§ 3. Концепція плюралістичної демократії
Однією із поширених версій сучасного тлумачення демократичної держави є доктрина плюралістичної демократії. Її сутність полягає в уявленні про державу як політичну організацію, яка дозволяє різноманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси та внаслідок їх конкуренції приймати компромісні рішення.
Завдяки конкуренції та компромісу влада децентралізується, «розпилюється» поміж інститутами громадянського суспільства, що сприяє найбільш повному задоволенню їх інтересів. Держава за такої форми демократії виступає органом контролю за дотриманням демократичності та прозорості політичного процесу, підтримання стану соціальної справедливості.Обґрунтування ідеї плюралістичної демократії було закладено в роботах англійського соціолога Гарольда Ласкі (1893—1950)[157]. У книзі «Криза демократії» він критикував лад тогочасних буржуазних держав: їх представницькі органи так само далекі від інтересів народу, як і професійна бюрократія в цілому; державний апарат, прагнучи набути більше владних повноважень, зазіхає на індивідуальні свободи, намагаючись їх максимально звузити. За такого стану всі виборчі права громадян перетворюються на фікцію, що легітимізує існуючу владу.
Альтернативу Ласкі бачив у запровадженні моделі промислової демократії. При цій моделі управління здійснюватиметься як за територіальним принципом (по горизонталі), так і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) — профспілками, творчими об’єднаннями та церквами. Тим самим відбувається розпорошення (дисперсія) політичної влади та державного суверенітету по численних групах тиску із різноманітними соціальними інтересами. У політичному плюралізмі як альтернативі монізму — основа для визнання легітимнос- ті політичної системи. Ласкі виступав проти політичного верховенства влади держави.
З позицій неолібералізму теорію плюралістичної демократії розвивав засновник інституціоналізму Моріс Оріу (1856-1929)[158].
Суспільство, на його думку, є сукупністю організацій або інститутів, що задіяні в різноманітних сферах міжлюдського спілкування. Кожний інститут характеризується загальною ідеєю, внутрішньою структурою, нормативним регулюванням. Інститути в Оріу поділяються на корпоративні (характеризуються організаційною єдністю) та речові (правові норми). Перші інтегровані в певні соціальні колективи, а другі позбавлені власної персоніфікованої організації і можуть застосовуватися в межах будь-яких об’єднань.Соціальні інститути є механізмами, що підтримують ринкову економіку в стані рівноваги. Таке тлумачення призначення плюралістичної демократії має вагоме значення для неолібералізму. Нові покоління лібералів, на відміну від своїх попередників, наголошували на необхідності «політичного втручання з метою підтримання порядку», оскільки бізнес прагне до монополізації капіталу, чим викликає порушення рівноваги в суспільстві. Але, з другого боку, завжди існує загроза, що і державне втручання може перерости межі гарантування стабільного розвитку економіки. Наявність же системи соціальних інститутів допомагає нівелювати як амбіції індивідів, так і зазіхання держави.
Витлумачення держави як загальнонаціонального інституту спрямування та контролю економічних процесів, посередництва у забезпеченні групових інтересів дозволило Оріу визначити державу не як суверенну владну організацію, а як «інститут інститутів».
Французький мислитель Моріс Дюверже (1917-1999)[159] вживав термін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які становлять організовані єдності, — це сім'я, церква, асоціації, держава. Політичними інститутами є «інститути, які стосуються правителів і їх влади, керівників і їх повноважень». Сукупність чинних політичних інститутів становить поняття «політичного режиму».
У Дюверже політичні партії виступають як один із ключових елементів плюралістичної демократії. Він розуміє демократію як «свободу для народу і для кожної частини народу», що забезпечується «управлінням народом елітами, що вийшли з самого народу».
Середовищем, в якому формуються представницькі еліти, є політичні партії. Інший спосіб утворення політичних еліт штовхає суспільство значно далі від демократії, аніж «режим партій». Виборче право залишається єдиним засобом легітимації влади, а політичні партії є засобом формування, вираження та представництва громадської думки, інструментом контролю суспільства за державною владою. Питання легітимності влади, «те, що люди думають про владу, — як зазначає Дюверже, — є однією із фундаментальних основ». Визначальну роль у сприйнятті влади відіграє ідея права. «Для сучасної людини влада в державі має здійснюватися в правових формах, відповідно до правових процедур: має відповідати певній концепції права».Таким чином, у Дюверже плюралістична демократія є сферою взаємодії та конкуренції різноманітних організацій, які, відстоюючи в сукупності інтереси всіх соціальних груп, здійснюють «тиск на публічну владу».
Карл Поппер (1902-1994)[160] запропонував поділ суспільств на «закриті» та «відкриті». Першим притаманна замкнутість, зорієнтованість тільки на власні локальні цінності, зразки й норми, традиціоналізм політичної свідомості й поведінки. Другі характеризуються ліберальними цінностями та демократичним ладом.
Свобода і демократія — це насамперед «право народу оцінювати і відстороняти свій уряд... єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе від зловживання владою. Демократія — це контроль за правителями з боку керованих». Виходячи з тези, що будь-яка влада прагне обмежити свободу, Поппер наголошує на необхідності розвитку суспільних контролюючих інститутів. За відсутності громадського контролю в уряду не буде жодної підстави використовувати владу не за призначенням.
Одним з різновидів теорії плюралістичної демократії є концепція поліархії Роберта Даля (1915-1993)[161]. Термін «поліархія» (управління багатьма; антитеза монархії) було введено для розрізнення існуючих демократичних систем і недосяжного демократичного ідеалу.
Поліархію характеризують сім основних інститутів: універсальне виборче право; право брати участь у громадських справах; справедливо організовані вибори, які позбавлені будь-якого насильства чи примусу; надійний захист свободи думки, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології тощо; існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації і переконань, виведених з-під урядового контролю; високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і найрізноманітніших організацій, із опозиційними політичними партіями включно; відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів.Таким чином, концепції плюралістичної демократії значною мірою є розвитком ідеї впливу громадянського суспільства на державу. Моністичне тлумачення демократії, коли номінальним сувереном проголошувався абстрактний народ, а на практиці владні повноваження концентрувалися виключно в апараті держави, призводило до відчуження народу як від влади, так і від держави, контроль за якою був доволі обмежений. Плюралістичне розуміння демократії, яке розпилило політичну владу серед великої кількості інститутів громадянського суспільства, що динамічно взаємодіють як з державним апаратом, так і населенням, об’єктивно, хоча і опосередковано, знову зводить разом інтереси особи та держави.