§ 2. Французький лібералізм. Б. Констан, А. де Токвіль

Вирішення проблеми свободи в ліберальному дусі знайшло відобра­ження в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767-1830)^{[92] [93] [94], противника політичних крайно­щів — революційної диктатури чи абсолютизму.}

Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) зна­ли лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтовариства. Як громадянин індивід залишався рабом у приватному житті. «Влада втручалася й у найзвичайні домашні спра­ви». Нарешті, усі держави мали рабів.

Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає вчений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкорятися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку, вибирати собі справу і займатися нею; 3) право розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об’єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля тощо); 6) право кожного впли­вати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність особистості, її матеріальна і духовна автономія. Осо­биста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її га­рантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення.

Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На відміну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше, ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілі­зації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади біль­ше поваги до звичок, почуттів і незалежності індивідів. Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».

Але в такому співвідношенні політичної й особистої свободи криється загроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, будучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасив­ності неминуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред’являє «право на підпорядкування собі меншості». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолют­ного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права індивіда».

Виходячи із цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантія­ми, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Умовою вираження громадської думки, за Констаном, є представ­ницька система правління, а органом вираження останньої — пред­ставницька установа. Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, має бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свободи». Він обґрунтував необхідність створення шести конституційних влад: 1) королівської — як влади нейтральної, регу­лятивної й арбітражної.

У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покликано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можливою основою відносин між людьми». Але, на відміну від Монтеск'є, закон для нього не є абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить із легітимного джерела і має справедливі межі, може відіграти цю роль. «Підпорядкування закону — це обов'язок», — писав учений. Проте — не абсолютний. Закон тоді перестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «...Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписан- ням, прикрашеним ім'ям закону!»

Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизна­ною доктриною державознавців Франції.

Проблема забезпечення індивідуальної свободи, її захисту політич­ними і правовими механізмами турбувала й Алексіса де Токвілля (1805—1859)^[95]. Під впливом Б. Констана він дослідив теоретичні і прак­тичні аспекти демократії. Дійшов висновку: занепад аристократії і поступ людства до свободи, рівності, демократії історично неминучі. Демо­кратія — суспільний лад, протилежний феодальному, який не знає кла­сових меж і втілює принципи народовладдя, свободи і рівності.

Принцип народовладдя найбільш повно втілено в США, вважає Токвіль. На його думку, тут суспільство діє досить самостійно, управля­ючи собою само. Принцип народовладдя втілюється в життя американ­цями «відкрито і плідно», влада тут виходить виключно від народу, він бере участь у законотворенні, його втіленні в життя шляхом обрання пред­ставників виконавчої влади, він же сам обирає й суд присяжних. До де­мократичних установлень автор праці «Про демократію в Америці» від­носить поділ влади, місцеве самоврядування, незалежність суддів, самостій­ність «блюстителів закону» (чиновників, поліції) та ін., в яких він бачив витоки і прояви народного суверенітету. Позитивними наслідками наро­довладдя в США він називає процвітання громадянського суспільства, активний захист громадянами своїх прав, спільність інтересів громадян і можновладців, чому пороки і корупція тут індивідуальні і не мають масо­вого характеру. Головне — прості американці усвідомлюють нескладну істину: «щастя кожного залежить від загального процвітання».

Недоліками і слабкостями американської демократії Токвіль називає недосконалість і неповноту законів, сваволю блюстителів закону; правителі тут не завжди чесні і розумні, а громадяни освічені і свідомі. Талановиті люди, як правило, стороняться влади, зосереджуючись на досягненні ба­гатства. Як результат—державні посади часто обіймають «люди пересічні, обивателі». Проте принцип виборності і частої змінюваності чиновників значною мірою компенсує ці недоліки демократії і безперервний процес покрашення управління «в цілому дає користь». Серцевиною демократії Токвіль називає принцип рівності. Любов американців до рівності більша, ніж до свободи. Це ідеал, до якого прагнуть всі демократичні народи.

Отже, Токвіль узагальнив і теоретично осмислив досвід реальної демократії Нових часів, сформулював важливу мету лібералізму — йти назустріч демократії в ім'я свободи.