3.3. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини

Реальність, "дієвість" свободи віросповідання людини, а також окре­мих її елементів (можливостей) залежать від наявності юридичного ме­ханізму її забезпечення.

Юридичний механізм забезпечення свободи віросповідання лю­дини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту свободи віросповідання в цілому, а також окремих її елементів (можливостей), закріплених у національних юридичних актах [383]164.

Указане поняття сформульоване на підставі визначення поняття юридичного механізму забезпечення прав людини, поданого Г.Г. Шме-

льовою [376]165.

Отже, в Україні елементами механізму юридичного забезпечення свободи віросповідання людини є:

- національне законодавство України (в тому числі ратифіковані міжнародні акти, які є його частиною), де проголошується, визнається свобода віросповідання людини, а також окремі її можливості (еле­менти);

162 [168] Ловинюков А.С. Свобода совести (анализ, практика, виводи) // Государство и право.

- 1995. - № 1. - С. 30.

163 [140 ] Конституция Российской Федерации с комментариями для изучения и понимания: ч. 1 ст. 43, ч.3 ст. 59 / Л.М. Лозовский, Б.А. Райзберг - М.: ИНФРА - М., 2001.

164 [383] Ярмол Л. Елементи та юридичний механізм забезпечення свободи віровизнання лю­дини в Україні // Актуальні проблеми правознавства. - Тернопіль: ЮІ ТАНГ. - 2001. - С. 171-174.

165 [376] Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика) // Право України - 1994. - № 10. - С. 49-51.

60

- юридичні засоби реалізації свободи віросповідання людини;

- юридичні засоби охорони останньої;

- юридичні засоби її захисту.

Правове забезпечення свободи віросповідання людини не може бути миттєвим, одноактним, воно повинно пройти певні етапи (стадії).

Перша стадія - державне визнання свободи віросповідання людини. Як уже зазначалося, Україна визнала, проголосила це право людини, за­кріпивши його в національних нормативно-правових актах, а також шля­хом ратифікації, прийняття міжнародних актів з прав людини [107]166.

Інституціоналізація здійснення свободи віросповідання - друга ста­дія її юридичного забезпечення. Суть цієї стадії полягає у створенні і визначенні державних органів, інших організацій, посадових осіб, на котрих спеціально покладається сприяння у здійсненні, охороні та за­хисті свободи віросповідання. Зокрема в Україні проведення державної політики стосовно релігій та церкви забезпечує Державний департа­мент у справах релігій (раніше - Державний комітет України у справах релігій) [257]167. Він є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мін'юсту і йому підпорядковується.

Основними завданнями Державного департаменту у справах релігій є:

• участь у реалізації державної політики щодо релігії, церкви та ре­лігійних організацій;

• сприяння зміцненню взаємопорозуміння між релігійними органі­заціями різних віросповідань, вирішенню у межах компетенції спірних питань, які виникають у відносинах між такими організаціями;

• узагальнення практики застосування законодавства у сфері дер­жавно-церковних відносин, розроблення пропозицій щодо подальшого його вдосконалення та внесення їх на розгляд Міністра юстиції;

• забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи та реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

• сприяння у вирішенні питань, пов'язаних з передачею релігійним організаціям колишніх культових будівель та іншого церковного майна;

• сприяння участі релігійних організацій України у міжнародних ре­лігійних рухах і форумах та їх співробітництву з Європейським Союзом у сфері релігії, здійсненню ділових контактів з міжнародними релігій­ними центрами та іноземними релігійними організаціями.

166 Про деякі теоретико-правові аспекти юридичного закріплення свободи віросповідання в Україні див.: [107] Ковальова Г.Л. Конституційно-правове регулювання державно-конфесійних від­носин в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень: вдосконалення викла­дання конституційного права. - Х., 1999. - С. 79-87

167 [257] Про затвердження Положення про Державний департамент у справах релігій: Поста­нова Кабінету Міністрів України від 14.08.2005 р.

61

З вищенаведеного випливає, що Державний департамент у справах релігій не здійснює контролю за додержанням законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації. Такий контроль здійснюють натомість місцеві ради та їх виконавчі комітети (ст. 29 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак чинне законодавство про місцеві органи виконавчої влади та місцеве самоврядування безпосередньо цей контроль не передбачає. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабіне­том Міністрів України) запропоновано покласти обов'язок державного контролю за додержанням законодавства про свободу світогляду та ре­лігійні організації на Центральний орган виконавчої влади у справах релігій, а також на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції (ст.30).

