Теорії грошей

Гроші є одним із основних феноменів економічного життя суспільст­ва, що сприяє встановленню реальних зв’язків між господарюючими суб’єктами держави. Незважаючи на те, що з давнини грошам відводилась важлива роль в арсеналі методів господарського контролю, ставлення до них протягом XX ст.

Під грошовим обігом розуміють рух коштів у готівковій та безготів­ковій формах, які обслуговують кругообіг товарів, нетоварні платежі та розрахунки в народному господарстві. На підставі сучасних грошових теорій у загальному вигляді кількість грошей в обігу визначається законом грошового обігу і залежить від суми цін товарів, їхньої кількості та швид­кості обігу грошей.

Головним елементом економічної системи будь-якої країни є грошова система, під якою розуміють форми організації грошового обігу в державі, що склалися історично та закріплені в національному законодавстві. До складових грошової системи належать: грошова одиниця, масштаб цін, вид грошових знаків, що мають законну платіжну силу, - кредитні, паперові гроші, розмінні монети тощо, порядок емісії та обігу грошей, державні ор­гани й установи, які здійснюють регулювання грошового обігу [194, с. 145].

Перші спроби визначити суть грошей та їхню роль у господарстві зробили античні філософи Аристотель, Ксенофонт і Платон. Тому можна вважати, що саме вони започаткували підвалини кількісної теорії грошей, яка остаточно сформувалася в XVI-XVIII ст. і вже кілька століть домінує в економічних теоріях багатьох наукових шкіл.

Кількісна теорія грошей ґрунтується на встановленні залежності рівня товарних цін від кількості грошей в обігу, що більш за все турбувало практиків і приваблювало науковців. Уперше гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благородних металів висунув французький мислитель і державний діяч Жан Боден (1530-1596).

Так, Д. Юм у своїй праці «Про гроші» (1750) обґрунтував принцип, який у сучасній економічній літературі називають «постулатом однорід­ності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не змінює відносних мінових співвід­ношень між окремими товарами.

Однак найбільш повно в класичній політичній економії кількісну тео­рію грошей розкрив Давід Рікардо (1772-1823), хоча його погляди й були двоякими. Як представник трудової теорії вартості, він визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх, однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення в 1797 р. банкнот Банку Англії після відміни обміну їх на золото.

Теоретичні положення Адама Сміта (1723-1790), сформульовані в «Дослідженні про природу та причини багатства народів» (1776), щодо стихійного товарного походження грошей були повною мірою використа­ні Д. Рікардо, тому в теорії грошей їхні прізвища завжди ставлять поруч.

Для повноти розгляду необхідно зазначити, що в період первісного на­копичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першим представником цієї теорії називають французького вченого Ніколо Орема (Оресма) (1323-1382). Більш повно принципи металістичної теорії відображено в працях меркантилістів Вільяма Стаффорда (1554-1612), Томаса Мена (Мана) (1571-1641), Антуана де Монкретьєна (1575-1621), Антоніо Серра (XVI-XVII ст.).

Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством на­ції, що повністю відображало погляди купців того часу.

вих грошей, але вважали за необхідне здійснювати обов’язковий обмін їх на дорогоцінні метали.

Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX-XX ст.

Розрізняють монометалізм (мідний, срібний, золотий) та біметалізм. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в III-II ст. до н.е. Срібний монометалізм існував у Росії з 1843 р. до 1852 р., в Нідерландах - у 1847­1875 рр., в Індії - протягом 1852-1893 рр., а в Китаї аж до 1935 р. Золотий стандарт було запроваджено в кінці XVIII ст. у Великій Британії, в США - в 1900 р., в Росії та Японії - в 1897 р., в Німеччині - в 1871-1873 рр., Бельгії та Франції - в 1873-1874 рр., і вже наприкінці XIX ст. панував зо­лотий монометалізм.

Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Пер­шої світової війни обмін банкнот на золото було повністю припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн централь­ні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

Однак, незважаючи на те, що металістичну теорію грошей за час її іс­нування було реалізовано достатньо повно, в 60-х роках XX ст. у Франції виникла течія неометалістів, представлена такими вченими як Ж. Рюеф (1896-1978) і А. Тулемон та їхніми послідовниками.

