4.3. Право сповідувати будь-яку релігію

Зміст та види юридичного права людини сповідувати будь-яку релігію. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку ре­лігію (як невід'ємний складник свободи віросповідання) - це закріпле­на у законодавстві можливість людини проявляти (виражати) у фізич­них діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри.

Основою юридичного механізму забезпечення права людини спо­відувати будь-яку релігію є національне законодавство України, а саме:

88

Конституція України (ч. 1 ст. 35), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 1 ст. 3), а також ратифіковані Україною між­народні акти, в яких проголошується це право [181, 114]225.

У конституціях багатьох держав також визнане право людини спо­відувати будь-яку релігію [133, 131, 140, 139]226. Однак у деяких із них використано інші вербальні позначення (назви), а подекуди різниться й власне зміст цього права людини. Зокрема проголошується: право спо­відувати свою релігію [360]227; право сповідувати релігійні переконання [138]228; право сповідувати свою віру [135]229; право сповідувати релі­гійні вірування [128]230; право сповідувати відому релігію [125]231; пра­во сповідувати релігію, встановлену за давніх часів [119 ]232.

На нашу думку, найбільш вдале з вищенаведених формулювань зву­чить як "право людини сповідувати свою релігію", оскільки саме остан­ня виступає однією з індивідуальних форм свідомості особистості.

Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на певні різновиди за наступними критеріями:

I. За кількісним складом суб'єктів його здійснення: 1) індивіду­альне (одноособове сповідування релігії); 2) колективне (сповідування релігії спільно з іншими).

II. За змістом сповідувальної діяльності: 1) здійснення культових дій (молитви, таїнства, обряди, свята, богослужіння, жертвопринесення, ритуальні заборони та інші); 2) позакультова діяльність: а) у духовній сфері - продукування релігійних ідей, тлумачення догматів теології, на­писання богословських трактатів; б) у практичній сфері - поширення релігійних переконань; навернення людей до своєї релігійної віри, бла­годійна, місіонерська діяльність тощо.

III. Залежно від місця сповідування релігії - здійснення останньо­го у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях па­ломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, крематоріях, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях і на підприємствах (наприклад, у військових частинах, лікарнях, місцях по­переднього ув'язнення і відбування покарання).

225 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

226 [133] Ст. 31 Конституції Республіки Білорусія; [131] ч. 2 ст. 26 Конституції Литовської Респу­бліки; [140] Ст. 28 Конституції Російської Федерації; [139] ст. 31 Конституції Республіки Узбекистан.

227 [360] П. "6" §1 Конституційного акта Швеції "Форма правління".

228 [138] Ч. 1 ст. 41 Конституції Республіки Словенія.

229 [135] Ч. 2 ст. 19 Конституції Республіки Македонія.

230 [128] Ст. 19 Конституції Італійської Республіки.

231 [125] Ч. 2 ст. 13 Конституції Греції.

232 [119] Ст. 5 Конституції Непалу.

89

IV. Залежно від юридичного статусу суб'єкта використання роз­глядуваного права: 1) сповідування релігії громадянами певної дер­жави; 2) сповідування релігії іноземцями; 3) сповідування релігії апа­тридами; 4) сповідування релігії дітьми; 5) сповідування релігії іншими суб'єктами (засудженими, військовослужбовцями тощо).

Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію. Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію - це система ефективних юридичних за­собів реалізації, охорони та захисту цього права людини. Розглянемо юридичні засоби реалізації права людини сповідувати будь-яку релігію в залежності від вищевказаних видів.

Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної проце-дуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажанням виключно власними діями, інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому пе­решкоджати. І навпаки, колективне сповідування релігії потребує, за­звичай, встановлення певних юридичних процедур.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих гро­мадян одного культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добро­вільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон України). Для набуття релігійною громадою правоздатнос­ті юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положен­ня) на реєстрацію відповідно до обласної, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим (ст. 14 Закону України). Повідомлення державних ор­ганів про створення релігійних громад не є обов'язковим (ст. 8 Закону України). Це положення Закону викликало чимало дискусій [99]233. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабі­нетом Міністрів України) передбачено, що релігійні громади можуть діяти за статутом (положенням), зареєстрованим у порядку, встановле­ному законодавством, а також без реєстрації свого статуту (положення). Однак релігійна громада, яка утворилася і діє без реєстрації свого ста­

233 [99] Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. -

1998. - № 2. - С. 28.

90

туту, зобов'язана повідомити про це органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 9). Дане положення в проекті цього закону обгрунтовується тим, що повідомлення про утворення релігійної громади не посягає на свободу її релігійної діяльності і передбачає офі­ційне визнання державою таких громад діючими.

З такою позицією не можна не погодитися, оскільки лише повідо­млення про створення релігійної громади не є втручанням у її внутрішні справи, а навпаки, - це "поштовх" до набуття нею статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за громадою та її членами визнаватимуться такі права (та й обов'язки), яких вони без нього не матимуть [242]234.

