Стаття 19. Право трудящих-мігрантів і їх сімей на захист і допомогу

Ще одним недоліком у Хартії 1961 року є відсутність загальної гарантії права на житло. Хоч у ній і є положення про ’’житло для сім’ї”¹ і ’’житло для трудящих-мігрантів”^{[242] [243], повної гарантії вона не забезпечує. Однак, як уже зазначалося вище, в статті 31 проекту переглянутої Європейської соціальної хартії обумовлюється право на житло.}

Не передбачається також загальний захист від убогості. Передбачаючи певну міру захисту права на оплату праці, яка забезпечила б ’’гідний рівень життя” трудящим і їх сім’ям^[244], і права на соціальну і медичну допомогу^[245], Хартія, проте, не містить загальної гарантії ’’гідного рівня життя” для всіх осіб^{[246] [247] [248].}

мешкають в умовах соціальної ізоляції або убогості або які ризикують опинитися в цих умовах, а також їх сім’ям, зокрема, до зайнятості, житла, професійної підготовки, освіти, культури і соціальної та медичної допомоги.

Хартія також лише частково захищає права інвалідів. У ній згадуються права на професійну підготовку, реабілітацію і соціальне облаштування осіб, які страждають розумовими і фізичними вадами¹, але знов-таки не забезпечується повна гарантія. Тому текст проекту переглянутої Хартії пропонується поліпшити шляхом внесення поправок до гарантій 1961 року.

У частині II Хартії також відсутнє загальне положення, аналогічне статті 14 Європейської конвенції про захист прав людини, відповідно до якого включені права гарантуються без якої-небудь дискримінації за ознакою ’’статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національності або соціального походження, приналежності до національних меншин, власності, народження або іншого статусу”. Необхідний результат досягається завдяки тексту декількох положень Хартії (див. п. З ст. 4, п. 4 ст. 12 і п. 4 ст. 13 та Додаткового протоколу до неї (ст. 1), однак в них немає положення, що застосовується загалом до частини II. У преамбулі до Хартії дійсно міститься умова про недискримінацію, яка використовується для тлумачення частини II і досягнення того ж результату, коли формулювання відповідного положення не є в цьому відношенні досить чітким^{[249] [250]. Але і в цьому випадку загальне недискримінаційне положення такого роду, яке пропонується включити в переглянуту Європейську соціальну хартію, багато в чому сприяло б повному і безперешкодному забезпеченню права на рівне ставлення.}

На цьому ж загальному рівні в Хартії також є прогалини, про які говориться нижче^[251], оскільки істотні гарантії розпов­сюджуються тільки на громадян Договірних Сторін. У проекті перегляненої Європейської соціальної хартії є пропозиція поширити правило ratione personae на всіх іноземців, що законно проживають або регулярно працюють на території однієї з

Договірних Сторін, незалежно від національної приналежності. Це значною мірою поліпшило б існуюче становище.

Якщо повернутися до прав, які гарантуються Хартією 1961 ро­ку, і розглянути спочатку економічні права, то заради справедливості потрібно сказати, що встановлені норми, в тому, що стосується їх конкретності, в деяких випадках мають досить консервативний характер. Якщо вони були такими в 1961 році, то тепер їх консервативність особливо впадає в очі, про що свідчать зміни в статтях 2, 7 і 8, згадані вище, й інші поправки, запропоновані до проекту переглянутої Європейської соціальної хартії.

Формулювання зобов’язань, що містяться в Хартії стосовно соціальних прав^[CCLII], мають загалом надзвичайно загальний характер. Подібну характеристику не завжди треба вважати недоліком. Хоч загальний характер багатьох положень частини II, в тому числі положень, що стосуються економічних прав, спочатку критикувався як недолік, наявність незалежного контрольного органу, здатного їх конкретизувати, означає, що справа не завжди йде саме так, хоч деякі положення, наприклад стаття 11 (право на охорону здоров’я), стаття 16 (право на захист сім’ї) і 17 (право матерів на захист), характеризуються настільки широкими межами, що в процесі контролю потрібно шляхом тлумачення ще заповнити багато прогалин. У тому, що стосується оновлення Хартії, то воно торкається деяких відносно точно сформульованих положень. Наприклад, ’’рівень” соціального забезпечення, встановлений пунктом 2 статті 12, повинен, як це пропонується в проекті переглянутої Європейської соціальної хартії, бути підвищений до рівня, який потрібен для ратифікації прийнятого після 1961 року Європейського кодексу соціального забезпечення, а не до рівня застарілої Конвенції МОТ № 102, на яку конкретно робиться посилання в тексті пункту 2 статті 12. Внаслідок свого конкретного характеру стаття 17, що стосується захисту матерів і малолітніх дітей, також вже не відображає нинішнього погляду на відносини між дружинами або партнерами і права дитини.

