КРИТЕРІЙ ОЦІНКИ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

Критерій - це мірило оцінки (ознака, на основі якої фор­мується оцінка, визначення або класифікація предметів і явищ реальної дійсності). Критерій оцінки державно- правових вчень - це рівень відображення загальнолюдських цінностей в історії державно-правових і політичних вчень, правового відношення держави й суспільства, міра подо­лання політичного відчуження індивіда.

Такий критерій в повному обсязі обумовлений об'єктив­ними тенденціями розвитку суспільства та закономірностя­ми формування державно-правових вчень. Інакше кажучи, важливою умовою забезпечення у суспільстві порядку по­стає необхідність підпорядкування волі багатьох - одній. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не із-за остраху, а із власної волі, ви­знаючи авторитетність носія влади. (Така умова є необхід­ною і обов'язковою для забезпечення життєздатності будь- якої соціальної системи). Без подібного підпорядкування розвивається хаос, який врешті руйнує суспільну систему. Найбільш дієвою силою, що забезпечує стабільність у су­спільстві, є суспільна влада. Суспільна влада зароджувалась саме як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі для забезпечення потреби у збереженні своєї цілісності. З розвитком історії відбувається відокремлення влади від населення, відчуження її від окремих індивідів. Із виникненням держави влада поступо­во зосереджується в руках обмеженого кола людей, суспі­льна влада еволюціонує в державну, формується самостій­ний апарат влади, тобто спеціальний апарат управління, який згодом стає однією з головних ознак держави.^[II] Інте­реси державного апарату управління (чиновників) пере­стають збігатися з інтересами соціуму. Держава перетво­рюється в інституцію, яка протиставляє себе суспільству. Такий перебіг подій створює ситуацію, коли держава, пе­ретворившись в самодостатню інституцію, перестає вико­нувати свою основну онтологічну функцію - узгодження суспільних інтересів і захисту індивіда незалежно від расо­вої, соціальної і майнової належності.

Наведені положення знаходили і знаходять своє обґрун­тування у державно-правових вченнях. Для ретельного їх аналізу і застосовується критерій оцінки. Всі державно-пра­вові вчення за критерієм оцінки класифікуються на прогре­сивні, консервативні і реакційні.

Оцінюються як прогресивні такі вчення, які містять ідеї підпорядкування держави інтересам народу, вимогу забез­печення природних і політичних прав людини, захисту індивіда і суспільства від безчинств і беззаконня, підпоряд­кування державної влади законові. (Це гуманістичний (ци- вілізаційний) підхід до оцінки державно-правових вчень). До прогресивних відносяться, наприклад, теорії відродже­ного природного права, правової та соціально-правової дер­жави.

Як консервативні набувають оцінки такі вчення, які за­перечують будь-які прояви шовінізму та негативного наці­оналізму в практиці державно-правового життя, пропові­дують глибоке вкорінення у традицію (а формування дер­жавності завжди спрямовується на запобігання конфліктів), консолідацію державою соціальних і національних спільнот на принципах верховенства права та наповнення норм права моральним змістом. До таких теорій, наприклад, від­носяться теорія національно-демократичної держави (М. Гру- шевський), класократична теорія (В. Липинський), патріар- хально-патерналістська концепція держави Конфуція тощо.

Оцінку як реакційних мають такі вчення, в яких прого­лошуються і захищаються ідеї етатизму, необмеженості державної влади, ідеалізуються авторитарні й деспотичні режими, формується правовий нігілізм.

узагальнене знання про теоретичне (раціональне) осмис­лення державно-правової сфери суспільного життя, про сутність держави і права.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується уза­гальненням, систематизацією та аналізом державно-право­вих вчень. За допомогою власних наукових методів, ви­вчаючи форми теоретичного пізнання державно-правових інститутів, вона досліджує природу і зміст понять «держа­ва», «державність», «право», «закон». Її метою є отримання справжнього знання про державу і право, передусім безвід­носно до суб'єкта пізнання.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується пі­знавальною функцією. Своєю здатністю синтезувати в ціліс­ну й завершену форму всю сукупність теоретично-обґрун- тованих і концептуально виважених знань про державу і право вона впливає на формування правосвідомості, право­вої й політичної культури індивіда, виконуючи, у такий спосіб, світоглядну функцію.

Із науковою і світоглядною функціями Історії вчень про державу і право тісно пов'язана евристична функція, яка дає змогу на основі вивчення теоретичних форм осмислення держави і права відкрити нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в нових умовах розвитку су­спільства.

«Історія вчень про державу і право», виконуючи комуні­кативну функцію, сприяє якісному розвитку юридичних знань. Зокрема, разом з іншими юридичними науками істо- рико-теоретичного циклу вона вирішує проблему забезпе­чення фактичним, науково обґрунтованим матеріалом За­гальної теорії держави і права, яка виконує методологічну функцію в системі юридичної науки.

Прогностична функція випливає із природи теоретичного мислення, підсумковим результатом якого є народження нових ідей. В цьому аспекті на основі вивчення закономірно стей розвитку державно-правової думки, способів осмислення держави і права, їх соціальної мети і завдання виникає можливість передбачити перспективи розвитку держави і права як соціальних інститутів та визначити напрямок їх еволюції.

«Історія вчень про державу і право» виконує і навчально- прикладну функцію. Як навчальна дисципліна вона оптимально пристосована до цілей та умов навчального процесу в юридичному вузі. Її застосування в навчальному процесі сприяє оволодінню юридичними знаннями та підвищенню професійного рівня майбутніх фахівців- юристів.

5.