§ 1. Ліберальні вчення про право і державу
Нові соціально-політичні умови примушували ідеологів лібералізму удосконалювати методологію пізнання природи, функцій права і держави. Відомий німецький учений-юрист Рудольф Ієрінг (1818-1892)[107] прагнув вийти за вузькі рамки юридичного догматизму і розробляв «юриспруденцію інтересів».
У книзі «Мета у праві» (1877-1883) Ієрінг аналізує право і державу в тісному зв'язку з іншими соціальними інститутами і відносинами. Вони розглядаються ним як продукт суспільного розвитку, досвіду. На його думку, суспільство є царство цілей, де діє не закон причинності, як у світі матерії, а доцільність, мета. В основі доцільності лежить людський інтерес, прагнення до вигоди, до досягнення тих чи інших благ Для досягнення своїх інтересів люди вступають у відносини один з одним, у результаті чого виникає «спільність цілей». «Без мети діяльність неможлива» — робить він висновок. Меті Ієрінг приписує значення правотворчого чинника, правотворчої сили.
Право — це система соціальних цілей, що гарантовані примусом.
У роботі «Боротьба за право» вчений доводить, що право не завжди відображає інтереси суспільства. Він критикував думку представників історичної школи права, що воно розвивається мирно, стихійно і безболісно, подібно мові і культурі. Навпаки, воно розвивається в кривавій боротьбі класів і станів, які домагались скасування рабства, кріпосництва, права на земельну власність, віросповідання та ін. Після закріплення в праві юридичної рівності, приватної власності тощо боротьба повинна вестись за дотримання існуючого права, за відстоювання суб'єктивного права окремого індивіда. Суб'єктивне право не існує без об'єктивного. Кожен повинен підтримувати авторитет закону, «кожний є природжений борець за право в інтересах суспільства». Адже боротьба соціальних суб'єктів за свої цілі й інтереси є джерелом розвитку права і способом захисту.
На його думку, без боротьби немає права, як без праці немає власності.Для охорони інтересів суспільства від егоїстичних інтересів індивіда необхідна держава. «Держава є саме суспільство, як держава... примусової влади». Тому держава вище індивідуальної волі, а інтереси суспільства вище інтересів особи. «Держава є організацією соціального примусу».
Р. Ієрінг відстоює сильну державну владу, тверду дисципліну і законність у суспільстві, які забезпечуються апаратом примусу, станом владної зв’язаності членів держави, публічним характером державної влади, наявністю норм публічного права, суверенністю. Таким чином, головна правова мета держави — розвиток і забезпечення права. Як прибічник юридичного позитивізму, Ієрінг пише: «Держава є єдиним джерелом права».
Вищим ступенем розвитку права Ієрінг вважав правову державу, де в результаті самообмеження влади правом і введення конституційної системи закріплюється верховенство законів, які забезпечують порядок.
Інший німецький державознавець Георг Єллінек (1851-1911)[108] намагався теж пов’язувати своє праворозуміння з соціологічним напрямком в юриспруденції. У своїй праці «Загальне вчення про державу» автор розглядає державу як складову частину і форму суспільства, що включає поряд з формами організованого спілкування (батьківщина, громада, церква, союзи, держава) форми неорганізованого спілкування (класи, національності, вільні професії). За Єллінеком державу слід вивчати як особливе суспільне утворення і як правове явище. Методами дослідження держави є соціологічний і юридичний. За допомогою соціологічного методу державу слід розглядати в її емпіричному існуванні: виникнення, розвиток і взаємозв’язки з іншими соціальними явищами. Юридичний підхід розуміння держави оперує формальними категоріями, з яких складаються абстрактні нормативні положення, що не залежать від свого соціального змісту.
У роботі «Система суб’єктивних публічних прав» правознавець вперше розглянув проблему суб’єктивних публічних прав і запропонував їх юридико-догматичну класифікацію «Суб’єктивне право є визнана і захищена правовим порядком вольова міць людини, яка спрямована на яке-небудь благо чи інтерес». Він виділяє два види суб’єктивних прав: суб’єктивне приватне право — це домагання індивіда до других індивідів і здатність розпоряджатися цими домаганнями; і суб’єктивне публічне право, в основі якого лежать відносини між індивідом і державою.
Суб’єктивні публічні права, як і суб’єктивні особисті права, мають бути судово і адміністративно захищені. Він вперше запропонував розглядати право як частину моралі, як етичний мінімум.Г Єллінек системно дослідив проблему захисту меншості в законодавчому органі («Права меншості» 1898 р.), включаючи і його право veto. Стосовно суверенності держави Єллінек зазначає незалежність і верховенство влади. Він розробляє концепцію про самообмеження держави, вважає, що вона обмежена створеним нею правом і цілим рядом норм міжнародного права. Ідеї Єллінека про суверенітет, союзні держави, політичні партії і їх місце в державному житті не втратили свого значення і в сучасних умовах.
Популярним філософом і соціологом другої половини XIX не лише в Європі а й у США був англійський учений Герберт Спенсер (18201903)[109]. Його ім'я пов'язане насамперед з органічною теорією походження держави.
Людське суспільство, на думку Спенсера, не просто сума взаємодіючих індивідуумів. Це своєрідний організм, складний агрегат, що розвивається за загальними законами еволюції (термін «еволюція» був уперше вжитий Спенсером у 1857 р., через два роки Ч. Дарвін вживе це поняття щодо живих істот). Автор бачив межі допустимої біологічної аналогії: «Єдина спільність між двома порівнюваними нами родами організмів є спільність основних принципів організації». Саме їх він і досліджує.
За Спенсером, держави виникають як результат війн і насильства, в ході яких відбувається природний відбір, або «виживання найсильні- ших». Надалі вони проходять дві стадії розвитку і два типи соціально- політичних організмів: військовий (хижацький) і промисловий (індустріальний). Суть соціально-політичного прогресу — в поступовому переході від військового типу держави до промислового, в якому «життя, воля, власність громадян забезпечені державою і де беруться до уваги інтереси всіх». Військовий тип суспільства поступово змінюється промисловим, заснованим на взаємодії суспільства з природою, на розвитку історичної діяльності.
Для цього типу суспільства (цей тип суспільства лише народжується) характерна система договору, добровільна, а не примусова корпорація, відсутність ієрархічних відносин, вільний розвиток торгівлі і промисловості. У ньому діє закон рівної свободи, принцип еквівалентності, що заохочує ініціативу і заповзятливість, «природний розподіл» благ по справедливості. Докорінно змінюється становище індивіда: «Колись індивіди служили для цілей суспільства, а тепер суспільство повинно служити для цілей індивіда». З природою цього типу держави уживається тільки «представницький орган, до складу якого обирають певну кількість уповноважених, що діють під контролем суспільства».З позицій лібералізму Спенсер зводить завдання держави до охорони прав громадян. Він стверджував, що не держава — творець права (як Бентам), не законодавство — джерело права, а право — основа законодавства, адже воно виводиться з принципу рівної свободи. Спенсер дав традиційний для лібералізму перелік індивідуальних свобод — безпека особистості, свобода пересування, свобода совісті, слова, друку і т. д., звертаючи особливу увагу на право власності і підприємницької діяльності. Але «земля належить суспільству і підлягає націоналізації». Політичні права громадян англійський соціолог розглядав лише як засіб забезпечення індивідуальних прав.
Висновки Спенсера щодо державно-правових проблем другої половини XIX століття, особливо в галузі захисту прав і інтересів особистості, збагатили європейську політико-правову думку.