В останньому випадку надихаючим прикладом може бути Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1989 року^[CCLIII], в якій головний акцент робиться на ’’найкращі інтереси” дитини і участь дітей у прийнятті рішень, що їх стосуються, а також перераховуються багато конкретних прав дітей. Завдяки поправкам до статті 17 в проекті переглянутої Європейської соціальної хартії нинішнє становище дещо поліпшується.

Разом з тим, хоч частина II могла б бути більш вимогливою до прав, які вона захищає, і до зобов’язань, які вона накладає відносно них, слід підкреслити, що вона аж ніяк не позбавлена якого-небудь значення або суті. По-перше, в ній міститься зобов’язання, від якого не може відмовитися Договірна Сторона (не денонсувавши Хартію або її важливу частину і не втративши при цьому обличчя). Це має особливо важливе значення під час економічного спаду. По-друге, більшість економічних і соціальних прав закріплюються і захищаються на рівні, який, як свідчить ряд положень, не прийнятих державами, і їх практика дотримання Хартії, являє собою значну перешкоду. Ймовірно, потрібно знову підкреслити, що будь-яка гарантія, яка на папері не виглядає амбіційною, може, проте, розширятися або заглиблюватися згодом, якщо її підтримує незалежний і суворий контрольний орган, що встановлює її межі і що коректує їх по мірі того, як змінюються умови і очікування.

Слід зазначити, що в нормах, які встановлюються Хартією, мало чисто європейських елементів. Норми, що стосуються економічних прав, тісно ув’язуються з нормами Міжнародної організації праці, які мають універсальне застосування, а гарантії, що стосуються соціальних прав, істотно не відрізняються від гарантій, що містяться в універсальному Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Це аж ніяк не означає, що Хартія не може відігравати важливу роль як джерело загальних європейських норм. З іншого боку, це означає, що соціальні спрямування держав - членів Ради Європи істотно не відрізняються від спрямувань інших держав світу. Мабуть, від європейських держав загалом потрібно чекати більшого в тому, що стосується рівня забезпечення соціальних прав порівняно з тим, до чого можна закликати держави в менш розвинених частинах світу. Наприклад, Комітет незалежних експертів, роблячи висновки щодо достатності заходів з охорони здоров’я (стаття 11), або професійної орієнтації, або підготовки (статті 9 і 10), міг би вимагати від будь-якої європейської держави, що є учасником Хартії, значно більшого в порівнянні з тим, чого можна було б чекати від більшості африканських держав, оскільки ці групи держав мають загалом у своєму розпорядженні неоднакові ресурси. Однак такий підхід, можливо, потребує певних застережень на період, протягом якого держави Центральної і Східної Європи, які якийсь час не будуть мати в своєму розпорядженні таких ресурсів, як інші європейські держави, будуть ратифікувати Хартію.

Важко оцінити вплив, який Хартія чинить на законодавство і практику Договірних Сторін. Це, зокрема, викликане тією обставиною, що Договірні Сторони не поспішають визнавати, що такі інструменти, як Хартія, зумовлюють зміни в їх законодавстві або практиці. Є свідчення того, що деякі держави змінили своє законодавство для того, щоб стати Договірними Сторонами. Рада Європи періодично публікує перелік змін, внесених Договірними Сторонами, що домовляються, в своє національне законодавство і практику, які були зроблені під впливом Хартії. Однак незрозуміло, наскільки перераховані зміни дійсно були внесені під впливом Хартії або є простим збігом. Якщо в деяких випадках можна говорити, ймовірно, про збіг, то інші випадки недвозначно свідчать про певний ефект Хартії^[CCLIV].

