системи, був, на думку Платона, найсмертельнішою соціальною отрутою. Але в цьому відношенні Платон обстоював ту природжену віру греків, що державне управління у крайньому разі спирається на переконання, а не на силу, і що його інститути існують для того, щоб переконувати, а не примушувати. Урядування не є таємницею для шляхетних нащадків Зевса. Свобода громадянина залежна від того факту, що він має раціональну здатність переконувати інших і дозволяти переконувати себе у вільному й беззастережному спілкуванні зі своїми співвітчизниками. Грек по суті дещо наївно вважав, що йому одному з усіх людей властива така здатність і що з усіх форм урядування лише місто-держава давало їй вільний вихід. Саме в цьому корінилося зверхнє ставлення до «варварів», які, за словами Аристотеля, були рабами за натурою.

3.3.