На наш погляд, доцільно також змінити існуючий порядок створен­ня релігійних громад, а саме: збільшити кількість їх засновників, допо­внити перелік документів і даних, які подаються ними для державної реєстрації. Можемо погодитися із пропозиціями з цих питань, які ви­кладено в проекті Закону України від 01.02.2000 р. (поданий Кабіне­том Міністрів України). У ньому запропоновано збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади до 25 чоловік, які досягли 18-річного віку, крім визнаних судом недієздатними, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; підтвердження зазначеної у статуті канонічної й організаційної підлеглості релігійної громади. Якщо ж релігійна громада, яка утворюється, підпорядковува­тиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього релігійного управління або центру, а також його нотарі­ально засвідчений автентичний переклад на українську мову (ст. 14).

234 Наприклад, відстрочка від призову на строкову військову службу надається лише тим при­зовникам - священнослужителям, котрі займають посаду в одній із зареєстрованих у встановлено­му порядку релігійних конфесій. Див.: [242] П. в). ч. 7. ст. 17 Закону України від 25.03.1992 р.»Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в редакції Закону від 18.06.1999 р.

235 [384] Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2. - С. 75.

91

На наш погляд, доцільно було б до вказаного переліку документів включити ще й дані про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників даної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав та обов'язків.

У Законі України, крім релігійних громад, передбачено й інші види релігійних організацій (релігійні управління і центри, монастирі, ре­лігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні за­клади, а також об'єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак не подається загального визначення цього поняття. Проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодав­чому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій - нерелігійних, осо­бливо тоді, коли з цього приводу можуть виникати неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Законі Російської Федерації "Про свободу со­вісті і про релігійні об'єднання" (1997), де зазначається, що релігійним об'єднанням визнається добровільне об'єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування та поширення віри та наділене для реалізації цієї мети такими ознаками: віросповідання, проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчан­ня релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визна­чення поняття релігійних організацій, вважаємо, може бути зафіксовано і в українському законодавстві, за винятком того, що засновниками ре­лігійних організацій можуть бути будь-які особи, а не тільки громадяни конкретної держави [389]236.

У цьому зв'язку постає запитання: який державний орган чи поса­дова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, належність тієї або іншої організації до релігійної? Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не дає відповіді на нього.

236 [389] Ярмол Л. Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації // Вісник Львівського університету: Сер. юрид. - 2000. - Вип. 35. - С. 21-25.

92

зазначається, що Кабінет Міністрів України створив Державну релігі-єзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів та вивченням їхньої практики. Тому, очевидно, до­цільним було б розробити й затвердити урядовою постановою окреме Положення про підстави і порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи. Так, у Російській Федерації уже діє затверджений поста­новою уряду від 03.06.1998 р. № 505 "Порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи" [389] 237. Згідно з цим порядком, така експер­тиза проводиться при здійсненні органами юстиції Російської Федерації державної реєстрації централізованої чи місцевої релігійної організації, яка не має підтвердження про входження в централізовану релігійну ор­ганізацію того ж віросповідання, у випадку виникнення у реєстрацій­ного органу необхідності проведення додаткового дослідження з метою визнання організації релігійною і перевірки достовірності даних про її віровчення та відповідну йому практику.

При цьому основними завданнями експертизи за російським законо­давством визнаються: визначення релігійного характеру реєстраційної організації на підставі поданих установчих документів, даних про основи її віровчення і відповідну йому практику; перевірка і оцінка достовірності даних, які наводяться у поданих релігійною організацією матеріалах про основи її віровчення. Така релігієзнавча експертиза проводиться експерт­ними радами, котрі утворюються Міністерством юстиції Російської Фе­дерації й відповідними органами виконавчої влади суб'єктів Федерації. До складу експертних рад входять працівники органів державної влади, спеціалісти з релігієзнавства, відносин держави з релігійними об'єднан­нями. Як консультанти можуть бути запрошені спеціалісти, які не є чле­нами ради чи представниками релігійних організацій.

Строк проведення такої експертизи не може перевищувати 3-х місяців від дати надходження запиту реєструючого органу до експертної ради. У разі потреби подання додаткових матеріалів або ж інформації через ди­пломатичні представництва строк проведення експертизи може бути про­довжено на один місяць із повідомленням реєстраційного органу.

За результатами експертизи поданих документів рада приймає екс­пертний висновок, котрий уміщує обгрунтовані висновки стосовно мож­ливості (неможливості) визнання організації релігійною і достовірності даних про основи її віровчення та відповідну йому практику. Письмовий експертний висновок направляється реєстраційному органу, який звер­нувся із запитом, з додатком копій матеріалів, використаних при здій­сненні експертизи, і протоколу відповідного засідання експертної ради.