Практика дотримання

У момент написання цього документа Комітет незалежних експертів завершив свою оцінку доповідей сімнадцяти Сторін, які представили свої доповіді в ході одного або більше циклів, що закінчилися циклом ХІІІ-2.

Дані свідчать про те, що сімнадцять Договірних Сторін дотримувались 63% прийнятих ними положень і не дотримувалися 13% цих положень. Ці дані, проте, дещо спотворюються в зв’язку з включенням у вибірку Бельгії і Туреччини, для яких цифри в колонці ’’Інформація відсутня” винятково високі, оскільки вони вперше представили доповіді. Якщо не брати до уваги ці дві держави, то можна сказати, що п’ятнадцять Договірних Сторін, що залишилися, виконували 68% прийнятих ними положень; показник положень, що не виконуються, становить 13%. Міра дотримання значно варіюється серед Договірних Сторін, однак було встановлено, що жодна із Сторін не дотримується всіх взятих нею зобов’язань.

Прийняті гарантії, забезпечення яких становить найбільші труднощі у Договірних Сторін^[CCLV] протягом усього періоду існування Хартії, стосуються економічних, а не соціальних прав. Поло­ження, дотримання яких викликало особливі труднощі у сторін, що прийняли їх у ході дванадцятого і тринадцятого циклів, торкалися таких положень:

• статті 1 (пункту 2: право трудящих заробляти собі на життя вільно обраною працею);

• статті 4 (пункту 4: право на отримання в розумні терміни повідомлення про припинення роботи за наймом);

• статті 5 (право на об’єднання);

• статті 6 (пункту 2: створення механізмів для проведення переговорів);

• статті 6 (пункту 4: колективні дії у разі конфліктів інтересів);

• статті 7 (пункту 1: мінімальний вік при прийманні на роботу);

• статті 7 (пункту 3: приймання на роботу школярів);

• статті 8 (пункту 1: оплачувана відпустка по вагітності і родах).

З іншого боку, в ході дванадцятого циклу (як і в попередні цикли) особливих труднощів не спричиняло дотримання таких статей¹:

• статті 9 (професійна орієнтація);

• статті 11 (охорона здоров’я);

• статті 12 (соціальне забезпечення);

• статті 14 (соціальні послуги);

• статті 15 (права інвалідів).

Крім того, жодна держава не порушувала ряд деяких положень інших статей^{[CCLVI] [CCLVII].}

Загалом деякі порушення в ході перших дванадцяти циклів, які були встановлені Комітетом незалежних експертів, не мали великого значення для захисту економічних і соціальних прав в якому-небудь основоположному значенні. Наприклад, положення ірландського законодавства (вже відмінене), відповідно до якого особа, що отримувала донедавна державну допомогу, не могла займати посади в місцевих органах влади (в порушення пункту 1 статті 13), не застосовувалося на практиці. Однак є інші порушення, боротьба з якими відіграє основну роль у захисті економічних і соціальних прав і які мають дійсно важливе значення для громадян, чиї права порушені. Як приклад можна навести відмову в праві на об’єднання (стаття 5) або в праві на страйк (пункт 4 статті 6). До таких порушень належать недотримання положення, яке забороняє дискримінацію при найманні на роботу (пункт 2 статті 1), порушення права на рівну оплату за рівну працю (пункт 3 статті 4) і права на соціальну і медичну допомогу (стаття ІЗ)^[CCLVIII].

Коментар до Європейської соціальної хартії

Відповідно до статті 1 Конституції України від 28 червня 1996 року (далі - Конституція) Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека існування визнаються найвищою соціальною цінністю. Ціла низка статей Конституції України забезпечує принципові засади державної політики в соціальній сфері, соціальну спрямованість економіки (ст. ст. З, 11, 13, 17,27, 43, 45, 52 та ін.). Принципові засади здійснення соціальної політики в державі в цілому відповідають положенням Європейської соціальної хартії (далі — Хартія).

