<<
>>

5.1 Установи як непідприємницькі юридичні особи унітарного типу

У попередньому підрозділі цієї наукової праці та в інших наукових працях нами обґрунтовувалась позиція з приводу доцільності зміни класифікаційних критеріїв у частині систематизації непідприємницьких юридичних осіб [113, с.

34-40]. Вищенаведений дослідницький підхід у загальному вигляді ґрунтується на концепції з приводу того, що на сьогодні категорії «установа», що регламентована ЦК України, недостатньо для окреслення всього розмаїття тих юридичних осіб, що побудовані на унітарних началах (відсутності засад участі).

З огляду на це, є підстави стверджувати, що в ЦК України доцільно виділяти таку категорію, як «непідприємницька унітарна юридична особа» або ж «непідприємницька юридична особа унітарного типу». Якщо виходити із таких міркувань, то термін «установа», що застосовується в рамках ЦК України, підходить, власне, під визначення поняття «непідприємницька унітарна юридична особа», а категорія «установа» як одна із організаційно-правових форм вищенаведеного підтипу непідприємницьких юридичних осіб потребує відповідної доктринальної розробки.

Проте перед тим, як перейти до характеристики ознак установи в окресленому аспекті, варто навести підходи, що розроблені сучасною цивілістикою та законодавством щодо розуміння установ. Так, сьогодні на рівні цивільного законодавства України можна виділити кілька підходів щодо використання терміна «установа»:

1) як умовної назви (позначення) окремих юридичних осіб, у тому числі підприємницьких;

2) установа як організаційно-правова форма (ст. 83 ЦК України);

Розглянемо кожен із наведених підходів більш детальніше.

З приводу першого із підходів - використання терміна «установа» як умовної назви (позначення) окремих юридичних осіб, то однозначно вважаємо такий стан речей незадовільним, адже використання в якості синонімів різних за своєю суттю та видовими характеристиками юридичних осіб викривляє їх специфічні риси та правову природу, що притаманна виключно їм.

Водночас тенденція щодо доволі неоднозначного вживання категорії «установа» простежується як в окремих спеціальних законах (наприклад, Закон України «Про банки та банківську діяльність» [309], Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [360]), якими регламентується діяльність фінансових та банківських установ, так і в самому ЦК України (ст. 268, ст. 1054) щодо позначення банку чи інших юридичних осіб, що діють у сфері надання фінансових послуг (ломбардів, страхових компаній) в якості установ. Зрозуміло, що ці юридичні особи належать до класичних корпорацій та функціонують у самій гущі підприємництва, а тому використовувати щодо них термін «установа» недоцільно.

Використання терміна «установа» і в значенні організаційно- правової форми непідприємницьких юридичних осіб, і в аспекті умовної назви з об’єктивних причин не сприймається вітчизняними цивілістами. Так, І. М. Кучеренко відзначала, що така двозначність у визначенні поняття «установа» не може залишатися незмінною, оскільки застосування одного й того ж терміна до різних видів юридичних осіб (підприємницьких і непідприємницьких) породжує правовий хаос [194, с. 156]. В окремих галузях діяльності, продовжує В. І. Борисова, спостерігається невиправдане розширення застосування такої форми, як установа без урахування змін, що відбулися у класифікації організаційно- правових форм юридичних осіб в умовах переходу до ринкової економіки. Передусім це стосується фінансових та кредитних інститутів. Науковець відзначає, що не можна погодитись із тим, що кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди та компанії, інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг, отримують статус фінансових установ з моменту внесення їх до Державного реєстру фінансових установ. Таким чином, термін «установа» перетворюється на умовне поняття, набуваючи узагальнюючого значення, хоча діяльність організацій у фінансовій сфері може здійснюватися та здійснюється в інших придатних для цього організаційно-правових формах юридичної особи [34, с.

52]. З такою позицією цивілістів, безперечно, погоджуємося.

Стосовно другої із концепцій, то у вітчизняній доктрині сутність поняття установи в іпостасі організаційно-правової форми в посткодифікаційний період вітчизняного цивільного законодавства на монографічному рівні досліджено Д. С. Лещенком [203, с. 113] та І. П. Жигалкіним [95, с. 168]. У цілому автори розвивають та деталізують підхід, обраний законодавцем, який втілений у статті 83 ЦК України, і в загальних рисах ми з ним погоджуємося. Разом з тим, оскільки об’єктом дослідження в обидвох наукових роботах, наведених вище, виступали суспільні відносини з приводу участі установ у цивільних правовідносинах, то науковці з об’єктивних причин не піднімали проблеми щодо зміни класифікаційних критеріїв в частині систематизації тих непідприємницьких юридичних осіб, що побудовані на унітарних засадах. Такий науковий підхід цивілістів відповідає логіці чинного ЦК України щодо сутності установ.

