Нотаріат за Радянського Союзу

Після декрету II Всеросійського з’їзду Рад від 26 жовтня 1917 р. «Про скасування права приватної власності на землю», декрету ВЦВК «Про соціалізацію землі», декрету РНК РРФСР «Про скасування спад­кування за законом і за заповітом» актовий порядок здійснення угод ві­дпав.

Законодавство союзних республік у порівнянні з нормативними ак­тами СРСР пішло шляхом розширення нотаріальних функцій, особливо в цілях звільнення народних судів від справ безспірного характеру (у літературі іноді вживається термін «безперечна юрисдикція»). Це ви­явилося необхідним тому, що в період НЕПу, особливо після XI з’їзду партії, стала жорсткішою класова боротьба, оскільки залишилися пред­ставники «приватного капіталу», які не хотіли йти з історичної арени. Це викликало посилення місцевих органів радянської влади, а також розширення підсудності народних судів за рахунок передачі їм низки справ з вищестоящих судових органів.

Звичайно, не всі вони відійшли до нотаріальних органів, але деякі категорії стали належати до функцій нотаріату. Так, до функцій нотарі­ату були віднесені не тільки нотаріальне посвідчення угод, а й вчинен­ня виконавчих написів на них, що звільнило суд від видачі судових на­казів по актах. У 1927-1928 роках прийняття заходів охорони спадкового майна та всі розпорядження щодо майна, яке залишилося після померлих, передані до повноважень нотаріату. У 1927 році скасо­вані норми ЦПК РРФСР про внесення до суду предметів зобов’язання, депозитне провадження передано до нотаріату. Нотаріат був наділений правом визнавати громадян безвісно відсутніми, в деяких випадках - померлими.

Період Великої Вітчизняної війни, як відзначає Л. Ясінська, харак­теризувався тим, що в цей час було введено низку спрощених правил при вчиненні нотаріальних дій щодо військовослужбовців. Постановою від 9 серпня 1944 р. РНК УРСР було затверджено нове Положення про Державний нотаріат УРСР, а 1 серпня 1946 р. Наказом Міністра юстиції

УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій». Ці нор­мативно-правові акти відображають лише зміни в законодавстві та но­таріальній практиці, що відбулися після 1928 р. Якихось значних змін щодо організації нотаріату, його компетенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не внесли.

Після ліквідації управлінь юстиції у 1956 р. загальне керівництво нотаріальними конторами знову почало здійснюватися обласними су­дами, до штату яких спеціально вводилася посада нотаріального ревізо­ра. Істотна зміна системи управління органів державного нотаріату, не­відповідність норм нотаріального права суспільним відносинам викликали потребу перегляду чинного Положення про державний но­таріат.

У 60-х роках, як відзначає Л. Лесницька, було здійснено нову коди­фікацію цивільного й цивільно-процесуального законодавства, а у по­дальші роки суттєво оновлено шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інше законодавство. Отже, деякі положення попередніх но­рмативно-правових актів щодо нотаріату втратили силу, виявились прогалини, виникла потреба в законодавчому врегулюванні деяких пи­тань, висунутих нотаріальною практикою та розроблених юридичною наукою.

Вперше в історії України, відповідно до загальносоюзного Закону СРСР «Про державний нотаріат» від 1973 р., Верховною Радою УРСР був прийнятий вищий акт державної влади, який регулював діяльність органів нотаріату - Закон УРСР від 25 грудня 1974 р. «Про державний нотаріат». Даний Закон, за твердженням У. Кінаш, конкретно визначав компетенцію нотаріальних органів, завдання та організацію нотаріату в УРСР, принципи його діяльності, загальні правила вчинення нотаріаль­них дій, порядок застосування законодавства про нотаріат до окремих категорій громадян, регулював порядок вчинення окремих нотаріаль­них дій.

Не дивлячись на те, що вищезгаданий Закон не був названий Осно­вами, по суті він виконував функції їм притаманні, адже повинен був стати основою та правовою базою для подальшого оновлення та удо­сконалення усього нотаріального законодавства як загальносоюзного, так і республіканського.

Закон УРСР «Про державний нотаріат» 1974 р., як і передуючі йому нормативно-правові акти, не давав чіткого визначення поняття «нотарі­ат». З тексту Закону зрозуміло, що це була система тільки державних нотаріальних контор, де працювали державні нотаріуси та посадові особи, що мали право здійснювати нотаріальні дії. Державні нотаріуси підрозділялися на категорії: старші державні нотаріуси, заступники старших нотаріусів та державні нотаріуси. Вони призначалися та звіль­нялися з посади відповідними органами юстиції (залежно від категорії нотаріуса).

Таким чином, як встановлює А. Давиденко, порівняно з Положен­ням «Про нотаріат» 1930 р., були знижені вимоги щодо повної юридич­ної освіти. Обов’язковим стало стажування в нотаріаті. Загальне керів­ництво нотаріатом здійснювали Рада Міністрів СРСР та Рада Міністрів УРСР, виконком місцевих рад народних депутатів, а також інші держа­вні органи відповідно до радянського законодавства. Це означає, що про незалежність та самостійність у діяльності нотаріусів не йшлося. Зазначимо, що завданням нотаріату була охорона соціалістичної влас­ності, прав і законних інтересів громадян, державних установ, зміцнен­ня законності та запобігання правопорушенням (ст.1 Закону).

Отже, важливе місце в діяльності нотаріату радянської України за­ймав захист майнових інтересів, насамперед, держави Aausa publica), а потім - громадян. I це не дивно в умовах тоталітарного режиму. Значно розширилося коло нотаріальних дій, які могли виконувати нотаріуси: це нотаріальні дії, що засвідчували безспірне право; нотаріальні дії, спрямовані на посвідчення фактів, надання документам виконавчої си­ли; нотаріальні дії, направлені на збереження майна, документів і дока­зів. Розширення основного переліку повноважень, у свою чергу, засвід­чує також і якісні зміни, що відбулися в нотаріаті. Але з розвитком об’єктивних соціально-економічних процесів (політичної «перебудо­ви»), появи інституту приватної власності нотаріат знову потребує ре­формування.

4.5