Так, в частині І Хартії визначаються цілі, до яких мають прагнути Сторони, що підписують цей документ, всіма необхідними засобами і створювати політичні та економічні умови для ефективної реалізації дев’ятнадцяти основних соціальних прав, закріплених у частині II Хартії. Майже всі перелічені права є пріоритетними для реалізації соціальної політики держави. Наприклад, стаття 43 Конституції визначає вільний характер праці: ’’Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, ’’Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”. Ці положення Конституції відповідають статтям 1—4 Хартії, які проголошують можливість кожного заробляти собі на життя вільно обраною працею; право на справедливі умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; право на справедливе винагородження, достатнє для підтримки нормального рівня життя, власне, особи та її сім’ї.

Статті 5 та 6 Хартії декларують для трудящих та роботодавців право на вільне об’єднання в національні та міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів і право укладати колективні угоди. Дещо в іншій формі такі права визначені статтею 36 Конституції: ’’Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів”.

Принципи Хартії зобов’язують держави надавати особливий соціальний, правовий, економічний захист дітям та підліткам; працюючим жінкам у період вагітності і іншим працюючим жінкам у необхідних випадках; сім’ї, материнству та дитинству. Цьому принципу Хартії відповідає конституційний принцип, зазначений у статті 51 Конституції: ’’Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”. Поряд з конституційним визначенням охорони сім’ї, дитинства, материнства і батьківства існують відповідні норми законодавчих актів, а саме: Закон України ’’Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року, ст. ст. 176-186 КЗпП, ст. ст.56, 176, 177, 179, 181, 184 та 186 КЗпП, деякі інші.

Охорона здоров’я в Україні і право кожного на медичну допомогу, яка в державних і комунальних закладах надається безоплатно, закріплене в ст. 49 Конституції України. Це положення Конституції відповідає статтям 11 (’’кожна людина має право користуватися усіма засобами, що сприяють досягненню нею найліпшого можливого для неї стану здоров’я”) і 13 (’’кожна людина, яка не має достатніх коштів для існування, має право на соціальну і медичну допомогу”) Хартії.

Стаття 46 Конституції України гарантує кожному соціальне забезпечення у випадках, передбачених законом, у тому числі у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього обставин, а також у старості. Аналогічні положення Хартії встановлюють: ”Усі трудівники та їх утриманці мають право на соціальне забезпечення”; ’’Кожна людина має право на отримання послуг з боку соціальних служб”.

Хартія проголошує право кожного на відповідні умови для професійної орієнтації з метою надання йому допомоги у виборі професії, яка відповідала б його особистим здібностям та інтересам; для професійної підготовки. В ній особливо підкреслюється, що трудівники-інваліди мають право на професійну підготовку, професійну і соціальну реадаптацію, незалежно від причин і характеру інвалідності.

Питання професійної підготовки регулює стаття 43 Конституції України, Закон України ’’Про освіту” від 23 травня 1991 року № 1060-12 (із змінами і доповненнями), інші нормативні акти. Згаданим Законом встановлені форми професійно-технічної підготовки і освіти, що надаються українським громадянам для реалізації права на професійно- технічну освіту, вибору професії тощо. Закон України ’’Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (із змінами і доповненнями) встановлює для інвалідів право на відповідну медичну допомогу, безперешкодний доступ до соціальної інфраструктури, працевлаштування, освіту і професійну підготовку (гл.ІУ-У Закону).

В 11-й частині Хартії, відповідно до вищеназваних принципів, визначається зміст дев’ятнадцяти зафіксованих у Хартії прав. Основне місце серед них займають сім, п’ять з яких (за вибором) є обов’язковими для виконання. Ця група репрезентативно представляє усі положення Хартії. Які ж гарантії дотримання цих прав в українському законодавстві?

Стаття 1 Хартії проголошує право на працю. В Україні держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю і вирішення завдань щодо надання роботи усім бажаючим задля запобігання безробіттю.

Право на захист від безробіття надається будь-якій особі. Правовий механізм захисту від безробіття включає в себе законодавство про зайнятість, яке регламентує питання створення робочих місць, навчання новим професіям, працевлаштування і т.ін.; захист працівників від необгрунтованих звільнень, судове поновлення незаконно звільнених з роботи з оплатою часу вимушеного прогулу (ст. ст. 5, 235-237 КЗпП України); грошові виплати працівникам, які тимчасово не мають роботи; компенсаційні виплати при звільненні, допомога по безробіттю (ст. 44 КЗпП, гл. IV Закону України ’’Про зайнятість населення”).