Нами ж окреслене питання розглядається набагато ширше, а саме: у частині побудови моделі непідприємницьких юридичних осіб у ЦК

України, через що піднімається проблематика стосовно вдосконалення класифікаційних критеріїв, які б використовувалися при класифікації непідприємницьких юридичних осіб, обравши за основу дихотомічний поділ. Уважаємо, що за критерієм розподілу прибутку повинні виділятися типи юридичних осіб - підприємницькі та непідприємницькі. У межах типу непідприємницьких юридичних осіб, на нашу думку, функціонують непідприємницькі корпорації та непідприємницькі унітарні юридичні особи як підтип. Кожен підтип характеризується кількома організаційно-правовими формами непідприємницьких юридичних осіб, перелік яких, на нашу думку, повинен бути вичерпним (закритим). У рамках кожної із організаційно-правових форм того чи іншого підтипу непідприємницьких юридичних осіб слід виділяти види, перелік яких є відкритим.

З огляду на пропоновану нами систему непідприємницьких юридичних осіб, наукові позиції авторів (йдеться про підходи Д.

С. Лещенка та І. П. Жигалкіна) щодо сутності та кваліфікуючих ознак установ сприймаємо, проте із тим застереженням, що це ознаки не установи як організаційно-правової форми, а ознаки непідприємницької унітарної юридичної особи. Категорія «установа», що відображена в ЦК України через неконкретизованість мети діяльності, на нашу думку, складає поняття підтипу непідприємницьких юридичних осіб, а саме непідприємницької унітарної юридичної особи.

За підходом, що вміщений у законодавстві, установа позначає всі унітарні юридичні особи незалежно від мети діяльності - освітня, культурна, наукова, управлінська, державницька тощо. За таким підходом установами вважаються й органи державної влади (центральні та місцеві), органи місцевого самоврядування, фонди та заклади як непідприємницькі юридичні особи. Іншими словами, у даному разі законодавцем абсолютно не враховується мета діяльності та інші специфічні риси кожного різновиду вищенаведених непідприємницьких юридичних осіб.

Водночас, фонди та заклади як унітарні юридичні особи мають свою особливу мету діяльності та ряд інших особливостей, що дозволяє ставити питання щодо їх сприйняття в якості самостійних організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб, а не різновиду установ (про це йтиметься в наступних параграфах цього розділу монографії).

Нами вбачається, що установа є самостійною організаційно- правовою формою непідприємницької унітарної юридичної особи як окремої підгрупи юридичних осіб. Якими ж характеристиками наділена установа в такому аспекті її сприйняття і які різновиди непідприємницьких структур, власне, складають цю організаційно-правову форму?

З метою пошуку відповіді на поставлені питання варто вказати, що для установи будуть характерні ті загальні ознаки, що є кваліфікуючими для підгрупи непідприємницьких унітарних юридичних осіб, а також із метою кристалізації прикметних рис установи слід звернутись до історичного екскурсу щодо вживання досліджуваного поняття, філологічної та юридичної емпіричної бази.

Так, у радянський період поняття «установа» в правничій літературі сприймалося доволі вузько, а саме через призму її розуміння як різновиду державної організації чи апарату громадської організації, яка створювалась для відповідної діяльності чи реалізації громадських функцій. Саме таке визначення знаходимо в словнику юридичних термінів цього періоду [465, с. 393]. Подібний підхід міститься й у філологічних джерелах : «Установа - це орган, що виконує певні управлінські функції, це штат службовців з адміністрацією, що відає якою-небудь галуззю чи галузями народного господарства, торгівлі, культури, науки тощо, має самостійний кошторис або перебуває на державному бюджеті» [393, с. 512]. Л. Петровська також до установ відносить органи влади і управління - правоохоронні органи, виконавчі комітети місцевих рад, міністерства і відомства, які здійснюють управлінські функції від імені держави або територіальної громади [269, с. 35]. Сприйняття установи через призму здійснення нею саме управлінських функцій можна простежити і в законодавстві іноземних країн. Так, у законодавстві Франції визначено таку форма юридичної особи як установу, і в ній можуть існувати винятково організації, які наділяються публічною владою [149, с. 220].

