Стаття 18. Право займатися діяльністю, що приносить прибуток, на території інших Договірних Сторін
Стаття 18 стосується роботи за наймом на території Договірних Сторін. Вона не розповсюджується на питання в’їзду на цю територію з метою отримання роботи або в інших цілях. Стаття 18 застосовується ratione personae до громадян Договірних Сторін; вона не розповсюджується на громадян інших держав.
У міру того, як все більше число держав-учасниць Хартії стають членами Європейського Союзу (п’ятнадцять на сьогоднішній день) і, відповідно, об’єктами гарантій, що стосуються свободи працевлаштування в межах Союзу, роль статті 18 зменшується1.Згідно з пунктом 1 статті 18 Договірні Сторони зобов’язуються ’’застосовувати чинне законодавство в ліберальному дусі”. Пункт 1 статті 18 торкається, таким чином, адміністративної практики, а не самого законодавства. Договірна Сторона не буде вважатися порушником пункту 1 статті 18 навіть за наявності у неї вельми жорстких правил стосовно прийому на роботу іноземців, якщо ці правила допускають певну свободу дій адміністративних органів і останні цією свободою активно користуються.
Згідно з пунктом 2 статті 18 Договірні Сторони зобов’язуються ’’спростити існуючі формальності та знизити або відмінити гербові й інші збори, що стягуються з іноземних робітників і їх роботодавців”. Комітет незалежних експертів охарактеризував це положення як ’’еволюційне”[226] [227], хоч, за його визнанням, існує очевидна межа того, що може бути зроблено як для спрощення формальності, так і для зниження або скасування зборів. Згідно з пунктом 3 статті 18 Договірні Сторони зобов’язуються ’’здійснити, на індивідуальній або колективній основі, лібералізацію законодавства, яке регулює наймання іноземної робочої сили”. Пункт 3 статті 18 не вимагає від Сторін одноразового приведення їх законодавства у відповідність з тими або іншими стандартами ліберальності. Вона є ’’еволюційним” положенням, суть якого в цьому випадку полягає в постійному вдосконаленні законодавства до досягнення певного рівня з подальшою підтримкою статус-кво. Нещодавно Комітет незалежних експертів запитав у держав в зв’язку з пунктами 1, 2 і 3 статті 18 інформацію про те, чи призводить втрата роботи до припинення дії або до непоновлення дозволу на роботу чи посвідчення на проживання[235]. Очевидно, що право займатися тим або іншим законним видом діяльності обмежується, якщо особа, що втратила роботу, втрачає разом з нею і можливість знайти іншу роботу. Згідно з пунктом 4 статті 18 Договірні Сторони ’’визнають право своїх громадян виїжджати з країни з тим, щоб займатися діяльністю, що приносить прибуток, на території інших Договірних Сторін”. Жодна з Договірних Сторін поки не була визнана порушником пункту 4 статті 18. Існуючі ж обмеження вважаються виправданими з урахуванням ’’державних інтересів” згідно зі статтею 31[236].