Стаття 1 Хартії вимагає також, щоб держави забезпечили ефективний захист права трудящих заробляти собі на життя вільно обраною працею, включаючи захист від примусової праці та від дискримінації у питаннях праці й зайнятості. Окрім прямої вказівки в Конституції (стаття 43) про вільне обрання праці або вільне погодження на неї, а також про заборону примусової праці, законодавство встановлює гарантії цього конституційного положення: договірний характер праці, обсяг прав і пільг працівника, який не може погіршувати порівняно з чинним законодавством і угодами становище працівників, гарантії при прийнятті на роботу, які забороняють необгрунтовану відмову чи ’’будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання” (ст. 5-1, 22 КЗпП, Закон України ’’Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року № 3356-ХІІ (із змінами і доповненнями).

Українське законодавство зобов’язує роботодавця забезпечити своїм працівникам відповідні умови праці. У випадку невиконання цього обов’язку, що спричинило шкоду здоров’ю працівника, роботодавець зобов’язаний відшкодувати матеріальну (втрачений заробіток і додаткові збитки) і моральну шкоду відповідно до вимог чинного законодавства, що, зокрема, зазначається в ст. 236, 237, 237-1 КЗпП України, гл. 40 Цивільного кодексу України, у Правилах відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням вдоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 (із подальшими змінами і доповненнями).

Хартія вимагає, щоб для забезпечення належного рівня зайнятості були створені і підтримані для всіх трудящих безплатні служби працевлаштування. Закон України ’’Про зайнятість населення” гарантує безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні при посередництві органів служби зайнятості. В ньому визначені функції, сфера діяльності, структура (ст. 18) і компетенція (ст. 19) державної служби зайнятості.

Стаття 24 даного Закону регламентує можливості і умови професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як таких, що шукають роботу, безробітних. Це положення законодавства України повністю відповідає приписам пункту 4 статті 1 Хартії про забезпечення чи сприяння відповідній професійній орієнтації, підготовці й перепідготовці.

Наступне основне положення Хартії стосується права на об’єднання (ст. 5). Воно зобов’язує держави забезпечити в національному законодавстві трудівникам і роботодавцям вільне створення і вступ у місцеві, національні й міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Законодавство України у розвиток конституційної норми (ст. 36) встановлює гарантії права на об’єднання, умови і порядок його здійснення (Закон України ’’Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 року № 2460-ХІІ, Закон України ’’Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV.

’’Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод” (ст. 1 Закону України ’’Про об’єднання громадян”). Законодавством встановлено, що держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань. Об’єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян. Належність чи неналежність до об’єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Право на вступ до профспілок з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки надається особам, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особам, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навча­ються в навчальному закладі. "Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено ‘їх статутами” (ст.6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Це право' реалізується добровільно, за своїм вибором і без попереднього дозволу. Дискримінація громадян за ознакою належності чи неналежності до профспілки забороняється (ст.ст. 5—6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності").

Право на укладення колективних договорів за статтею 6 Хартії включає в себе обов’язок сторін сприяти проведенню спільних консультацій між трудящими і роботодавцями, створенню механізмів для проведення добровільних переговорів між ними. В українському законодавстві детально регламентоване право на ведення переговорів щодо розробки, укладення і зміни колективних угод (договорів), порядок їх ведення, врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів, а також передбачені гарантії та компенсації на період переговорів особам, що беруть у них участь (ст. 10-14 Закону України ’’Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року № 3356-ХІІ із змінами і доповненнями).