На противагу металістичній теорії в XVII-XVIII ст. систематизовано­го розвитку набула номіналістична теорія грошей, представники якої Ні- колас Барбон (1640-1698), Джон Беллерс (1654-1725), Джордж Берклі (1685-1753), Джеймс Стюарт (1712-1780) розглядали гроші як умовні зна­ки, що не мають внутрішньої вартості.

Найбільш повно номіналістична теорія відображена в державній тео­рії грошей, яка виникла на початку XX ст. і була запропонована німець­ким економістом Георгом Фрідріхом Кнаппом (1842-1926) у дослідженні «Державна теорія грошей» (1905). У цій теорії гроші визнаються «творін­ням закону», а їхня вартість має суто номінальне значення. Цінність гро­шової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не пов’язана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політи­ки держави. Головний недолік державної теорії грошей полягає в заміні економічних законів юридичними категоріями, внаслідок чого функція грошей як засобу платежу абсолютизується і визнається єдиною.

Поряд із «юридичним» варіантом державної теорії грошей розвивався «економічний», запропонований австрійським економістом Ф. Бендіксе- ном і підтриманий німецьким економістом К. Ельстером, відповідно до якого гроші визнавалися умовними знаками вартості, що відіграють допо­міжну роль засобу розрахунків, відображають мінові пропорції та є «асиг­нуваннями зустрічних послуг». Висуваючи теорію «господарської спіль­ноти» та «обміну послугами», вони розглядали гроші як символи, що да­ють право на привласнення певної частки матеріальних благ. Окрім того, значну увагу представники цього напрямку приділяли проблемам держав­ного регулювання валютних курсів, пропонуючи урядам країн укласти угоду про спільне підтримання «договірного паритету».

Кількісну теорію грошей можна вважати універсальною, оскільки во­на має досить багато відгалужень. До певної міри таким відгалуженням можна вважати й державну теорію грошей, особливо в економічному варі­анті, а також банківську та грошову школи, неокласичну теорію грошей і теорії останніх років.

Банківська школа, як самостійний напрямок англійської політичної економії, сформувалася у XVIII-XIX ст.

Представники банківської школи - англійські економісти Томас Тук (1774-1858) і Джон Фуллартон (1780-1849) посилалися на те, що банкно­ти випускаються в порядку кредитування відповідно до потреб у грошах для господарського обороту і регулярно у вигляді погашення позик повер­таються до емісійних банків, а тому кількість їх не може перевищувати потреби обігу в грошах.

Основною науковою працею Т. Тука є «Історія цін і стан обігу...» (1837-1857) у 6-ти томах. Широко відомий «12-й принцип» Т. Тука поля­гає в тому, що ціни товарів не залежать від кількості грошей, а, навпаки, зміна суми засобів обігу є наслідком зміни цін. Таким чином, абсолютизу­ється зворотна залежність - від ціни до грошей.

Джон Фуллартон присвятив свої наукові праці, головною серед яких є «Регулювання грошового обігу» (1844), проблемам кредиту й грошового обігу і виступив за розмежування функцій грошей як засобу обігу та як засобу платежу.

Представники грошової школи (сштепсу school) - англійський еконо­міст, банкір і політик лорд Оверстон (Семюел Джонс Лойд) (1796-1883) та англійський економіст Роберт Торренс (1780-1864) вважали, що шляхом жорсткої регламентації банкнотної емісії можна регулювати купівельну спроможність грошей і запобігати економічним кризам. Погляди прибіч­

ників грошової школи було покладено в основу акта Роберта Піля 1844 р., за яким обмежувалася емісія незабезпечених золотом банкнот Банку Анг­лії. Ґрунтуючись на кількісній теорії грошей, представники грошової школи вважали, що все золото, яке ввозиться до країни, має надходити в обіг, тим самим збільшуючи грошову масу та підвищуючи рівень товарних цін, тому економічні кризи можна подолати шляхом випуску в обіг паперових грошей на суму золотого запасу емісійного банку.