Проведений аналіз розуміння змісту категорії «установа», а також досвід інших країн вказують на специфічну мету діяльності такої юридичної особи, а саме : реалізація державно-управлінської функції у різних сферах: науці, медицині, культурі, економіці, соціальній, зовнішньоекономічній, судовій, правоохоронній сферах тощо.

Характеристика мети діяльності досліджуваної юридичної особи саме через призму здійснення нею державницьких функцій обумовлює потребу розкриття сутності категорії «орган державної влади». Безперечно, дане поняття лежить у центрі пильного наукового інтересу вчених- адміністративістів, насамперед, з точки зору функціонального призначення того чи іншого державного органу, його повноважень та особливостей управлінського впливу на об’єкти управління [433, с.

341-348].

З позицій цивільного права останніми роками науковці досить серйозно займаються розробкою проблем цивільно-правової відповідальності органів державної влади [161, с. 38-43], досліджують у частині застосування до останніх положень статей 1173-1175 ЦК України в аспекті відшкодування державою шкоди [262, с. 275-283, 425, с. 18-23], а також через використання зовнішньої оболонки їх діяльності - шляхом застосування фундаментальних положень ЦК України про юридичні особи щодо регламентації їх діяльності [29, с. 19-24].

Як слушно вказує І. В. Ткач, правильне розуміння поняття «орган державної влади» і його відмежування від інших суб’єктів має як теоретичне, так і практичне значення для відшкодування державою шкоди на підставі ст.ст. 1173-1175 ЦК України. З такими міркуваннями дослідника, очевидно, є сенс погодитися, причому навіть у ширшому аспекті - не тільки з позицій позадоговірної відповідальності, а й у цілому при їх вступі у відносини приватноправової сфери, особливо з позицій практики правозастосування. Для прикладу, суди неоднозначно підходять до питання, які ж саме інституції є органами державної влади. Так, в одних категоріях справ були зроблені висновки, що завдана прокуратурою шкода повинна відшкодовуватися на загальних підставах, оскільки органи прокуратури не є органами державної влади [431], а отже, немає підстав для застосування статей 1173-1174 ЦК України. В інших судових рішеннях висловлюється позиція, що це орган державної влади [290]. Саме тому єдність у розумінні поняття «орган держави» з позицій цивілістики є вкрай важливою.

Дійсно, як правильно відзначає Т. В. Блащук, держава бере участь у цивільних правовідносинах не як окремо взяте єдине ціле, а як сукупність державних органів різних рівнів, які є незалежними один від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин [17, с. 89]. У правовій доктрині відзначається, що термін «орган державної влади», який застосовується в ЦК України, охоплює органи законодавчої, виконавчої та судової влади, а також інші державні органи, які діють від імені держави та наділені державно-владними повноваженням [425, с. 1823]. Саме наявність державно-владних повноважень є найбільш важливою характеристикою органів державної влади, а також ознакою, що дозволяє відмежувати їх від інших суміжних суб’єктів.

Таким чином, першою правовою ознакою, через яку ідентифікуються органи державної влади, є реалізація ними певних державних завдань та виконання відповідних функцій державницько-управлінського характеру.

Другою рисою органу державної влади з позицій цивільного права є його зовнішнє оформлення і вступ як у регулятивні, так і охоронні цивільні правовідносини через правову форму юридичної особи. Історично обумовлено так, що публічно-правові утворення для вступу у відносини приватного характеру використовують конструкцію юридичної особи публічного права.

Проводячи історико-правовий екскурс становлення та розвитку юридичних осіб публічного права, Л. О. Волкова зауважує, що юридичні особи публічного права ще з часів римського права і дотепер обумовлювалася публічним походженням, але у той же час такі публічні утворення як держава, державні та муніципальні органи та підприємства мають бути нормативно включені в цивільний обіг. Оскільки з точки зору цивільного права учасниками цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, то для публічних утворень була розроблена концепція юридичних осіб публічного права [55, с. 37]. Більше того, у силу специфічної мети діяльності органи державної влади створюються та припиняються виключно в розпорядчому порядку. Варто відзначити, що на сьогодні в частині сприйняття органів державної влади як юридичних осіб публічного права наукові позиції сучасних цивілістів відзначаються єдністю [186, с. 9-25].

