Опіка над дітьми

Рішення про опіку над дітьми є втручанням в сімейне життя (а часто — і в приватне життя) дітей і батьків. Європейський суд не­одноразово наголошував на важливості відносин між дітьми та їхніми батьками.

"...Сім’я є природним середовищем для розвитку і забезпечення добробуту дитини, і головну відповідальність за виховання та розви­ток дитини покладено на батьків;

— наскільки це можливо, мають вживатися профілактичні заходи з підтримки дітей і сімей з урахуванням їхніх особливих потреб;

— встановлення опіки над дитиною має залишатися винятком, і головною метою такого заходу є захист інтересів дитини.;

— рішення про встановлення опіки над дитиною і власне такий захід не повинні бути предметом дискримінації за ознакою... інва­лідності... або іншого статусу... батьків дитини...".

Будь-яке втручання у відносини між батьками й дитиною шляхом передання опіки над дитиною іншим особам або закладам вимагає добре продуманого рішення на основі закону. Як зазначив Суд у справі "Савіни проти України", право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя, і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8^[157].

Тому судові та адміністративні рішення щодо опіки над дитиною мають прийматися згідно із законом.

Щодо рішень про опіку, Суд визнає за державами широкі межі розсуду, тим більше, що національні органи мають перевагу особистих контактів з причетними особами^[158]. Хоча межі розсуду є ширшими порівняно з рішеннями про взяття дитини під опіку, Європейський суд жорсткіше пильнує за будь-якими подальшими обмеженнями, на кшталт накладених державними органами обмежень на батьківські права і доступ для спілкування, і звертає увагу на наявність право­вих гарантій, покликаних ефективно захистити право батьків і дітей на повагу до сімейного життя.

Суд визнавав, що "розірвання сімейних зв’язків означає відри­вання дитини від її коріння, що може бути виправдане лише за вкрай виняткових обставин". Тут стаття 8 має процесуальну складову. Суд визнає за державами певні межі розсуду, але вимагає, щоб рішен­ня про опіку над дітьми відповідали високим стандартам. В таких рішеннях має віддзеркалюватися, що вони спираються на перевірені факти і що рішенню передувало врахування всіх відповідних факторів. Рішення має обґрунтовуватися достатньо переконливими і вагомими міркуваннями, в яких переважають інтереси дитини^[160]. Процес прий­няття рішення про подальше вжиття заходів втручання має бути справедливим і свідчити про належну повагу до інтересів, які захищені статтею 8^[161].

Рішення національних органів мають спиратися на достатню до­казову базу. Наприклад, органи влади мають покладатися на пока­зання свідків, на складені працівниками уповноважених органів звіти, на медичні довідки та записи. Батьки дитини теж повинні отримати нагоду сповна висловити власну позицію — так само, як і діти, якщо вони досягли достатнього віку. Для судді, який прийматиме рішення про встановлення опіки держави над дитиною, все це означає, що постановлене ним рішення матиме віддзеркалювати логіку прийняття рішення та містити посилання на докази, що стали основою судового рішення. Іншими словами, те, що національний суд покладався на достатні докази, має бути зрозумілим і прозорим.

Наприклад, заявниками в справі "Савіни проти України" було сліпе подружжя з сімома дітьми. Чотирьох дітей передали під опіку держави через неспроможність заявників належно їх утримувати. В період між 1998 і 2004 роками до заявників близько 10 разів приходили представники міської влади і органів опіки, які готували звіти про умови проживання дітей, котрі ще залишалися в сім’ї.

"Належним утриманням та вихованням дітей відповідачі [заявни­ки] не займаються. Діти брудні, голодні, часто знаходяться вдома самі без догляду...

Представники служби у справах неповнолітніх та органу опіки і піклування підтримали свої позовні вимоги, зокрема описали жахливі побутові умови, в яких проживає сім’я відповідачів, бруд, антисаніта- рію, вкрай низьке матеріальне забезпечення.