Окрім того, в статті 6 Хартії йдеться про обов’язок держав сприяти створенню і використанню існуючого механізму примирення і добровільного арбітражу для врегулювання трудових спорів. В українському законодавстві діє Закон України ’’Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 року № 137/98-ВР, який передбачає (ст. 7-12 ) наступні етапи: розгляд колективного трудового спору (конфлікту) примирною комісією, розгляд спору з участю посередника, і (або) трудовим арбітражем. При цьому розгляд спору примирною комісією є обов’язковим етапом для подальшого просування вирішення спору. Для організації і проведення цих процедур законом передбачено створення Президентом України Національної служби посередництва і примирення. Відповідний Указ Президента ’’Про утворення Національної служби посередництва і примирення” був виданий 17 листопада 1998 року № 1258/98, і ним було затверджене Положення про Національну службу посередництва і примирення. Окрім того, передбачені також гарантії працівникам у зв’язку з вирішенням колективних трудових спорів (гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку, а також на них поширюються гарантії, передбачені Кодексом законів про працю України для виборних профспілкових працівників, членів рад (правлінь) підприємств і рад трудових колективів).

Важливе положення Хартії стосується права трудящих і роботодавців на колективні дії у випадках конфлікту інтересів, включаючи право на страйк. Стаття 44 Конституції Україні та Закон України ’’Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” визнають право на страйк крайнім засобом вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) ’’коли всі інші можливості вичерпано”. Законодавство встановлює випадки, за яких забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків; забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку; у разі оголошення надзвичайного стану Верховна Рада України або Президент України може заборонити проведення страйків на строк, що не перевищує одного місяця. Подальша заборона має бути схвалена спільним актом Верховної Ради України і Президента України. У разі оголошення воєнного стану автоматично наступає заборона проведення страйків до моменту його відміни.

Наступна основна стаття Хартії — стаття 12 — стосується права на соціальне забезпечення і підтримки системи соціального забезпечення. Її предметна сфера охоплюється Законами України ’’Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року № 1788- XII (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про державну допомогу "сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року № 2811-ХІІ (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про межу малозабезпеченості” від 4 жовтня 1994 року № 19О/94-ВР (із наступними змінами і доповненнями), а також деякими іншими законами і нормативними актами.

Стаття 12 Хартії вимагає, щоб створена в державі система соціального забезпечення діяла на достатньо задовільному рівні і цей рівень постійно підвищувався. В Україні у зв’язку із нестійкою економічною ситуацією рівень достатності соціальних гарантій переглядається постійно. Так, останній Закон України ’’Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1999 рік” був прийнятий 25 грудня 1998 року. Розміри соціальних виплат автоматично перераховуються у зв’язку із збільшенням встановленого мінімального розміру заробітної плати (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 10 травня 1999 р. № 783 ’’Про підвищення розмірів допомоги за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення”, Постанова Кабінету Міністрів України від 27 травня 1999р. № 915 ’’Про розміри державної допомоги сім’ям з дітьми у другому півріччі 1999 року”).

Стаття 13 Хартії, яка належить до основних положень, проголошує право на соціальну і медичну допомогу. Її суть полягає в тому, що будь-якій особі, яка ”не має достатніх коштів для існування і яка не в змозі добути їх власними зусиллями ані отримати їх з інших джерел, повинна бути надана відповідна допомога, а у випадку хвороби — догляд, необхідний у її стані”, а також можливість отримання будь-якої допомоги, щоб попередити, усунути або полегшити стан особистої або сімейної потреби.

В Україні на виконання завдань соціальної допомоги направлені насамперед. Постанова Верховної Ради України ’’Про проект Концепції соціального забезпечення населення України” від 21 грудня 1993 року № 3758-12, якою схвалена сама Концепція соціального забезпечення населення України, Закони України ’’Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року № 875-ХП (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ (із наступними змінами і доповненнями), ’’Про збір на обов’язкове соціальне страхування” від 26 червня 1997 року № 402/97-ВР (із наступними змінами і доповненнями), Постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 1998 p. № 972 ’’Про організаційні питання діяльності Фонду соціального страхування України” (із змінами і доповненнями), якою затверджено Положення про Фонд соціального страхування України, та деякі інші нормативні акти.