Неокласична теорія грошей, представниками якої були Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882), Карл Менгер (1840-1921), Марі Еспрі Леон Вальрас (1834-1910), Фрідріх Візер (1851-1926), Ейген Бем-Баверк (1851-1914), Альфред Маршалл (1842-1924), Артур Сесіл Пігу (1877-1959), Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919), сформувалася в останній трети­ні XIX ст. і включала як складову кількісну теорію грошей. Представники неокласичної теорії вбачали роль грошей тільки у визначенні рівня цін, хо­ча погляди багатьох із них були досить строкатими. Практично всі науковці цієї школи були прибічниками теорії «граничної корисності», що й зумови­ло їхні підходи до досліджень грошового обігу та фінансів. Нашого співвіт­чизника М.І. Туган-Барановського вважають основоположником номіналіс­тично-кількісної теорії грошей. У своїй основній праці «Паперові гроші та метал» (1917) він сам називав себе послідовником Т. Тука, хоча пішов знач­но далі. Широко відомі математичні моделі Л. Вальраса, які пережили своє відродження в наукових працях представників математичної школи в 50-60-х роках XX ст., а також практична діяльність А. Пігу в 1924-1925 рр. у Комітеті Н. Чемберлена з питань грошового обігу, внаслідок чого на ко­роткий період у Великобританії було відновлено золотий стандарт.

На початку XX ст. кількісна теорія грошей домінувала в політичній економії і посіла чільне місце в неокласичній теорії відтворення. Найпо- пулярнішими були два варіанти кількісної теорії грошей: трансакційний (англ. transaction - угода) та кембриджський.

Трансакційний варіант, запропонований американським економістом Ірвінгом Фішером (1867-1947) у праці «Купівельна спроможність грошей» (1911), широко відомий як «рівняння обміну» або «формула Фішера»:

MV=PQ, (1)

де М - кількість грошей в обігу;

V - швидкість обертання грошей;

Q - кількість реалізованих товарів;

Р - середня ціна одиниці товару.

І. Фішер вважав, що для короткострокових періодів Q та V є стабіль­ними, а тому між М і Р існує прямо пропорційна залежність.

Кембриджський варіант («теорія касових залишків») кількісної теорії грошей набув розвитку в працях А. Маршалла, А. Пігу, Д. Робертсона. У цьому варіанті акцент зроблено не на швидкості обігу грошей, а на нако­пиченні їх у господарських суб’єктів. Головний принцип можна виразити формулою:

M=kPQ, (2)

де М - кількість грошей;

Р - рівень цін;

Q - фізичний обсяг товарів, що вводяться до складу кінцевого продукту;

k - частка річного доходу, яку учасники господарського обороту ба­жають зберігати в грошовій формі. Показник k визначається так:

k =1 (3)

V

Головна відмінність трансакційного та кембриджського підходів по­лягає в тому, що І. Фішер пов’язував стабільність швидкості обігу грошей з незмінністю інституціональних чинників обігу, а «кембриджська школа» - із психологією учасників господарського обороту. Однак за обох підходів

висновок один і той самий: зміна кількості грошей в обігу є причиною і

ніколи не є наслідком зміни цін.

Незважаючи на переваги кількісної теорії грошей над іншими концеп­ціями, в 20-40-х роках XX ст. вона пережила деякий занепад, поступив­шись кейнсіанській теорії державних фінансів, грошей та грошово­кредитного регулювання.

Кейнсіанська теорія державних фінансів, названа ім’ ям видатного американського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) і запо­чаткована ним, а потім доповнена й розвинена кейнсіанцями та неокейнсі- анцями Дж. Хіксом, А. Хансеном, П. Семюельсоном, А. Лернером, Р. Масгрейвом, Г. Екклі, У. Хеллєром, Дж. Пекменом та іншими, панувала в 40-70-х роках XX ст. і виходила з необхідності управління державним бюджетом через норму прибутку, норму відсотка та фіскальну політику.

На основі цих принципів паралельно з теорією державних фінансів Дж.М. Кейнс у 20-30-х роках XX ст. запропонував відповідну теорію гро­шей та грошово-кредитного регулювання. У ранніх працях («Трактат про грошову реформу», 1923) він дотримувався кількісної теорії грошей і пев- ною мірою був послідовником Г. Кнаппа, заперечуючи товарну природу грошей. Кількість готівки він визначав як добуток рівня цін на споживчі товари та кількості «одиниць споживання». Більш ускладнений варіант цієї формули включав ще й банківські депозити.