Аналогічним є й підхід законодавця, адже в спеціальних законах, якими регламентовано правове становище кожної із трьох гілок державної влади, їх порядок створення та діяльність регламентовані в рамках конструкції «юридична особа публічного права» (Закон України «Про центральні органи виконавчої влади», Закон України «Про Кабінет Міністрів України» та інші).

Ще однією прикметною цивілістичною ознакою органу державної влади виступає специфічна організаційно-правова форма. Маючи приналежність до непідприємницьких унітарних юридичних осіб, якраз органи державної влади функціонують та повинні надалі функціонувати в організаційно-правовій формі установи. Саме конструкція установи успішно застосовується, коли йдеться про участь органів державної влади в цивільних правовідносинах.

З цього приводу В. І. Борисова цілком правильно відзначає, що відповідно до доктрини цивільного права до участі в цивільному обороті допускаються лише ті організації, які є юридичними особами публічного права, органам влади надається статус юридичних осіб публічного права в такій організаційно-правовій формі як установа [29, с. 19-24]. Водночас, науковець допускає можливість функціонування установ приватного права, розуміючи під ними самостійну організаційно- правову форму непідприємницьких юридичних осіб, засновану громадянами і/або юридичними особами на основі добровільних майнових внесків з метою надання послуг у галузі науки, охорони здоров’я, освіти, культури, фізичної культури та спорту і не має членства. Цивіліст робить цілком слушні застереження, відповідно до яких установи приватного права не можуть створюватися з метою виконання функцій органів влади, через які набувають і здійснюють свої права та обов’язки публічні утворення (держава, АР Крим, територіальні громади тощо), які діють у цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками [34, с. 54-55].

Очевидно, що з позицій чинного законодавства України, така концепція цивіліста є цілком правильною, проте, оскільки нами обгрунтовується підхід, за яким в організаційно-правовій формі установи діють винятко публічно-правові утворення (органи державної та місцевої влади), а відповідні послуги в галузі науки, охорони здоров’я, освіти, культури, на нашу думку надаються через діяльність закладів (про це йтиметься у наступному підрозділі цієї наукової праці), то вважаємо, що установи не можуть функціонувати як юридичні особи приватного права. З цього приводу І. М. Кучереноко цілком слушно відзначає, що створення юридичних осіб приватного права у формі установ, як це передбачено в ЦК України, викликає певні труднощі, оскільки позбавлення засновника права на управління передбачає повну довіру особи до державних органів, які контролюють порядок створення та діяльності такої установи, що в Україні на сьогодні є досить проблематичним [195, с. 347].

З огляду на зазначене, можна виокремити ще одну важливу ознаку установ - вони за порядком створення можуть бути виключно юридичними особами публічного права.

Наступною важливою рисою установ є те, що вони створюються та діють на підставі установчого акта. Така специфіка установчих документів отримала своє закріплення в ч. 3 ст. 87 ЦК України, яка визначає, що установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акту, який може бути скасований тільки до державної реєстрації. Специфічною рисою установчого акта установи є те, що засновник не має права вносити зміни. Відповідно до ст. 88 ЦК України в установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління установою.

Ще однією рисою органів державної влади виступає специфіка їх цивільно-правової відповідальності. У частині притягнення до цивільно- правової відповідальності органів державної влади нами сприймаються наукові погляди О. О. Первомайського з приводу специфіки відповідальності публічно-правових утворень, що є установами. Автор переконаний, що певна змінюваність органів державної влади (припинення шляхом ліквідації чи реорганізації, відсутність коштів, позбавлення повноважень тощо) обумовлюють нездатність останнього виступити повноцінним суб’єктом цивільно-правової відповідальності. Вирішення цієї ситуації автор вбачає у запровадженні відповідного правового механізму визнання держави єдиним суб’єктом цивільно- правової відповідальності. Участь держави в цивільних відносинах, у тому числі відносинах, що змістовно пов’язані з притягненням одного з їх учасників до цивільно-правової відповідальності, аргументує цивіліст, відбувається шляхом участі в цих відносинах від імені держави Україна того чи іншого органу державної влади. З метою впорядкування відносин із притягнення держави Україна до цивільно-правової відповідальності, на думку автора, виглядає доцільним визнати державу Україна єдиним суб’єктом цивільно-правової відповідальності. Задля утвердження цього судження необхідно внести зміни до чинного матеріального та процесуального законодавства України, що мають конкретизувати порядок притягнення держави Україна до цивільно- правової відповідальності [266, с. 65-66]. Такі міркування близькі нам за логікою і ми солідарні з ними у частині вирішення питання щодо цивільно-правової відповідальності органів державної влади.