Для проведення релігієзнавчої експертизи у Державному департа­менті у справах релігій утворюються наукова рада та інші дорадчі, кон­сультативні органи. Відповідно, доцільно було б прийняти Положення про порядок і підстави проведення релігієзнавчої експертизи, яку здій­снює вказана рада.

Необхідність існування в Україні такого спеціального органу, як Державного департаменту у справах релігій (раніше- Держкомрелігій), викликала чимало дискусій. Так, 49 депутатів Верховної Ради України зверталися до Конституційного Суду України відносно легітимності іс­нування цього органу держави. Конституційний Суд України їм відмо­вив у відкритті конституційного провадження, зауваживши, що міжна­родні акти не визначають, за допомогою якого саме відомства держава стане забезпечувати на своїй території релігійні свободи [51]168.

Позитивне ставлення щодо існування ще Держкомрелігій у нашій державі висловлювали деякі лідери релігійних організацій під час зу­стрічі з Президентом України.

168 [53] Еленский В. Невредньй закон. (Десять лет назад, 23 апреля 1991 г., Верховная Рада Украинь приняла Закон "О свободе совести и религиозньх организаций") // Зеркало недели. -

2001. - 28 апреля. - С. 14.

169 [77] Зустріч Президента України Л. Кучми з релігійними лідерами країни. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999. - № 3^4. - С. 27.

170 [77] Там же. - С. 31.

62

Народні депутати України В. Журавський і В. Костицький у запро­понованих ними проектах законів не передбачають існування спеціаль­ного органу, який би здійснював державну політику в релігійній сфе­рі. В. Журавський вважає, що контроль за дотриманням законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації повинні здійснювати органи прокуратури, а В. Костицький - органи місцевої державної адміністрації. Реєстрацію ж статутів (положень) релігійних організацій мало б здійснювати Міністерство юстиції України та його органи на місцях [262]171.

На наш погляд, в Україні повинен існувати спеціальний орган із за­безпечення державної політики у сфері релігій на час, поки у державі діє "спеціалізоване законодавство" щодо релігійних організацій. Крім того, порядок створення релігійних організацій, їх правовий статус ма­ють свої особливості порівняно з іншими громадськими організаціями. А це, своєю чергою, також зумовлює необхідність у функціонуванні Державного департаменту у справах релігій навіть у складі централь­ного органу виконавчої влади - Міністерства юстиції України.

У деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, відсутні спе­ціальні органи, які б здійснювали державну політику в релігійній сфері.

Офіційна інтерпретація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи віросповідання - третя стадія юридичного забезпечен­ня останньої. Так, окремі можливості (елементи) свободи віросповіда­ння людини, а також юридичні засоби її реалізації, охорони й захисту закріплюються і конкретизуються в цілій низці законів та підзаконних нормативно-правових актів, наприклад, у Законі України "Про освіту" (в редакції 1996 р.) і в Законі України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції 1999 р.).

171 [264] Ст. 16, 18 проекту Закону України від 22.12.2000 р. «Про свободу світогляду, віроспові­дання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Журавським); [262] ст. 17, 29 проекту Закону України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та нормативно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000. - 30 с.

172 [353] Ст. 11, 25 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньх обьеди-нениях" (1997).

173 [296] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 30.

63

Офіційна інтерпретація (тлумачення-роз'яснення) нормативно-пра­вових актів, які стосуються свободи віросповідання, здійснюється ком­петентними органами і є формально обов'язковою для усіх суб'єктів її застосування та реалізації. Офіційне тлумачення Конституції України та законів України здійснює Конституційний Суд України.

Четверта стадія юридичного забезпечення свободи віросповіда­ння людини полягає у встановленні процедури її здійснення, реалізації. Юридична процедура реалізації прав людини - це закріплені в законі і спрямовані на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цін­ностей послідовність та узгодженість дій уповноваженого й зобов'яза­ного суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх учинення [376]175.

Реалізація свободи віросповідання людини власними діями (напри­клад, одноособове сповідування будь-якої релігії, зміна власних релі­гійних чи інших переконань) не потребує встановлення юридичних процедур. Однак є деякі можливості свободи віросповідання людини, які потребують їх встановлення, наприклад, реалізація права на альтер­нативну (невійськову) службу, здобуття релігійної освіти в духовних на­вчальних закладах, сповідування релігії спільно з іншими у межах релі­гійної громади, порядок створення якої визначений законодавством.

П'ята стадія юридичного забезпечення свободи віросповідання - встановлення й реалізація юридичних засобів її охорони, спрямова­них на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлення, порушень цього права людини.