Пізніше, вдосконалюючи свою теорію, Кейнс поділив грошові потоки на ті, що обслуговують «інвестиційні товари» і «споживчі товари». Але врешті-решт дійшов висновку, що збільшення грошової маси в обігу може позитивно вплинути на рівень цін тільки в умовах повної зайнятості трудових і виробничих ресурсів. Тому головною причиною економічної кризи Кейнс вважав нестачу платоспроможного попиту або ж підвищення схильності до накопичення.

Важливою складовою теорії Кейнса є його теза про «перевагу ліквід­ності», згідно з якою господарюючі суб’єкти мають схильність накопичу­вати не тільки запаси платіжних засобів, а з метою страхування ризиків, пов’ язаних із невизначеністю умов господарювання, додатково створюють ще й спекулятивні залишки. Обсяг таких залишків залежить від коливань ринкової норми відсотка, яка, на думку Кейнса, є «психологічним фено­меном», що залежить від попиту на касові залишки. Змінюючи кількість грошей в обігу і таким чином впливаючи на «перевагу ліквідності», дер­жава може регулювати норму відсотка, стимулюючи або стримуючи ін­вестиційні процеси. Тому практично вже Кейнс рекомендував урядам здійснювати інфляційну політику шляхом емісії додаткових платіжних засобів з метою зниження норми відсотка.

Ґрунтуючись на досвіді Великої депресії, Кейнс дійшов висновку, що норма відсотка може виявитися нечутливою до збільшення обсягів грошо­вої маси, а тому її неможливо знизити до необхідного рівня, який би, у свою чергу, дав поштовх розвитку виробництва. Це явище було названо «абсолютною перевагою ліквідності» або «ліквідною пасткою». За таких умов з метою компенсації нестачі приватних капіталів Кейнс рекоменду­вав урядам збільшення витрат державного бюджету. Тому, досліджуючи кейнсіанську теорію грошей, необхідно мати на увазі, що вона є не­від’ємною складовою теорії державних фінансів.

Однак, незважаючи на позитивні риси кейнсіанської теорії та могутні зусилля неокейнсіанської школи, протягом 60-80-х років XX ст. відбува­ється відродження кількісної теорії грошей у вигляді нової концепції - монетаризму, навколо якого вже зламано чимало списів і, мабуть, супереч­ки, наукові пошуки, політичні дискусії ще будуть точитися досить довго.

Переважна більшість науковців визначають монетаризм як економіч­ну теорію, згідно з якою кількість грошей в обігу є головним чинником формування господарської кон’юнктури. Теорія встановлює прямий зв’язок між зміною кількості грошей в обігу та обсягом внутрішнього ва­лового продукту.

Монетаризм виник у США в 50-х рр. XX ст. і спочатку мав назву «чи­казької школи», а його основоположником став Мілтон Фрідман - лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 р. (1912-2006 рр.).

Головними елементами концепції М. Фрідмана є:

- кількісна теорія грошей;

- монетарна теорія економічних циклів, згідно з якою основні коли­вання господарської кон’ юнктури визначаються попередніми коливання­ми обсягів грошової маси;

- механізм впливу грошей на реальні фактори відтворювальних проце­сів через рівень товарних цін, а не норму відсотка, як вважали кейнсіанці;

- теза про неефективність державних заходів щодо економічного ре­гулювання через наявність мінливих затримок (лагів) між зміною грошо­вих показників і реальних факторів виробництва;

- монетарне правило (правило К-відсотків), яке вимагає автоматично­го збільшення грошової маси в обігу щорічно на 4-5%, незалежно від еко­номічного стану, фази циклу тощо;

- система «плаваючих» валютних курсів для саморегуляції зовніш­ньоекономічної рівноваги.

Основні положення монетаризму опубліковані М. Фрідманом у таких працях: «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956), «Моне­тарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960» (1963, у співавторстві з

А. Шварц) та «Монетарні тенденції в Сполучених Штатах і Великій Бри­танії» (1982, у співавторстві з А. Шварц).