[218] Собрание законодательства Российской Федерации. - 1998. - № 23. - Ст. 2560.

93

Встановлення строку для проведення реєстрації статутів релігійних організацій також виступає юридичним засобом реалізації права спіль­ного сповідування релігії.

Чинним законодавством України передбачено, що рішення про реє­страцію статуту (положення) релігійної організації приймається відпо­відним державним органом у місячний термін, про що не пізніше деся­ти днів письмово повідомляється заявникам. Якщо є потреба у висно­вку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської Рад депутатів, а також спеціалістів, то рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані, тому, вочевидь, необхідно кон­кретизувати у Законі підстави продовження терміну реєстрації релігій­ної організації.

Суттєво відмінний порядок легалізації релігійних організацій за­фіксований у Законі Російської Федерації "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997). Цим Законом передбачено, що релігійні об'єднання можуть створюватися у формі релігійних груп та релігійних організацій (п. "2" ст. 6). Релігійні групи діють без державної реєстра­ції і набуття статусу юридичної особи. Однак громадяни, які утворили релігійну групу з наміром у майбутньому перетворити її в релігійну ор­ганізацію, повинні повідомити про її утворення й початок діяльності органи місцевого самоврядування (п. "2" ст.7).

Релігійні групи мають право здійснювати богослужіння, інші релі­гійні обряди і церемонії, а також навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Проте цілої низки інших прав, про які йтиметься далі, вони все ж позбавлені.

Далі, релігійні організації в залежності від територіальної сфери своєї діяльності поділяються на місцеві і централізовані.

Засновниками місцевих релігійних організацій можуть бути не мен­ше десяти громадян Російської Федерації, об'єднаних у релігійну групу, в якої є підтвердження про її існування на даній території протягом не менше п'ятнадцяти років, видане органами місцевого самоврядування, чи підтвердження про входження її у структуру централізованої релі­гійної організації того ж віросповідання, видане вказаною організацією

(п. "1" ст. 9).

Централізовані релігійні організації утворюються при наявності не менше трьох місцевих релігійних організацій одного віросповідання.

Централізовані релігійні організації, що діяли на території Російської Федерації на законних підставах протягом не менше ніж п'ятдесяти ро­ків на момент звернення вказаної релігійної організації в реєстраційний

94

орган, вправі використовувати у своїх найменуваннях слова "Росія", "російський" і похідні від них.

Варто відзначити, що прийняття в Російській Федерації Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997) супроводжувалося полемікою не тільки в "релігійних" колах, але й власне в органах дер­жавної влади. Було констатовано, що даний Закон порушує 16 статей Конституції Російської Федерації і щонайменше три міжнародних до­говори Росії [155]238. Однак у положень Закону є і прихильники, які від­стоюють необхідність розширення повноважень виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань і посилення контролю правоохоронних органів за їх діяльністю [1]239.

Найбільша частина виявлених порушень згаданого Закону була пов'я­зана з тим, що фактично йому, всупереч Конституції Російської Федера­ції, було надано зворотної сили. Згідно з цим Законом, релігійні організа­ції, в тому числі ті, котрі уже отримали в минулому державну реєстрацію, повинні були пройти не пізніше 31 грудня 1999 р. (потім цей термін був продовжений до 31.12. 2000 р.) перереєстрацію. Однак ті релігійні органі­зації, які не могли подати документ про свою діяльність на відповідній те­риторії упродовж не менше 15 років чи про входження до централізованої структури, котра реєструється Міністерством юстиції Російської Федера­ції, мали можливість користуватися правами юридичної особи за умови їх щорічної перереєстрації до настання вказаного 15-річного терміну, але із суттєвим обмеженням у правах (ст. 27). Над такими релігійними ор­ганізаціями "нависла" реальна загроза позбутися отриманої раніше дер­жавної легалізації і втратити право: виробляти, набувати, експортувати, імпортувати релігійну літературу, інші предмети релігійного призначення (п. "1" ст. 7); утворювати освітні установи, навчати дітей релігії поза рам­ками освітньої програми (п. "3", "4" ст. 5); мати при собі представництво іноземної релігійної організації (п. "5" ст. 13); проводити релігійні обря­ди в лікувально-профілактичних і лікувальних закладах, дитячих будин­ках, будинках-інтернатах, ВТУ на прохання осіб, які там перебувають (п. "3" ст. 16); утворювати організації, що видають богослужбову літературу й виробляють предмети культового призначення (п. "2" ст. 17); утворю­вати ЗМІ (п. "2" ст. 18); утворювати установи професійного релігійного навчання (ст. 19); запрошувати іноземних громадян з метою здійснення ними професійної, в тому числі проповідницької, релігійної діяльності в даних організаціях (п. "2" ст. 20); просити Президента РФ про відтермі­

238 [155] Красиков А. Конституционньїй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234.

239 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4.

- С. 19.