Концепція соціального забезпечення населення України виходить з того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь. Згідно з Концепцією соціальне страхування є основним джерелом матеріального забезпечення громадян. Забезпечуються такі самостійні види соціального страхування: страхування на випадок безробіття, медичне страхування, страхування від нещасних випадків на виробництві, пенсійне страхування. Крім того, Концепція заклала основи соціальної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам, підтримання життєвого рівня населення в умовах зростання роздрібних цін, компенсацій та пільг громадянам, які потерпіли від техногенно- екологічних та природних катастроф, визначила етапи реформи соціального забезпечення і перелік законодавчих актів, які необхідно прийняти на виконання чергового етапу реформи, серед яких основи законодавства:

• про соціальне страхування громадян ;

• про добровільне соціальне страхування громадян;

• про соціальне страхування громадян на випадок безробіття;

• про соціальне страхування громадян на випадок хвороби (медичне страхування);

• про соціальне страхування громадян від нещасного випадку на виробництві;

• про пенсійне страхування громадян;

• про матеріальне забезпечення громадян, що потерпіли від техногенно-екологічних та природних катастроф.

Концепція заклала основи створення національної системи соціального забезпечення населення, формування правової і нормативної бази соціального забезпечення населення, механізмів, які, виходячи з реальних можливостей економіки, забезпечили б дотримання державних гарантій щодо:

• реалізації прав громадян на працю і на допомогу по безробіттю;

• оплати праці та мінімального розміру заробітної плати;

• підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

• надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім’ям, які виховують дітей;

• матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової чи постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Закон України ’’Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

Закон України ’’Про пенсійне забезпечення” відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв’язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки держави.

Закон України ’’Про збір на обов’язкове соціальне страху­вання” визначає порядок справляння та використання збору на обов’язкове соціальне страхування (у тому числі збору на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття). Діяльність Фонду соціального страхування України, регла­ментована відповідним Положенням, безпосередньо спрямована, зокрема, на забезпечення надходження та акумуляцію збору на обов’язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених для фінансування видатків на виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності, інших видів допомоги, встановлених законодавством, на санаторно-курортне лікування та оздоров­лення працюючих і членів їх сімей, виконання інших завдань.

Проте діяльність органів соціального забезпечення, соціаль­них служб потребує більш детальної регламентації в чинному законодавстві задля того, щоб громадяни, які звертаються до цих органів, змогли отримати повноцінну соціально-правову, соціально-побутову, соціально-медичну, психолого-педагогічну та іншу соціальну допомогу, що відповідало б нормам чинного законодавства України.

Окрім наведених вище правових норм у сфері соціального забезпечення, слід відмітити право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке передбачене статтею 49 Конституції України, розкрите в Основах законодавства України про охорону здоров’я (прийняті 19 листо­пада 1992 року із подальшими змінами і доповненнями) та інших нормативно-правових актах.

Хартія в якості важливого принципу надання соціальної і медичної допомоги формулює заборону дискримінації в економіч­них і соціальних правах з причин отримання подібної допомоги. Українське законодавство про охорону здоров’я гарантує надання захисту від будь-яких форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я. Особи, які винні у порушенні цього положення, несуть встановлену законом відповідальність. Хартія забороняє також як пряму, так і непряму дискримінацію за ознакою постійного проживання і вимагає застосовувати положення статті 13 до вихідців із інших Сторін, які є учасниками Хартії.

Стаття 16 Хартії, що також належить до її основних положень, визначає право сім’ї на соціальний, правовий і економічний захист. Кодекс про шлюб та сім’ю України, прийнятий 20 червня 1969 року (із змінами і доповненнями), підтверджує прихильність Української держави до закріплення традиційних цінностей сімейного життя. Стаття 20 Кодексу встановлює, що кожен з подружжя користується в сім’ї рівними правами і несе рівні обов’язки; питання виховання дітей та інші питання життя сім’ї вирішуються подружжям спільно. Положення про рівність подружжя реалізується також у свободі вибору кожним з подружжя занять, професії і місця проживання.

В українському законодавстві передбачені різноманітні форми соціальної підтримки сім’ї. Так, відповідно до ст. 179 Кодексу законів про працю України, жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 після пологів, починаючи з дня пологів. Встановлена заборона залучення вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, понаднормових робіт, робіт у вихідні дні і направлення їх у відрядження (ст. 176 КЗпП), встановлені обмеження подібних робіт і відряджень жінок, які мають дітей віком від 3 до 14 років (ст. 177 КЗпП).