Починаючи з 70-х років XX ст., теорію монетаризму практично було втілено в багатьох країнах світу, а основними представниками цієї науко­вої школи стали А. Шварц, К. Бруннер, А. Мельцер, Д. Лейдлер, Ф. Кейген та інші.

Характеризуючи роль монетаристів у становленні теорії грошей, Дж. Тобін зауважує, що в їхній теорії гроші стали центральним елементом господарської системи, який визначає стан економічної кон’ юнктури і весь хід відтворювального процесу. Саме Тобіну належать три фрази, що характеризують еволюцію теорії грошей від класиків до монетаристів [219, с. 20]:

1) гроші не мають значення (money does not matter);

2) гроші також мають значення (money does too matter);

3) гроші - це все, що має значення (тільки гроші мають значення - money is all that matters).

Продовжуючи логіку Дж. Тобіна, відповідно до концепцій монетарис- тів, можна висунути ще одне гасло сучасного підходу до оцінки цінності та значення грошей у суспільному житті: тільки гроші мають деяке зна­чення ( гроші - це все, що може мати значення - money is all that can matter something).

Монетариста переконливо довели, що гроші «мають значення», і ви­ступили з активною пропагандою «стійких грошей» (stable money). «Зна­чення стабільності грошей, - зазначають А. Бордо та А. Шварц, - пов’яза­не з важливим незалежним впливом грошових зрушень на наступний хід

економічної активності. Якби гроші не мали значення або спричиняли другорядний вплив на зміну потоку витрат, доходів і цін, стабільність грошей не приковувала б такої пильної уваги» [219, 118].

Існують точки зору, що монетаризм є лише політичною концепцією, а не економічною теорією. Так, відомий англійський економіст Пітер Брау­нінг пише: «Дивно, що теорія, яка хоча й має надзвичайну політичну при­вабливість, але водночас має й чітко виражені недоліки, змогла посісти ключове місце в урядовій програмі» (Великої Британії. - Авт.) [15].

В.М. Усоскін у книзі «Грошовий світ» Мілтона Фрідмана» зазначає: «Основні зміни, що відбулися за останні 10-15 років, пов’язані в основно­му зі розростанням і ускладненням правоконсервативних течій, до яких разом з монетаризмом включають «сеплай-сайд економікс» (економіка пропозиції) та школу нових класиків. Названі школи мають спільну ідей­но-філософську платформу, між ними немає чіткого водорозділу.

Невипадково деякі автори, наприклад С. Руссіс, вважають монетаризм грошовою фракцією «сеплай-сайд економікс», інші трактують вчення но­вих класиків як відгалуження монетаризму (А. Лейонхувуд)» [219].

З нашого погляду, заслуговує на увагу думка Тіма Конгдона, вислов­лена в книзі «Монетаризм»: «Монетаризм не є політично нейтральним. Його можна розглядати як економічне обґрунтування ідей ліберального консерватизму. Неможливо уявити, що монетаристи можуть бути прибіч­никами якоїсь іншої політичної лінії, окрім тієї, що здійснюється відповід­но до найбільш правих поглядів» [15].

На сьогодні монетаристська течія не є однорідною, а, за класифіка­цією П. Браунінга, поділяється на три відгалуження: неокласики, градуа- лісти, прагматики [15, с. 150-153].

Монетаристи-неокласики - це найрадикальніша група послідовників М. Фрідмана, які стоять на позиціях абсолютної гнучкості цінового меха­нізму та відповідної ефективності монетарної політики.

Монетаристи-градуалісти вважають, що еластичність цінової складо­вої недостатня, тому висувають завдання ступінчастого зниження темпів інфляції. Мова йде про реалізацію політики грошового градуалізму (monetary gradualism), яка передбачає поступове й стабільне уповільнення темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів.

Монетаристи-прагматики помірковано ставляться до жорсткого регу­лювання грошової маси в обігу, рекомендуючи з метою стримування інфляції використовувати додатково ще й фінансові важелі стримування доходів. І в цьому концепція прагматиків збігається з поглядами кейнсіан- ської школи.