95

нування військової служби і звільнення від військових зборів своїх свя­щеннослужителів (п. "4" ст.3); заміни військової служби альтернативною (невійськовою) (п. "4" ст. 3) [353]240.

Слід зазначити, що вищевказаних прав позбавлені релігійні групи.

Однак представники релігійних громад Свідків Єгови і Церкви християн віри євангельської "Прославлення" звернулися до Конститу­ційного Суду Російської Федерації зі скаргами на неконституційність положень ст. 27 Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднан­ня" [155]241. 23 листопада 1999 р. Конституційний Суд ухвалив рішен­ня, згідно з яким усі релігійні організації, котрі були зареєстровані до 1 жовтня 1997 р., при проходженні державної перереєстрації звільнялися від обов'язку підтверджувати п'ятнадцятирічний термін свого існуван­ня на відповідній території. Таким чином, незалежно від входження до складу тієї чи іншої централізованої структури, ці організації будуть ко­ристуватися правами юридичної особи у повному обсязі без щорічної перереєстрації і обмежень, передбачених для релігійних груп.

Отже, в Російській Федерації юридичний статус релігійних органі­зацій залежить від періоду існування релігійної групи всередині краї­ни (не менше 15-ти років), незалежно від існування у неї розширеного представництва в інших частинах світу. Відповідно, релігійні групи, не маючи статусу юридичної особи, позбавлені цілої низки прав щодо ре­алізації свободи віросповідання людини.

На наш погляд, існуюче в Російській Федерації обмеження релігій­них груп у їхніх правах є грубим порушенням міжнародних актів з пи­тань прав людини.

Юридичні засоби реалізації права сповідувати релігію залежать і від змісту цього права, а також від місця його здійснення. Так, на­приклад, такі види сповідувальної діяльності, як богослужіння, релігій­ні обряди, церемонії та процесії, безперешкодно проводяться у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян. Отже, для їх реалізації не потрібно якихось юри­дичних засобів, зокрема дозволів на їх проведення. Проте сам механізм забезпечення культовими будівлями, в яких проводяться вищевказані релігійні дії, залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Вище уже зазначалось, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60 % звернень віру­

240 [353] П. "3" ст. 27 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх об-ьединениях" (1997).

241 [155] Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000.- № 1.- С. 235.

96

ючих до Уповноваженого з прав людини [94]242. Це зумовлено, перш за все, тим, що наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. утворилися та відновили свою діяльність такі релігійні організації, як, зокрема, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ та інші, кожна із яких претендує на передання в її користування та у власність культової споруди, яка у більшості на­селених пунктів України є єдиною. Майнові суперечки найчастіше ви­никають саме у Західній Україні, оскільки саме на цій території діють приблизно 96,7 % греко-католицьких громад, які наполягають на повер­ненні раніше відібраних культових будівель та майна.

Законодавством України передбачено, що культові будівлі і майно, ко­трі перебувають у державній власності, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або безоплат­но у власність релігійних організацій за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - за рішенням Уряду Республіки Крим (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З метою реалізації зазна­ченого положення в Україні було ухвалено низку нормативно-правових актів [245, 256] 243. Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 23.12.1993 р. № 3796-ХІІ "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що повернення у власність чи передання у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна проводиться з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на мо­мент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і май­ном у встановленому законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переоб­ладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культо­вих будівель та їх використання релігійними громадами відповідних ві­ровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності (п. 6) [239]244. За роки державної незалежності України віруючим повернуто

3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного

242 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

243 [245] Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям куль­тового майна" від 04.03.1992 р.; [256] Розпорядження Президента України № 53/94-рп від 22.06.19­94 р. "Про повернення релігійним організаціям культового майна".

244 [239] Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.

97

вжитку [84]245. Кількість культових будівель та пристосованих при­міщень, якими користуються релігійні організації, збільшилася з 9449 до 16637, або на 76,1 %, з них: 8167 передані у власність релігійних організацій, 4404 - у користування, 4066 приміщень пристосовані під молитовні. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православ­них храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римо-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Отож, кількість культових буді­вель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць [94]246.

Нестача культових будівель долається шляхом будівництва нових споруд (за роки незалежності України збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стані будівництва перебуває близько 2 тис.), а також передання культових будівель і майна у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення окремого договору з кожною громадою (ч. 3 ст. 17 Закону України).

Станом на 1 січня 2000 р. почергово передавались у користування лише 284 таких будівлі. На жаль, у багатьох випадках це спровокувало виникнення конфліктних ситуацій у відносинах між релігійними грома­дами різних конфесій.