Відповідно до Закону України ’’Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року № 2811-ХІІ (із змінами і доповненнями) призначаються такі види державної допомоги: допомога по вагітності та пологах; одноразова допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною; грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років; допомога по догляду за дитиною- інвалідом;

допомога по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною; допомога на дітей віком до 16 років (учнів — до 18 років); допомога на дітей одиноким матерям; допомога на дітей військовослужбовців строкової служби; допомога на дітей, які перебувають під опікою, піклуванням; тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або коли стягнення аліментів неможливе.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми за цим Законом визначається Кабінетом Міністрів України.

Остання стаття Хартії покликана забезпечити право трудівників-мігрантів та їх сімей на захист і допомогу. Це право включає в себе: надання безоплатної допомоги таким трудящим; полегшення їх виїзду, проїзду і прийому, надання необхідних санітарних і медичних послуг; співробітництво між соціальними службами країн міграції та імміграції; гарантії надання не менш сприятливого режиму, аніж для власних громадян, в оплаті й інших умовах праці та найму; в членстві в профспілках і користуванні перевагами за колективними угодами; в наданні житла; стосовно податків, зборів і відрахувань; в забезпеченні доступу до судових інстанцій; гарантії того, що трудівники- мігранти не можуть бути вислані, окрім випадків, коли вони створюють загрозу національній безпеці чи завдають шкоди громадському порядку та моралі.

Термін ’’трудівники-мігранти” визначений в Угоді про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів (Угоду ратифіковано Законом № 290/95- ВР від 11.07.95), де трудівник-мігрант (або працівник) визначається як ’’особа, яка постійно проживає на території Сторони виїзду і на законних підставах займається оплачуваною діяльністю в Стороні працевлаштування” (дану Угоду підписали Уряди таких держав: Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України).

Окрім того, правове становище трудівників-мігрантів, як і інших іноземних громадян в Україні, встановлюють такі нормативні акти: Закон України ’’Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року № 3929-ХІІ, Закон України ’’Про біженців” від 24 грудня 1993 року № 3818-ХІІ, Постанова Кабінету Міністрів України ’’Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” від 29 грудня 1995 р. № 1074 та деякі інші.

Міграційний та імміграційний контроль здійснюється на підставі Угоди про співпрацю держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в боротьбі з незаконною міграцією (підписана 6 березня 1998 року у м. Москві, ратифікована із застереженням Законом № 497-XIV від 17.03.99), Указу Президента України ’’Питання імміграційного контролю” від 9 січня 1999 року № 4/99, Постанови Кабінету Міністрів України № 428 ’’Про створення органів міграційної служби в Україні” від 22 червня 1994 р., Постанови Кабінету Міністрів України ’’Питання Державного комітету у справах національностей та міграції” від 2 вересня 1996 р. № 1028.

Усі ці та інші нормативні документи гарантують трудівникам- мігрантам дотримання усіх основних прав і свобод. Існуючі окремі обмеження для іноземних громадян встановлюються окремими законодавчими актами України.

Для використання робочої сили в Україні встановлений

певний порядок. Наказом Міністерства праці № 27 від 5 травня 1993 р., який був зареєстрований у Міністерстві юстиції України 9 липня 1993 р. за № 85, було затверджене Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні. Положенням передбачено, що дозвіл на працевлаштування не потрібний: іноземним громадянам, які мають посвідку на проживання в Україні; іноземним громадянам, які набули статусу біженця згідно з чинним законодавством України; представникам іноземного морського (річкового) флоту і зарубіжних авіакомпаній, які обслуговують ці організації на території України; працівникам зарубіжних органів масової інформації, акредитованим для роботи в Україні; а також в деяких інших випадках.

Нині гарантії прав трудівників-мігрантів (однакові з громадянами України) надають ті нормативні акти, які поширюють свою дію на іноземців та на осіб без громадянства. Так, такі гарантії встановлені для здійснення права на участь в об’єднаннях громадян, права на соціальний захист (в тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України) тощо.

Тож з певними застереженнями принципи і норми українського законодавства можна вважати такими, що відповідають основним положенням Європейської соціальної хартії, а прийняття Верховною Радою України Постанови "Про підготовку до ратифікації Верховною Радою України Європейської соціальної хартії” від 5 листопада 1997 року №620/97-ВР реально наблизило Україну до ратифікації цього документа.