З нашого погляду, в Україні в останні кілька років протягом різних проміжків часу реалізуються саме концепції градуалістів і прагматиків.

Однак, до цього ми розглядали переважно політекономічні аспекти теорії монетаризму. З практичного погляду питання стоїть в іншій площи­ні: що контролювати - попит чи пропозицію грошей, а відтак - депозити чи кредити (активи чи пасиви)? Наприклад, у Великій Британії протягом 70-х років основну увагу практиків було зосереджено на контролі та управлінні активами, і тільки з 1979 р. акценти змістилися в бік контролю за борговими зобов’ язаннями банків. Треба зазначити, що основні поло­ження монетаризму запроваджувалися не беззастережно. М. Фрідману знадобилося багато часу для популяризації своїх ідей як у наукових, так і в політичних колах, а ефективний механізм управління грошовою масою в обігу формувався повільно й обережно.

У 70-80-х роках центральні банки переважної більшості країн світу основну увагу приділяли стабілізації темпів приросту грошової маси в обігу, запроваджуючи так зване таргетування грошової маси - встанов­лення верхньої та нижньої меж зміни грошових агрегатів на певний період часу. В США та Німеччині таргетування було запроваджено на початку 70-х років XX ст., в Канаді - у 1975 р., у Франції та Великій Британії - у 1977 р., в Японії - у 1978 р. В Україні грошові агрегати вперше було роз­раховано в 1995 р.

У США використовуються чотири грошові агрегати: М1 (готівка і до­рожні чеки, депозити до запитання, рахунки НАУ та подібні чекові рахун­ки, що приносять процентний дохід); М2 (М1 плюс ощадні вклади та депо­зитні рахунки грошового ринку, невеликі строкові депозити (до 100 000 до­ларів США) та залишки на рахунках фондів у взаємному користуванні роз­дрібного грошового ринку за виключенням індивідуальних пенсійних рахун­ків та залишків на пенсійних рахунках самозайнятих осіб); М3 (М2 плюс великі строкові депозити (100 000 доларів США і більше), залишки на ра­хунках інституційних фондів грошового ринку, репо угоди, євродолари) до 1998 р. розраховувався агрегат L (М3 плюс короткострокові векселі казна­чейства, комерційні векселі, ощадні облігації та банківські акцепти).

Національний банк України у своїй практичній роботі розраховує чо­тири грошові агрегати:

М0 - готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями;

М1 - агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті;

М2 - агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші депозити;

М3 - агрегат М2 та цінні папери, крім акцій.

Окрім того, довідково розраховується показник «грошова база», який включає готівку в обігу і касах комерційних банків, обов’язкові резерви та кошти на кореспондентських рахунках банків.

За станом на 01.06.2008 р. наявна готівка в обігу (М0) становила 118,8 млрд. грн. і зросла порівняно з 1997 р. майже у 20 разів. Грошова маса (М3) дорівнювала 429,7 млрд. грн. і збільшилася за той же період у 34 рази.

У вітчизняній науковій літературі окремі аспекти сучасних підходів до теорії грошей висвітлено у працях А.С. Гальчинського, А.А. Гриценка, Б.С. Івасіва, О.І. Лаврушина, А.М. Мороза, С.В. Науменкової, М.І. Савлука, М.І. Туган-Барановського, А. А. Чухно та інших відомих економістів.

Однак, огляд теорії грошей був би недостатньо повним, якби ми за­лишили поза увагою досить своєрідні, а інколи й суперечливі погляди англійського економіста й філософа, лауреата Нобелівської премії з еко­номіки 1974 р. Фрідріха Августа фон Хайєка (1899-1992).

У вітчизняній літературі його спадщина ще мало досліджена. І хоча Хайєка вважають прибічником відкритого суспільства, його наукові праці критикувалися на Заході та замовчувалися на Сході. У російських пере­кладах перші його філософські й економічні праці з’явилися лише в 90-х роках XX ст. Це, зокрема, «Дорога до рабства» та «Приватні гроші» [258].

Найбільший інтерес для теми нашого дослідження має праця «При­ватні гроші» [221], в якій чітко висловлено головну ідею Ф.А. Хайєка, на­звану ним своїм власним відкриттям, - денаціоналізацію грошей.

Однак розгляд грошової теорії Хайєка неможливо розпочати, не ска­завши про його концепцію ринку, яка побудована за принципом laissez faire, тобто повного невтручання держави в економічні процеси[3], і є сис­темою обміну знаннями. Найбільших успіхів, на його думку, може досяг­ти лише та економічна система, яка зможе виявити, концентрувати й ви­користати розпорошені в суспільстві знання. Координацію дій господа­рюючих суб’ єктів можна здійснити на основі ринкових цін, які повідом­ляють учасникам ринку необхідну для прийняття рішень інформацію, та конкуренції, яка для суспільства є «процедурою відкриття нового» і голов­ним елементом концепції «філософії свободи» Хайєка: чим відкритішою і вільнішою від втручання держави є економіка, тим більше економічних відкриттів може зробити вільна творчість людей. Це настільки радикаль­ний підхід, що він практично не обговорюється ні в колах економістів, ні політиків і межує з економічним анархізмом. Причину цього сформулю­вав сам автор: «Дві запропоновані мною різні реформи економічного й політичного устрою насправді взаємодоповнюють одна одну: тип грошо­вої системи, яку я пропоную, можливий лише за умови обмеженого прав­ління, а обмеження влади уряду може вимагати, щоб він був позбавлений і монополії на емісію грошей» [221].

Таким чином, виступаючи за вільний ринок зі стабільними цінами, де немає безробіття й інфляції, а також усвідомлюючи недоліки концепції монетаристів (особливо відоме «правило К-відсотків»), Хайєк визнавав себе прибічником кількісної теорії грошей і намагався створити багатова- лютну грошову систему, в якій конкуренція грошових одиниць дасть змогу одній або кільком валютам стати стабільними та створити такі умо­ви, за яких будуть неможливими ні інфляція, ні дефляція [221, с. 160].

Нагадаємо, що становлення концепції денаціоналізації грошей (при­ватних грошей) відбувалося на тлі краху Бреттон-Вудської валютної сис­теми та пошуку нової, якою стала Ямайська система. Згодом була запро­ваджена розрахункова грошова одиниця СПЗ (спеціальні права запози­чення), створена Європейська валютна система й запроваджено євро. Значно посилюються позиції монетаристів, за висловом Хайєка: «...школи теоретиків, яка шляхом професійного зрадництва або з невігластва купила собі тимчасову популярність», а тому запропонований ними «...політич­ний контроль за грошовою масою затаїв у собі занадто велику небезпеку для всього ринкового устрою» [221, с. 158-159]. Ще свіжими були спога­ди про еру «золотого стандарту», панування якої, за Хайєком, було єди­ним стабільним періодом розвитку промисловості.

Ф.А. Хайєк, як прибічник вільного ринку та послідовник представників неокласичної теорії грошей К. Менгера, Л. Вальраса, А. Маршалла, висту­пав за відміну валютного контролю та свободу вибору валют, за вільну бан­ківську діяльність (спираючись на банківські системи Франції та Німеччини середини XIX ст., в яких комерційні банки мали право емісії банкнот, а в США - аж до 1914 р.), а також проти запровадження грошових агрегатів, використання облікової ставки центрального банку та будь-яких інших форм грошово-кредитного регулювання, вважаючи, що «...монополія урядів на випуск грошей не є ні необхідною, ні корисною» [221].

Таке переконання логічно випливало з тези: «коли досліджуєш істо­рію, не перестаєш дивуватися тому, як довго люди мирилися з урядами, які протягом 2000 років користувалися виключною владою для того, щоб постійно експлуатувати й обманювати їх» [221].

Виходячи з концепції ринку як системи обміну інформацією, Хайєк вважав: «Гроші не є інструментом політики, яка може досягти точних пе­редбачуваних результатів шляхом контролю за кількістю їх. Вони мають бути частиною саморегульованого механізму, що спонукає людей постій­но пристосовувати свою діяльність до обставин, інформацію про які вони одержують тільки через абстрактні цінові сигнали» [221, с. 166].