Здійснення сповідувальної діяльності (богослужіння, релігійних об­рядів, церемоній, процесій) в установах, організаціях і на підприємствах дозволяється за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації (ч. 2 ст. 21 Закону України). Так, командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і вико­нанні релігійних обрядів (ч. 3 ст. 21 Закону України). Проте юридична процедура сповідування релігії військовослужбовцями не розроблена. У лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання богослужіння та релі­гійні обряди проводяться на прохання громадян, які у них перебувають, або ж за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ зобов'язана сприяти цьому, беручи участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь, обрядів або церемоній (ч. 4 ст. 21 Закону України). Безсумнівно, що адміністрація, визначаючи згадані умови, повинна керуватися чинним законодавством України.

245 [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік «Про стан та тенденції розвитку релігій­ної ситуації і державно-церковних відносин в Україні» // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24 - 30.

246 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

98

Реалізація права сповідувати будь-яку релігію засудженими в устано­вах виконання покарань має певні особливості, зумовлені суворо регла­ментованим внутрішнім розпорядком цих установ, який встановлюєть­ся відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Розпо­рядку дня, визначеного адміністрацією цих установ.

Так, згідно зі ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України у колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для забезпечення ізоляції, гро­мадської безпеки і встановлені зазначеним Кодексом. Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у ви­значенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені мають право на придбання і користування ре­лігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечен­ня ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також установлених ви­мог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також утискати права інших осіб, які відбувають покарання. У колонії для відправ­лення релігійних обрядів можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку [32]247.

У деяких підзаконних нормативно-правових актах також установле­но певні юридичні засоби реалізації розглядуваного права засудженими, а також особами, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Так, на прохання засуджених, котрі перебувають у дисциплі­нарному батальйоні, або за ініціативою релігійних організацій можуть бути проведені богослужіння, релігійні обряди та церемонії. Час і умо­ви їх здійснення визначаються за участю командира дисциплінарного батальйону [216]248. Особи, які взяті під варту і утримуються у слідчому ізоляторі чи в тюрмі, мають право відправляти в індивідуальному по­рядку релігійні обряди, а також користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, що виготов­

247 [32] Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року з наст. змінами і доповн. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.

248 [216] П. 37 «Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України» затвер­джене Указом Президента України від 05.04.1994 року № 139/94.

99

лені з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встанов­лений порядок, а також не обмежуються права інших осіб [228]249.

У законодавстві України передбачені також юридичні передумови для проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій [260]250. Зокрема для їх проведення необхідно:

- подати відповідне клопотання до відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад не пізніше, як за десять днів до призначеного строку здійснення богослу­жіння, крім невідкладних випадків;

- отримати дозвіл для проведення зазначених публічних заходів від указаних державних органів.

Однак у законодавстві України не встановлена юридична відпові­дальність за порушення вищевказаного порядку публічного проведен­ня богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, як із боку суб'єктів, які їх проводять, так і державними органами (коли ті не нада­ють відповідного дозволу). Тому, вважаємо, варто запровадити адміні­стративну відповідальність за:

- проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемо­ній, процесій без дозволу компетентних державних органів;

- незаконну відмову відповідних посадових осіб державних органів у виданні дозволу на проведення публічних богослужінь, релігійних об­рядів, церемоній, процесій.

З іншого боку, однією з підстав припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду є систематичне порушення нею встановле­ного законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України).

Розглянемо юридичні засоби реалізації права сповідувати будь-яку релігію в залежності від його суб'єктів. Ми вже торкалися цього пи­тання, однак дещо уточнимо. У ст. 35 Конституції України (як уже за­значалося) передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право людини може здійснюватися індивідуально й колективно. Однак за законодавством України, створювати релігій­ні громади мають право лише громадяни України. На наш погляд, це суперечить Конституції України, а також ст. 17 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (1994), котрими іноземним громадянам та особам без громадянства гарантовано право на свободу віросповідання, совісті нарівні з громадянами України.

249 [228] П. 5 «Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених». За­тверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня

2000 р. № 192.

250 [260] Ч. 5 ст. 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

100

У чинному законодавстві також закріплені юридичні засоби реалі­зації права сповідувати будь-яку релігію представниками зарубіжних релігійних організацій (священнослужителями, релігійними проповід­никами, наставниками та іншими), котрі є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні [237]251. Так, вони можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення котрих вони прибули, і за офіційним погодженням із державним органом, який зареєстрував їхній статут.

Таке обмеження щодо сповідування релігії, зокрема проповідування своєї віри іноземними громадянами, слід розцінювати як порушення ст. 35 Конституції України, де вказується, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, причому без вищезгаданих правообмежень.

У 2001 р. типовим правопорушенням з боку представників зарубіж­них релігійних центрів було саме недотримання ними вищевказаного порядку духовного проповідування, що призвело до зростання напру­женості в релігійному середовищі України [85]252.

У доповіді Державного департаменту США "Релігійна свобода у сві­ті" (2000) також акцентується увага на недемократичності ст. 21 Закону України, яка ускладнює здійснення релігійної діяльності закордонними місіонерами [289, 395] 253.

Законодавством України також встановлені юридичні засоби реалі­зації сповідування релігії дітьми. В Конвенції про права дитини (ООН, 1989), ратифікованій Постановою Верховної Ради України 27.02.1991 р., закріплено, що держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії (ч. 1 ст. 14). Однак держави-учасниці також пова­жають права й обов'язки батьків (законних опікунів) керувати дитиною при здійсненні нею вказаного права у спосіб, котрий відповідає здібнос­тям дитини, які розвиваються (ч. 2 ст. 14). Отже, процес сповідування дітьми обраної релігії координується їхніми батьками (законними опі­кунами). Законодавством України передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 Закону України). Як уже зазначалося, таке право батьків закріплене і

251 [237] Ч. 4. Ст. 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), яка була доповнена згідно із Законом № 3795 -12 від 23.12. 1993 р.

252 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні» (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. - С. 36.

253 [289] Див.: Релігійна свобода - 2000. (Доповідь Державного департаменту США) // Людина і світ. -2000. -№ 9. - С. 17; [395] АппиаІ КерогІ "Іпіегпаїіопаї Кеіідіоиз Ргеесіот: ІІкгаіпе (2000)."К-еІеазеС Ьу ІПе Вигеаи оТ Оетосгасу, Нитап Кідпіз, апС І_аЬоиг 11.8. ОерагІтепІ оТ 8іаіе. - 2000. - 8еріетЬег 5.

101

в міжнародних актах з питань прав людини, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч. 4 ст. 18), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ч. 3 ст. 13). Здійснен­ня батьками прав і виконання ними своїх обов'язків щодо виховання і навчання дітей регламентується Законом України "Про освіту", але це не звільняє батьків від виконання обов'язків щодо виховання своїх дітей. Відповідно до Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року, батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток (ст. 12). Так процес виховання дитини має бути спрямований на розвиток її особистості, поваги до прав, сво­бод людини, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національни­ми, релігійними групами (ч. 2 ст. 12). Згідно з цим Законом, в Україні за­бороняється створення дитячих організацій політичного та релігійного спрямування (ч. 3 ст. 23).

Юридичні засоби охорони й захисту права людини сповідувати будь-яку релігію. До згаданих юридичних засобів віднесемо, перш за все, забороняючі норми, або ж нормативно-правові приписи, які вміщу­ють вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує право людини сповідувати будь-яку релігію, та заходи юридичної відповідаль­ності за їх учинення.

Так, зокрема, у законодавстві України передбачено, що "не допус­кається будь-яке примушування до сповідування релігії, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах та церемоніях..." (ч. 2 ст. 3 Закону України). У разі вчинення таких дій релігійною організацією її діяль­ність може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Водночас у чинному законодавстві не передбачено юридичної відповідальності за вчинення вказаних діянь фізичною особою. Необ­хідно встановити адміністративну чи навіть кримінальну відповідаль­ність (при наявності тяжких наслідків) за такі діяння, уточнивши, однак, що потерпілим при цьому може бути усяка фізична особа, а не тільки громадяни держави. В Україні щоправда вже встановлено кримінальну відповідальність за примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду шляхом застосування фізичного або психічного на­сильства (ч. 2 ст. 180 Кримінального кодексу України).

У випадку, коли релігійна організація вчиняє дії, недопустимість котрих передбачена ст. 5, 17 Закону України, її діяльність також може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Зокрема коли вона втручається в діяльність інших релігійних органі­

102

зацій, в будь-якій формі проповідує ворожнечу, нетерпимість до ві­руючих та й невіруючих інших віросповідань, не дотримується інших вимог чинного законодавства і правопорядку, а також самовільно захо­плює культові будівлі чи привласнює культове майно. Крім наведених підстав, діяльність релігійних організацій може бути також припинено у випадках:

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності із посягання­ми на життя, здоров'я, свободу й гідність людини (п. 2 ч. 4 ст. 16 Закону України). За організацію або ж керівництво групою, діяльність котрої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи ви­конання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю або статевою розпустою, в Україні встановлена кримінальна відпові­дальність (ч. 1 ст. 181 Кримінального кодексу). Кваліфікуючою ознакою даного злочину є вчинення тих самих дій, але у поєднанні із втягуван­ням у діяльність групи неповнолітніх (ч. 2 ст. 181 Кримінального кодек­су України);

- систематичного порушення релігійною організацією встановлено­го законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів, богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України);

- спонукань громадян до невиконання ними їхніх конституційних обов'язків, які супроводжувались грубим порушенням громадського порядку чи посяганням на права і майно державних або релігійних ор­ганізацій (п. 4 ч. 4 ст.16 Закону України).

Справу про припинення діяльності релігійної організації розглядає суд у порядку позовного проводження, передбаченого цивільним про­цесуальним законодавством України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію конкретної релігійної організації чи прокурора.

Указані підстави й порядок припинення діяльності релігійної орга­нізації слугують також юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, зокрема у межах релігійної громади.

Як правило, на практиці підставами для припинення діяльності релі­гійних організацій було те, що останні, володіючи храмом не на закон­них підставах, чинили опір представникам місцевої влади у проведенні інвентаризації майна в культових спорудах; перешкоджали державним виконавцям, що прибули для виконання розпоряджень державних ор­ганів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням культовим майном, а також перешкоджали релігійним громадам інших конфесій, які відповідно до визначеного порядку одержали храм у ко­ристування чи у власність. При цьому подекуди мали місце порушення громадського порядку, випадки вчинення насильницьких дій, що викли­

103

кало необхідність у залученні працівників міліції [335, 334]254. Так, на­приклад, рішенням від 15.12. 1994 р. Сокальський районний суд Львів­ської області постановив припинити діяльність релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. В рішенні суд зазначив, що розпоря­дженням Представника Президента України у Львівській області № 79 від 08.02. 1993 р. церква Воздвиження Чесного Хреста була передана у власність релігійній громаді УГКЦ, проте релігійна громада УПЦ не до­пускала власника до користування церквою, ламала замки, самовільно захоплювала церкву, не реагуючи на попередження, порушувала громад­ський порядок. На підставі цього діяльність указаної релігійної громади була припинена в судовому порядку. Згодом дана справа розглядалася у Львівському обласному суді в касаційній інстанції за скаргою релігійної громади УПЦ, діяльність якої була припинена вищезазначеним рішен­ням Сокальського районного суду [327]255. В касаційній скарзі релігійна громада посилалася на те, що рішення суду не відповідає дійсним об­ставинам справи. Зокрема, суд не врахував, що їх громада неодноразово зверталася до релігійної громади УГКЦ з пропозицією про почергове користування храмом, однак їй було відмовлено в цьому, а також того, що їх громада нараховує 75,5% мешканців даного населеного пункту. Львівський обласний суд відхилив касаційну скаргу релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. Зауважимо, що спір між гро­мадами даного населенного пункту, можливо, не виникнув би, якщо б культову будівлю було передано у почергове користування обом грома­дам, а не лише у власність однієї з них, ігноруючи при цьому права іншої. Безперечно, що це не виправдовує поведінку членів релігійної громади УПЦ, діяльність якої припинено, оскільки в них були й законні способи вирішення такої суперечки.

Юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію є також наступні забороняючі норми чи нормативно-правові приписи, відображені в законодавстві України:

- забороняється вимагати від священнослужителів повідомлення ві­домостей, одержаних ними при сповіді віруючих (ч. 5 ст. 3 Закону Укра­їни). Це положення повинно бути втілене в цілій низці нормативно-пра­вових актів України, де б воно мало бути також відображене, а саме:

254 [335] Судова колегія в цивільних справах Львівського обласного суду. Миритися - не суди­тися... // Високий Замок. - 1996. - 25 квітня. - С.3; [334] Судова колегія в цивільних справах Верхо­вного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

255 [327] Справа № 11-04-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

104

а) в ч. 1 ст. 63 Конституції України, де лише зазначається, що "осо­ба не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

б) в ч. 2 ст. 385 Кримінального кодексу України, в якій відображе­но вищевказане положення Конституції України, а саме: "не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

в) у ст. 69 КПК України, котра подає перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки. До нього, однак, не включено священнослужителя стосовно обставин, які стали йому відомі зі сповіді.

На наш погляд, за вимагання від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, повинна наставати кримінальна відповідальність відповідно до ст. 373 КК України (примушування да­вати показання);

- релігійні організації не мають права проводити примусове обкла­дання віруючих (ч. 6 ст. 18 Закону України). Інакше діяльність релігій­ної організації може бути припинено в судовому порядку на підставі ч. 10 ст. 5 Закону України (недодержання релігійною організацією вимог чинного законодавства);

- забороняється під загрозою кримінального покарання пошкоджен­ня чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку (ст. 178 Кримінального кодексу України);

- не допускається незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України);

- забороняється незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що поставило під загрозу зриву релігійний обряд (ч. 1 ст.180 Кримінального кодексу України);

- держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій (ч. 4 ст. 5 Закону України). Ст. 170 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громад­ських організацій або їх органів. Про релігійні організації у даній статті згадки немає. Тому ст. 170 КК України необхідно доповнити положен­ням про кримінальну караність умисного перешкоджання законній ді­яльності релігійних організацій.

Юридичним засобом охорони права сповідувати будь-яку релігію є також передбачене у законодавстві України виключне право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової лі­

105

тератури і виробництва предметів культового призначення (ч. 3 ст. 22 Закону України). Щоправда за порушення вказаного права релігійних організацій юридичної відповідальності не передбачено.

Вказані правопорушення, безперечно, посягають на право людини сповідувати будь-яку релігію, захист котрого може здійснюватися судо­вим чи іншим порядком, не забороненим законодавством.

Юридичними засобами захисту права людини сповідувати будь-яку релігію є і можливості релігійних організацій (у тому числі тих, що не набули статусу юридичної особи) оскаржити в судовому порядку рі­шення державних органів з питань:

- перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, а також змін і доповнень до раніше зареєстрованих статутів (положень);

- відмови у реєстрації, внесенні змін чи доповнень до статутів (по­ложень) цих релігійних організацій;

- володіння й користування культовими будівлями та майном ре­лігійними організаціями, які набули статусу юридичної особи, в тому числі: про передання в безоплатне користування одній із релігійних ор­ганізацій культової будівлі, що перебуває на балансі державного органу; про передання культової будівлі у почергове користування двох чи біль­ше релігійних організацій; про відмову у переданні культової будівлі, майна, пов'язану, зокрема, з переданням цієї будівлі

або майна іншій особі [372] 256.

Скарги на вищевказані рішення місцевих державних органів пода­ються до судових органів відповідно до ст. 248-12 ЦПК України. Під­твердженням дієвості наведених нормативно-правових приписів мо­жуть слугувати наступні дані. Протягом 1992-1993 років Львівським об­ласним судом було розглянуто 216 скарг релігійних громад на рішення державних органів про передачу культової споруди у безоплатне корис­тування одній з громад, протягом 1994 року - 175, 1995 року - 29, 1996 року - 22 257. Станом на 01.01. 2001 р. було розглянуто лише 4 цивільних справи з майнових питань за заявами релігійних організацій, які діяли на території Львівської області [82]258.

256 [372] Ст. 248-11 Цивільного процесуального кодексу України; [334] Судова колегія в цивіль­них справах Верховного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду...

257 Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

258 [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 3. Про порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

106

До юридичних засобів охорони права людини сповідувати будь-яку релі­гію віднесено й діяльність державних органів, спрямовану на попередження порушення цього права людини. Так, наприклад, завдяки цілеспрямованій роботі управління у справах релігій Тернопільської обласної держадміні­страції, а також спільним зусиллям місцевих органів влади, керівників єпар­хіальних управлінь УГКЦ та українських православних церков кількість населених пунктів, охоплених суперечками за право володіння культовими будівлями, сьогодні зменшилася з 326 (у 1992 р.) до 26 [111]259.

У законодавстві України закріплені також юридичні засоби охорони та захисту права дітей на сповідування релігії. Зокрема передбачено, що держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, залучення до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій (ч. 2 ст. 10 Закону України "Про охорону дитин­ства"). Але визначення поняття вказаних релігійних угрупувань законо­давство України не подає. По-друге, крім того, кожна дитина має право особисто звертатися до органів опіки і піклування, служби у справах неповнолітніх, інших уповноважених органів за захистом своїх прав і інтересів (ч. 4 ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства").

Про те, що в Україні право людини сповідувати будь-яку релігію не є декларативним, а реалізується у практичному житті, свідчать наступні дані. Станом на 1 січня 2001 року в Україні діє 25405 релігійних органі­зацій, які представляють 105 церков, конфесій, напрямків і течій; з них 96,7 % є християнськими. Кількість релігійних організацій за роки не­залежності України зросла на 12188 одиниць. Особливо інтенсивно цей процес проходив упродовж останніх трьох років (1998-2000 рр.): +4999, або 1666, щорічно. Причому найвищим цей показник був 2000 р.: +1862, в тому числі 1707 громад. Загалом на початку року 52,4 % від усіх релігій­них громад України були православними (12843 громади). 26,9 % нале­жать до протестантських церков і союзів (6579), 13,5 % (3317) - до УГКЦ, 3,3 % (807) - до римо-католицької церкви. Причому, в західному регіоні на 10 тис. населення в середньому припадає 10,3 релігійної громади, у південно-східному - 2,8, у центральному - 4,5 [85, 84, 83, 220] 260.

259 [111] Колегія Держкомрелігій. Огляд роботи у 2000-2001 рр. // Людина і світ. - 2001. - № 5.

- С. 27-30.

260 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні». (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2 - 3. - С. 31.; Пор.: [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік "Про стан та тенденції розвитку релі­гійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні". (Витяг) // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24-31; Пор.: [83] Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998 рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні" // Людина і світ. - 1999. - № 2. - С. 25-31.; [220] Постанова Колегії Держкомітету України у справах релігій від 28.01.1997 року № 1 /І "Про статистичний звіт Держкомрелігій за 1996 р." // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

107

У Львівській області станом на 01.01. 2001 р. діяло 2669 зареєстро­ваних релігійних організацій [82, 88, 86, 81, 87]261. Дані про релігійні організації в Україні та у Львівській області станом на 1 січня 2001 року відображені також у Додатках Б, В.