Чилійське -«диво»: складові успіху

Стилізоване пояснення успіху чилійських реформ, розпочатих А. Піночетом, враховує три складники: 1) лібералізація економічного середовища, 2) прискіпливий банківський нагляд, 3) регулювання короткочасних потоків капіталу.

Економетричні результати пояснюють успіх чилійських реформ рецептами економічної діяльності. Фіскальна дисципліна стала наріжним каменем фінансової стабілізації та структурних перетворень. Реструктуризацію економіки вдало підтримала лібералізація зовнішньої торгівлі. Незалежний Центральний банк послідовно провадив антиінфляційну політику, не вагаючись у застосуванні рестрикційних заходів при щонайменших ознаках «перегріву» економіки чи погіршення сальдо торговельного балансу.

Рестрикційна фіскальна політика і обмеження пропозиції грошової маси в поєднанні з низкою структурних заходів (пенсійна реформа, оздоровлення банківської системи) дозволили збільшити обсяги внутрішніх заощаджень до 24% від ВВП, порівнюючи з 15% і 17% в Аргентині та Мексиці. Збільшення внутрішніх заощаджень створило передумови для збільшення інвестицій та вирівнювання платіжного балансу — обидва чинники є критично важливими для переходу до стійкого економічного зростання.

Гнучкість фіскальної політики в Чилі практикується, але в межах збалансованого бюджету. З початку 1993 р. уряд отримав право змінювати ставку ПДВ на 1%. Намагаючись зменшити залежність від світових цін на мідь, чилійський уряд створив спеціальний стабілізаційний фонд (в липні 1998 р. у ньому було акумульовано 1,85 млрд доларів США). Впорядкування урядових видатків супроводжувалося їх переорієнтацією на потреби освіти і охорони здоров\'я. Протягом 1990—1995 pp. Чилі та Уругвай єдиними з країн Латинської Америки збільшили видатки на інфраструктуру на 45% і 15%; в Аргентині, Бразилії та Мексиці зазначені видатки зменшилися на 50%, 55% і 70%, відповідно.

Враховуючи уроки минулого, було зміцнено банківську систему і запроваджено гнучке управління потоками капіталу.

318

319

зваженою монетарною політикою і фіскальною дисципліною визначила керованість фінансової лібералізації.

На початку 1999 р. кризові явища в світовій економіці не ставили під сумнів досягнення чилійських реформ. Деяка модифікація економічної політики (послаблення обмежень на потоки капіталу, фіскальна дисципліна) виглядає звичайними стабілізаційними заходами, притаманними будь-якій розвинутій економіці.

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався стабільними і порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне четверте місце в Латинській Америці за розмірами валового внутрішнього продукту на душу населення. 2000 року цей показник за даними Світового банку складав 4590 доларів.

Щоб зрозумілішим було місце Чилі у світовій економіці, наведемо ще кілька цифр. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною (7460 доларів), Перу (2980 доларів) та Болівією (990 дол). Нинішня Чилі багатша за Польщу (4190 доларів), Туреччину (3100 доларів) чи Росію (1660 доларів). Нині середня зарплатня у Чилі становить 1000 доларів на місяць.

Якщо в середині 70-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 80-х — лише 40. І це притому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали. Чилійський досвід організації пенсійних фондів як засіб вирішення соціальних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внутрішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.