До речі, правові позиції Вищих судових інстанцій аналогічні судженням, що наведені вище. Так, у п. 39 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04. 2008 р. № 01-8/211 визначено, що держава є суб\'єктом відповідальності, однак не визначено, хто саме (який орган) буде її представляти. Цивільне законодавство визначає (ст. 174 ЦК України), що держава як самостійний учасник цивільних відносин, суб\'єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе відповідальність за своїми зобов\'язаннями своїм майном, окрім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває й здійснює цивільні права та обов\'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тому суд у кожному конкретному випадку повинен з\'ясувати, який саме державний орган є уповноваженим органом [129].

Безумовно, установи як юридичні особи є самостійними суб’єктами цивільно-правової відповідальності, адже на них поширюються положення ст. 96 ЦК України щодо самостійної відповідальності юридичної особи за своїми зобов\'язаннями усім належним майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов\'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов\'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчими документами та законом.

Водночас, у випадку недостатності майна засновник установи повинен нести субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями установи. Наведена теза сьогодні сприймається сучасними цивілістами. Так, зокрема зустрічаємо її в працях Є. О. Суханова [418, с. 120-129], В. Д. Примака [302, с. 15]. В основу такої концепції науковці ставлять відсутність реальної майнової відокремленості установи від її засновника відбивається на такому елементі правового статусу обох цих суб’єктів права, яким є обов’язок засновника нести субсидіарну відповідальність за боргами, створеної ним організації-невласника. Такі наукові позиції щодо специфіки цивільно-правової відповідальності нами сприймаються як щодо юридичних осіб публічного права в цілому, так і, зокрема щодо установи як організаційно-правової форми непідприємницьких юридичних осіб.

З урахуванням наведеного нами вбачається необхідність розроблення та закріплення в ЦК України положень щодо самостійної цивільно- правової відповідальності установ, а також норм щодо встановлення субсидіарної (додаткової) відповідальності засновників установи за її зобов’язаннями. На рівні актів спеціального законодавства - деталізації цих положень щодо цивільно-правової відповідальності того чи іншого органу державної влади, правовій регламентації якого й присвячений відповідний законодавчий акт. І ключовою рисою установи є специфіка її реорганізації.

У попередніх підрозділах цієї монографії нами висловлювалася позиція щодо можливості реорганізації окремих непідприємницьких юридичних осіб в абсолютно всіх формах, що визначені цивільним законодавством. Водночас специфічна правова природа установ, пов’язана із тим, що в цій організаційно-правовій формі функціонують органи влади, спеціальних управлінських функцій, якими вони наділяються під час створення, виключає можливість їх перетворення в будь-яку іншу організаційно-правову форму непідприємницької юридичної особи.

З огляду на це законодавство, яким регламентовано правове становище органів державної влади різних рівнів, повинно встановлювати імперативну вимогу щодо їх реорганізації в усіх формах (злиття, приєднання, поділ, виділ) за винятком перетворення. Як слушно відзначають аналітики, останнім часом вітчизняна практика правозастосування відзначилася суттєвими змінами в системі центральних органів виконавчої влади, зумовленими утворенням і припиненням значної їх кількості, перерозподілом, визначенням функцій та повноважень утворених та існуючих [277, с. 174-184]. Цей процес було започатковано Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [336] від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 та продовжено в межах Постанови Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 р. № 442. У наведених підзаконних нормативно-правових актах застосовуються переважно такі форми реорганізації як злиття, поділ чи приєднання.

З урахуванням того, що правова модель установи, яка запроваджена ЦК України, нами розглядається в розрізі підгрупи непідприємницьких юридичних осіб, то поняття установи саме як організаційно-правової форми цієї підгрупи непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи ми трактуємо вужче. Беручи до уваги особливості установи, наведені вище, досліджуване поняття може бути представлене в наступному вигляді: «Установа - це юридична особа публічного права, що створюється одним або кількома засновниками, які не беруть участі в управлінні нею, для досягнення мети, що визначена засновниками в різних сферах державного управління та несуть субсидіарну відповідальність за її зобов’язанням».

Які ж види непідприємницьких юридичних осіб наповнюють цю організаційно-правову форму? У контексті характеристики органу державної влади з позицій цивільного права та дослідження того факту, що організаційно-правова форма установи характерна саме для органів державної влади, видами цієї організаційно-правової форми, на нашу думку, будуть виступати різні за своєю сутністю, ієрархією та характером повноважень (загальної та спеціальної компетенції) органи державної влади (як центральні, так і місцеві).