За певними критеріями юридичні засоби охорони прав людини поді­ляються на наступні види [376]176.

І. За місцем існування у правовій системі:

1) норми права, які встановлюють заборони (вказівки про недопус­тимість певної поведінки, що порушує права людини). Можна навести

174 [311] Савенко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридическая практика. - 2000. - 24 февраля. - С. 5-14.

175 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.

176 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика" // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.

64

наступні приклади забороняючих приписів, які виступають юридични­ми засобами охорони свободи віросповідання людини: "Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду, не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлен­ня до релігії, до сповідування або відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії" [280]177.

Слід зазначити, що обов'язковим елементом забороняючих норм (як і будь-яких інших норм) є санкція, котра передбачає заходи юридичної відповідальності. Тому не можна погодитися з тим, що наступним ви­дом юридичних засобів охорони прав людини є норми права, в яких вказуються заходи юридичної відповідальності [376]178. Що стосується наведеного прикладу заборони, то в ній відсутня санкція за недотриман­ня, порушення диспозиції, і, відповідно, цей юридичний засіб охорони свободи віросповідання людини є лише декларативним. Таких заборо­няючих норм без санкцій (вірніше, нормативно-правових приписів) в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" є багато, що свідчить про декларативність цих норм;

2) норми права, які встановлюють завдання і компетенцію відповідних органів з охорони прав людини, зокрема свободи віросповідання (напри­клад, органів місцевого самоврядування, прокуратури, міліції та інших);

3) норми права, котрі передбачають конкретні заходи запобігання порушенням прав людини та їх профілактики. Наприклад, проведення посадовими особами відповідних державних органів зустрічей із керів­никами релігійних організацій, зарубіжними місіонерами, під час яких їх знайомлять із чинним законодавством України про свободу світогля­ду, віросповідання та релігійні організації, з національно-культурними і релігійними традиціями українського народу (п. 1 "Заходів щодо ней­тралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство". № 191/96); затверджених Кабіне­том Міністрів України 3 січня 1997 р.;

4) діяльність компетентних органів держави щодо застосування за­значених вище юридичних норм;

5) правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопо­рушенням, зокрема щодо свободи віросповідання людини. Наприклад, припис прокурора про негайне припинення діяльності релігійної орга­нізації, члени якої посягають на життя і здоров'я людини.

177 [260] Ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

178 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 50.

65

ІІ. Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта:

1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмежен­ня, недопущення, перешкодження здійсненню вчинків, що можуть при­звести до порушень прав людини (наприклад, затримання осіб, які роз­палюють релігійну ворожнечу);

2) засоби психічного впливу, котрі такої мети безпосередньо не пере­слідують (наприклад, виховання викладачами релігійних віровчень та релігійними проповідниками своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують жодної релігії, та до віруючих інших конфесій).

Встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи віро­сповідання людини - шоста стадія її юридичного забезпечення. За до­помогою цих засобів припиняються порушення свободи віросповідання, усуваються перепони для її реалізації, відновлюються порушені права.

Юридичні засоби захисту свободи віросповідання можемо поділити на певні види за різними критеріями.

І. За формами захисту:

1) судові;

2) парламентські;

3) контрольно-наглядові;

4) адвокатські.

Серед зазначених форм найважливішою юридичною гарантією за­хисту свободи віросповідання, як і для будь-якого іншого права людини, виступає суд.

Конституцією України передбачено, що "звернення до суду для за­хисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосеред­ньо на підставі Конституції України гарантується" (ч. 3 ст. 8). Кожна людина має право оскаржити в суді рішення, діяння органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Так, наприклад, у судовому порядку можна оскаржити рішення державних органів з питань: перевищення встановленого законом строку прийнят­тя рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; воло­діння та користування культовими будівлями та майном (ст. 248 11 ЦПК

України)[232]179.

Серед парламентських форм захисту можемо назвати право зверта­тися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55 Конституції України). До Уповноваженого

179 [232] Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. - 2001. - 5-11 травня. - С. 4.

66

Верховної Ради України Н. Карпачової уже зверталося чимало грома­дян за захистом свободи віросповідання [94]180. При цьому 60% звер­нень стосувалося питань нестачі приміщень для відправлення релігій­ної служби.

До контрольно-наглядових засобів захисту свободи віросповідання можна віднести, наприклад, можливість фізичних та юридичних осіб звертатися до Конституційного Суду України із клопотанням про необ­хідність офіційного тлумачення Конституції України та законів Укра­їни з метою захисту свободи віросповідання. Вказаний засіб захисту гарантується Конституцією України (ст. 147) та Законом України "Про Конституційний Суд України" (1996). Наскільки нам відомо, Конститу­ційний Суд України поки що не давав висновків щодо офіційного тлума­чення Конституції України та законів України з метою захисту свободи віросповідання.

Натомість у Російській Федерації після прийняття Федерального За­кону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997), Конститу­ційним Судом цієї держави неодноразово розглядалися питання захисту свободи віросповідання [284]181. Вказаний Закон вміщує цілу низку по­ложень (про які йтиметься далі), котрі обмежують свободу віроспові­дання, у зв'язку з чим до Конституційного Суду Російської Федерації зверталися різноманітні релігійні організації.

Адвокатські засоби захисту свободи віросповідання, як і будь-якого іншого права людини, гарантуються Конституцією України (ст. 59), а також Законом України "Про адвокатуру" (1992).

II. Залежно від способів захисту можемо виділити такі види юридич­них засобів захисту:

1) припинення діянь, що порушують свободу віросповідання;

2) визнання (підтвердження) окремих можливостей, що входять у структуру свободи віросповідання;

3) компенсація моральної шкоди та інші способи, передбачені зако­ном та ним не заборонені (ч. 4 ст. 55 Конституції України).

III. За територіальним поширенням:

1) національні засоби захисту;

2) засоби міжнародні.

Конституцією України передбачено, що "кожен має право після ви­користання всіх національних засобів правового захисту звертатися за

180 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - Київ, 2000. - С. 228.

181 [284] Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе актьі. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2000. - С. 7-13.

67

захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових уста­нов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ч. 3 ст. 55 Конституції України).

Так, наприклад, громадяни України можуть звертатися за захистом свободи віросповідання до Комітету з прав людини ООН і до Європей­ського суду з прав людини Ради Європи, але при дотриманні певної про­цедури [352, 265]182.

Слід зазначити, що юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання людини ха­рактеризуються в Розділі 4 дослідження, але не рівномірно, а настільки, наскільки цього вимагає "індивідуальна" специфіка кожного з них.

Підсумовуючи дані загальнотеоретичної характеристики свободи ві­росповідання як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у зако­нодавстві України, можна зробити наступні висновки:

1. У законодавстві України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи віросповідання та релігійних органі­зацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законо­давства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи віросповідання людини.

2. Конституція України гарантує кожному право на свободу світо­гляду і віросповідання (ст. 35), а Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" проголошує право громадян на свободу сові­сті. Отже, формулювання того самого права людини у вказаних нор­мативно-правових актах неоднакове, тому слід внести зміни до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" й гарантувати у ньому кожному (а не лише громадянам України) свободу світогляду та віросповідання, як це проголошено в Конституції України. При цьому видається, що найбільш вдалим формулюванням розглядуваного права є свобода саме віросповідання як можливість людини приймати, змі­нювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними. Свобода ж світогляду - це можливість людини вільно самовизначатися у світі в цілому, осмис­лювати своє ставлення до нього, знаходити власне життєве призначен­ня. Юридичне право здатне регулювати лише зовнішні прояви світогля­ду людини, котрі можуть стосуватися різних сфер суспільного життя й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

3. Можемо виділити наступні принципи законодавства України щодо свободи віросповідання:

182 [352] Ст. 1, 2 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [265] ст. 34, 35 Протоколу № 11 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

68

а) рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

б) недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової. На наш погляд, необхідно уточнити цей принцип, закріпивши його в Конституції України в такому формулюванні: "Жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою". Адже встановлення не лише обов'язкової, а й державної (офіційної) релігії є порушенням, обмежен­ням свободи віросповідання людини. Це пояснюється тим, що однією з можливостей свободи віросповідання є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, які не сповідують державної релігії, відповідно, тягне й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віросповідання;

в) рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій пе­ред законом. Цей принцип відображений лише в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 4 ст. 5), однак його необхідно також закріпити і в Конституції України. Використання у деяких підза-конних нормативно-правових актах таких термінів, як-от "деструктивні тоталітарні культи", "нетрадиційні релігії" тощо, безперечно, супер­ечить вищевказаному принципу. Тому згадані нормативно-правові до­кументи повинні бути приведені у відповідність до законів України;

г) відокремлення церкви і релігійних організацій від держави. На наш погляд, зазначений принцип слід дещо уточнити. По-перше, зако­нодавство України не виокремлює такого виду релігійних організацій, як церква. По-друге, у буквальному розумінні ні релігійні організації, ні держава не відокремлені одні від одних. Доцільніше, на наш погляд, закріпити принцип, що Україна є світською державою. Світський ха­рактер держави означає, що вона є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри. Проте це не усуває можливості взаємодії дер­жави і релігійних організацій між собою, їх співпраці та взаємовпливу. Однак все ж таки державна політика щодо сповідування будь-якої віри повинна бути чітко визначена і, на наш погляд, обмежена:

- обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного прин­ципу;

- нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжрелігійних су­перечок чи конфліктів - за умови звернення релігійних організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і безпосереднього ви­знання обов'язковості рішень останніх;

- встановленням меж фізичної поведінки, за які не можуть виходити прихильники будь-якої віри, відповідно до міжнародних стандартів;

- здійсненням контролю за дотриманням цих меж і, в разі їх пору­шення, - притягненням винних осіб (як фізичних, так і юридичних) до юридичної відповідальності;

69

- співпрацею з релігійними та іншими організаціями у певних сфе­рах суспільного життя. Наприклад, у сфері соціального обслуговуван­ня, надання допомоги дітям-сиротам, засудженим та іншим категоріям осіб, яким фактично на практиці приділяється належна увага (матері­альна, духовна) з боку різних релігійних та інших організацій. Держава повинна враховувати це шляхом надання певних пільг і дотацій таким релігійним та іншим організаціям. Ця співпраця водночас повинна ба­зуватися на принципах добровільності та рівності всіх релігійних орга­нізацій, діяльність яких не заборонена законом;

д) відокремлення школи від церкви і релігійних організацій. Цей принцип пропонується закріпити в такому формулюванні: "Державна система освіти різних рівнів має світський характер".

4. Вищевказаний перелік принципів, на яких базується законодав­ство про свободу віросповідання, можна розширити. Зокрема доціль­но закріпити принцип добровільності самовизначення кожного у сфері віросповідання, принцип вільного вибору форм і способів здійснення права на свободу віросповідання183.

5. Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віроспові­дання розкрита в Конституції України та Законі України "Про свободу

совісті та релігійні організації". Аналіз вказаних нормативно-право­вих актів дозволяє стверджувати, що елементами свободи віросповіда­ння є: право приймати релігію або інші переконання за своїм вибором; право сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релігію; право не сповідувати жодної релігії; право змінювати свої релігійні або інші переконання; право на релігійну та (або) світську освіту; право на заміну окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи ін­шими переконаннями.

6. Порівняно з Конституцією України елементи свободи віроспові­дання більш конкретизовані і повніше розкриті в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". Так, у Конституції України не знайшли свого відображення такі елементи свободи віросповідання, як-от: можливості приймати релігійні або інші переконання за своїм вибо­ром; змінювати свої релігійні або інші переконання; здобувати релігійну освіту; замінювати окремі юридичні обов'язки на альтернативні з мо­тивів релігійних чи інших переконань. Зазначені можливості необхідно зафіксувати у Конституції України.

7. Порівняльний аналіз елементів свободи віросповідання як за-гальносоціального явища із структурними елементами суб'єктивного юридичного права, закріпленого у відповідному законодавстві Укра­

Цю пропозицію сформульовано спільно з С.П. Рабіновичем.

70

їни, дозволяє стверджувати, що в останньому знайшли відображення всі можливості свободи віросповідання як загальносоціального права, котрі потребують юридичної регламентації.

8. Свобода віросповідання як суб'єктивне юридичне право - це мож­ливість людини приймати, змінювати релігійні або інші переконання, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обов'язків перед державою на інші за мотива­ми релігійних чи інших переконань у випадках, визначених законодав­ством.

9. Юридичний механізм забезпечення свободи віросповідання лю­дини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту свободи віросповідання в цілому, а також окремих її елемен­тів (можливостей), закріплених у національних юридичних актах. Його елементами є: національне законодавство України (в тому числі ратифі­ковані міжнародні акти, які є його частиною), де проголошується і ви­знається свобода віросповідання людини, а також її окремі можливості (елементи); юридичні засоби реалізації свободи віросповідання люди­ни; юридичні засоби охорони останньої; юридичні засоби її захисту.

10. Можемо виділити наступні стадії юридичного забезпечення сво­боди віросповідання: державне визнання свободи віросповідання; ін-ституціоналізація здійснення свободи віросповідання; офіційна інтер­претація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи ві­росповідання; встановлення процедури здійснення, реалізації свободи віросповідання; встановлення і реалізація юридичних засобів охорони свободи віросповідання; встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи віросповідання.

71