... Довідка дитячої поліклініки від 16 грудня 2003 року підтверджує, що діти К.С. та О.С. перебувають на диспансерному обліку з приводу анемії І ступеня.

При розгляді справи встановлено, що умови проживання О.С., К.С. і Т.С. є небезпечними для життя і здоров’я, морального вихо­вання, зокрема діти брудні, голодні, перебувають на диспансерному обліку; О.С. займається бродяжництвом, збирає пляшки, просить милостиню, тому підлягають відібранню у відповідачів та передачі органу опіки і піклування.".

Рішення суду було підтримано в 2 подальших інстанціях.

ЄСПЛ постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції. Він повторив загальні принципи прийняття рішень про встановлення опіки над дітьми:

"Зокрема, якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При винесенні рішення про відібрання дитини від батьків може постати необхідність врахування цілої низки чинників. Мож­ливо, потрібно буде з’ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров’я...

"51. Крім того, оцінюючи процес вирішення питання про вста­новлення опіки, який завершився рішенням про роз’єднання сім’ї, суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки), і чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання. Суд також повинен врахувати, чи самим дітям було надано можливість висловити свою думку, коли цього вимагали обставини.

52. У будь-якому разі передання дитини під державну опіку слід зазвичай розглядати як тимчасовий захід, здійснення якого має одразу припинятися, коли це дозволяють обставини. Отже, такий захід не може бути санкціонований без попереднього розгляду можливих альтернативних заходів. і має оцінюватися в контексті позитивно­го зобов’язання держави вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз’єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтри­мувати регулярні контакти між собою та, якщо це можливо, не до­пускаючи розлучення братів і сестер.".

Застосувавши ці критерії до цієї справи, Суд дійшов висновку, що рішення українських судів необхідним стандартам не відпо­відало:

"Як зазначає Суд, національні органи мотивували своє рішення тим, що заявники через недостатність коштів і через особисті якості неспроможні забезпечувати дітей належним харчуванням, одягом, підтримувати належні санітарні умови, належним чином дбати про здоров’я дітей, а також забезпечувати їхню соціальну адаптацію та справляти на них відповідний виховний вплив, і що така ситуація була небезпечною для життя, здоров’я та морального виховання дітей.

"56. Проте оцінюючи, чи були вони також достатніми, Суд ставить під сумнів адекватність відповідної доказової бази для висновку про те, що матеріально побутові умови дітей були справді небезпечними для їхнього життя і здоров’я. Суд зазначає, зокрема, що проваджен­ня у справі про опіку, розпочате в січні 2004 року, завершилося лише 23 червня 2006 року, коли було ухвалено рішення про відібрання дітей від батьків, але, як свідчать документи, протягом зазначеного періоду не було подано жодного клопотання про вжиття тимчасових (проміжних) заходів і не було зафіксовано жодного факту завдання шкоди дітям. Крім того, кілька конкретних висновків (наприклад, про те, що дітей не годують і не вдягають належним чином, а також часто залишають самих удома) ґрунтувалися виключно на доповідях, складених представниками відповідних міських служб за результа­тами окремих, не систематичних перевірок помешкання заявників. При цьому суд не розглядав жодних доказів на підтвердження такої інформації — не заслуховував, наприклад, самих дітей, не досліджував їхні медичні документи, не звертався до висновків педіатрів чи показань сусідів. Фактом є те, що єдиним об’єктивним доказом, наведеним у рішенні суду першої інстанції на підтвердження вис­новку про незадовільний стан здоров’я дітей, є медична довідка, видана за рік до того, яка засвідчувала перебування О.С. та К.С. на обліку як хворих на анемію першого ступеня, хоч її достовірність, незважаючи на відповідні спростування з боку заявників, не було перевірено. Так само, формулюючи висновок про неспроможність заявників справляти на дітей належний виховний вплив і забезпечу­вати їхню соціальну адаптацію, суди спиралися, головним чином, на інформацію міських служб про те, що О.С. бродяжить і жебракує, проте не зажадали від них назвати конкретні дати, вказати, як часто це відбувається, навести імена свідків та інші відповідні факти.

57. Немає також свідчень того, що судові органи якимсь чином аналізували, якою мірою стверджувану незадовільність виховання дітей зумовлювала саме непоправна нездатність заявників забезпе­чувати належну опіку і піклування, а не їхні фінансові труднощі та об’єктивний стан фрустрації, що можна було виправити за допомогою цільової фінансової та соціальної допомоги й ефективного консуль­тування.

58. Щодо міри, якою незадовільність виховання дітей могла бути зумовлена стверджуваною безвідповідальністю заявників як батьків, суди не вдавалися до розгляду незалежних доказів (наприклад, експертного висновку психолога), аби оцінити їхню емоційну чи психічну зрілість та мотивацію в розв’язанні побутових проблем. У мотивувальній частині судового рішення немає й аналізу спроб заявників поліпшити умови свого життя — наприклад, їхніх звернень з проханням забезпечити постачання природного газу, компенсувати заборгованість із заробітної плати і допомогти з працевлаштуванням. Натомість суди, як видається, прийняли на віру подану міськими службами інформацію про те, що заявники не спромоглися поліп­шити свої матеріально-побутові умови та скоригувати своє ставлення, незважаючи на фінансову та іншу підтримку, а також заходи з від­повідного консультування. Окрім описових доповідей, складених за результатами перевірок, у яких вказувалося на ті самі проблеми (скажімо такі, як прогнилий дитячий матрац), суд не зажадав жодних інших даних, наприклад, стосовно фактичного обсягу та достатності соціальної допомоги або змісту конкретних рекомендацій, наданих під час консультування, а також пояснень, чому ці рекомендації не дали результату. Суд вважає, що витребувана конкретна інформація у цьому зв’язку могла б допомогти визначити, чи виконали відпо­відні органи свій конвенційний обов’язок зі збереження єдності сім’ї і чи дослідили вони достатнім чином ефективність менш суворих альтернативних заходів перед тим, як клопотати про відібрання дітей від батьків.

59. Суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей (включаючи О.С., якому в грудні 2004 року, коли тривав розгляд справи в суді першої інстанції, було три­надцять років) і що внаслідок виконання рішення про відібрання дітей від батьків їх не лише відокремили від родини, а й помістили в різні заклади. Двоє з них виховуються в іншому місті, далеко від Ромен, де живуть їхні батьки, брати і сестри, і це ускладнює можли­вості підтримувати регулярні стосунки.

60. Беручи до уваги всі наведені вище міркування, Суд доходить висновку, що, незважаючи на доречність аргументів, якими націо­нальні органи обґрунтовували своє рішення про відібрання дітей від батьків, ці аргументи не були достатніми для виправдання такого серйозного втручання в сімейне життя заявників.

61. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції".

Варто зазначити, що позиція Європейського суду у справі "Савіни проти України" вже використовувалася в національній судовій прак­тиці. Так, у рішенні від 7 квітня 2010 року Драбівський районний суд Черкаської області у справі за позовом органу опіки та піклуван­ня Драбівської райдержадміністрації в інтересах малолітніх дітей про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дітей^[162] відмовив у позові, зазначивши таке:

"Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вона, він ухиля­ються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини.

На думку суду, наданих суду доказів (в тому числі і тих, які вказують на скрутне матеріальне становище відповідачки) не­достатньо для позбавлення відповідачки батьківських прав, оскіль­ки вони можуть бути усунуті, зважаючи на наявність житла та можливість ведення відповідачкою та членами її сім’ї підсобного господарства.

Відповідно до статті 9 Конституції України, Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рі­шення Європейського суду з прав людини у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року суд виходить з того, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя, і що заходи національних органів, спря­мовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані стат­тею 8 Конвенції. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв’язків означає по­збавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за винят­кових обставин".

9.3.