Передусім це органи законодавчої та виконавчої влади.

Законодавчим органом держави виступає Верховна Рада України, організаційно-правові засади роботи та статусу якої визначені в рамках Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» [347], а також законами України «Про комітети Верховної Ради України» [323], «Про статус народного депутата України» [354].

Центральні органи виконавчої влади створені та діють відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» [363]. Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України. Правовий статус Кабінету Міністрів визначений в рамках спеціального Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [322]. Відповідно до цього Закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права та набувають статусу юридичної особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи. Відповідні профільні міністерства діють на підставі відповідних положень, в яких уже більш детально регламентовано їх правове становище [328].

На сьогодні структура органів виконавчої влади видозмінилася за рахунок запровадження системи адміністративних послуг та суб’єктів, що її надають. Так, у Законі України «Про адміністративні послуги» визначено, що суб’єктом надання адміністративної послуги виступає орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги [308]. З метою впровадження правового механізму надання адміністративних послуг прийнято та впроваджено в дію Примірне положення про центр надання адміністративних послуг, що затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 2013 р. [320].

Система місцевих органів виконавчої влади представлена місцевими державними адміністраціями, які діють відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Гарантоване державою право територіальної громади - жителів села чи добровільного об\'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України реалізується шляхом створення та діяльності органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які створюються та діють на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є юридичними особами і наділяються вищенаведеним та іншими законами власними повноваженнями, у межах яких діють самостійно й несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Судові та правоохоронні органи. Система судових органів регламентована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06. 2016 р. № 1402-УШ [356]. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні та діє на підставі Закону України «Про Конституційний суд України» [324].

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є : Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесуальним законом [356].

Систему правоохоронних державних органів складають національна поліція, правовий статус якої визначений в межах Закону України «Про Національну поліцію», прокуратура, що діє на підставі Закону України «Про прокуратуру»; Служба Безпеки України, що здійснює свою діяльність на підставі Закону України «Про Службу Безпеки України» [352].

Органи державної влади із спеціальним статусом. До них належать, зокрема, Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, правовий статус якого регламентований у рамках Закону України «Про Національний банк України» [331], Фонд державного майна України - державний орган, що здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна та діє на підставі Закону України «Про Фонд державного майна» [361] тощо.

Інші органи державної влади.

Перелічені нами вище та інші різновиди органів державної влади відображають видову характеристику непідприємницьких унітарних юридичних осіб у рамках організаційно-правової форми «установа».

Безумовно, що кожен із вищеперелічених державних органів у залежності від особливостей та змісту повноважень, функцій, що перед ним ставляться, наділяється окремими специфічними елементами правового становища і це обумовлює потребу їх детальної регламентації на рівні спеціальних законодавчих актів, проте в цілому кожен орган державної влади вписується у конструкцію пропонованої нами непідприємницької унітарної юридичної особи, а також організаційно- правової форми установи, у якій він створюється. Навіт, якщо в тому чи іншому законі, через неякісну законодавчу техніку, не вказано, що той чи інший орган влади за порядком створення належить до юридичних осіб публічного права та діє в організаційно-правовій формі установи, то це не означає, що такий державний орган не належить до установ, за виключенням того випадку, коли орган державної влади створений та діє без статусу юридичної особи.

Підсумовуючи, варто наголосити, що легальне поняття установи, закріплене в межах ЦК України, нами сприймається в межах пропонованої нами підгрупи непідприємницьких унітарних юридичних осіб, яку, на нашу думку, слід запровадити на рівні ЦК України.

Різновидом організаційно-правової форми цього підтипу непідприємницьких юридичних осіб виступає установа. «Установа - це юридична особа публічного права, що створюється одним або кількома засновниками, які не беруть участі в управлінні нею, зобов’язані фінансувати діяльність її шляхом об’єднання майна для досягнення мети, що визначена засновниками в різних сферах державного управління та несуть субсидіарну відповідальність за її зобов’язанням».

Різновидами установи як організаційно-правової форми непідприємницьких унітарних юридичних осіб виступають різноманітні за своїми повноваженнями (компетенцією) центральні та місцеві органи державної влади.

<< | >>
Источник: ЗОЗУЛЯК ОЛЬГА ІГОРІВНА. НЕПІДПРИЄМНИЦЬКІ ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 5.1 Установи як непідприємницькі юридичні особи унітарного типу:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -