МЕТОЛ «ІСТОРІЇВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»

Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явища­ми, називається знанням. Знань людина набуває, взаємоді­ючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності.

Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (кон­цепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методоло­гією (методологічною наукою) за ознаками спільності, мас­штабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гно­сеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей.

Герменевтика - це теорія і мистецтво тлумачення істо­ричних текстів. За ствердженням італійського історика пра­ва Е. Бетгі, герменевтика через тлумачення історичних текс­тів «переміщується в чужу суб'єктивність».^[I] Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціаль­ного статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Дослідникові необхідно після ретельного аналізу доробку мислителя відокремити раціо­нальне зерно (зміст) від ідеологічних і світоглядних наша­рувань. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ставав виразником інтересів певних соціальних груп, або при­бічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перс­пектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.

Загальнонауковими методами пізнання є загсиїьнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалі­зації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, по­рівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонау­ковими методами пізнання Історії вчень про державу і пра­во є методи порівняння, логічно-історичний, структурно- функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, по­дібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і май­бутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих дер­жавно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкрет­ному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.

Структурно-функціональний метод - спрямовує на до­слідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Засто сування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окре­мому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспіль­ного життя, з'ясувати характер відношення держави і су­спільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єк­тивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які праг­нуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відпо­віді, як немає однозначної відповіді на причини виникнення держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.

Порівняльно-правовий метод застосовується для спів- ставлення юридичних понять, явищ і процесів державно­правового життя суспільства та виявлення серед них спіль­них і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно- правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаменталь­них категорій юридичної науки: «держава», «право», «по­зитивний закон», «державна влада», «державний суверені­тет», «правова держава» тошо.

3.