Пропонуючи багатовалютну грошову систему на основі надання бага­тьом комерційним банкам права випуску грошей, на що його надихав приклад британського уряду, який у 1694 р. продав Банку Англії обмеже­ну монополію на емісію банкнот, Хайєк по-своєму трактував поняття

грошей: «Гроші цінуються настільки, наскільки їх вважають рідкісним ре­сурсом. З цієї причини вони, ймовірно, будуть прийматися за оголошеною вартістю. І будь-які гроші, якими користуються люди добровільно тільки завдяки переконанню, що емітент буде зберігати кількість їх обмеженою, і які прийматимуть лише доти, доки емітент виправдовує цю довіру, будуть чим далі, тим більше підтверджувати, що їх можна приймати за встанов­леною вартістю. Люди знатимуть, що ризик, на який вони наражаються, тримаючи ці гроші, менший, ніж ризик створення запасу будь-якого іншо­го ресурсу, про який вони не мають спеціальної інформації» [221, с. 180].

Визначаючи гроші як звичайний товар, Хайєк вважав, що вони мають випускатися в обіг, як й інші товари, на конкурентній основі. При цьому на основі конкуренції валют відбудеться відбір їх і залишиться одна валю­та, яка найкраще буде виконувати функцію грошей. «Я не здивуюсь, якщо на значному просторі для звичайних угод буде використовуватися лише одна валюта, доки потенційна конкуренція змушуватиме емітента зберіга­ти її стабільність» [221, с. 187]. «Згадаймо про мільярди неврахованих до­ларових банкнот, що, безперечно, перебувають у приватних руках по всьому світу» [221, с. 139].

За такого підходу можна провести аналогію з первісними часами, коли золото і срібло, виділившись серед інших товарів, почали виконувати функ­ції грошей. Взагалі, в історії розвитку грошових відносин можна знайти ба­гато прикладів, що підтверджують певні положення Хайєкової теорії. Це, зокрема, рішення уряду Еквадору запровадити замість сукре як національну грошову одиницю долар США, дозвіл вільного паралельного обігу інозем­них валют в Аргентині, паралельне використання кількох валют у прикор­донних областях, туристичних центрах тощо. Згадаймо власний досвід ви­користання іноземних валют і множинності валютних курсів.

Але ідея Хайєка полягає не в тому, щоб запровадити в обіг якомога більше «приватних грошей». Головне - забезпечити стабільність грошової одиниці, стабільні ціни та стабільне функціонування грошово-кредитного ринку й банківської системи. Актуальність цих проблем постає дуже гост­ро, про що пише і Дж. Сорос у своїй книзі «Криза світового капіталізму» (1998), теж висловлюючи стурбованість з приводу розладу фінансової системи, переживання за «долю вільної цивілізації» [206, с. 213].

Як прихильник кількісної теорії грошей, хоча й у своєрідній формі, Хайєк, виступаючи за стабільність цін, вважав, що швидкість обігу гро­шей для тривалих проміжків часу є величиною стабільною, а тому пропо­нував забезпечувати такі умови, «...щоб кількість грошей... утримувалася на такому рівні, за якого люди намагалися б скоротити або збільшити свої витрати з метою пристосування розмірів залишків готівки до мінливих переваг ліквідності» [221, с. 133].

Якщо цю тезу виразити через рівняння обміну, то одержимо М=Р, тобто кількість грошей в обігу буде пропорційною фізичним обсягам виробництва. Це логічно підтверджується тим, що в запропонованій багатовалютній сис­темі поняття попиту на гроші немає; попит і пропозиція окремих валют бу­дуть збігатися, а також не буде єдиної кількості грошей, яку можна було б вважати вирішальним фактором при визначенні їхньої вартості» [221, с. 129]. Хайєк переконаний, що з часом «...ми зможемо розраховувати на пропози­цію надійних грошей не завдяки добрим намірам урядів, а внаслідок дотри­мання банками своїх власних інтересів» [221, с. 213].

Ми намагалися, хоча й коротко, але якомога повніше викласти конце­пцію «приватних грошей». Слід було б сказати й про те, що Ф.А. Хайєк у 1970-х роках відновив теорію «нейтральних грошей» відомого шведського економіста Кнута Вікселля (1851-1926), яка набула поширення в еконо­мічній теорії й практиці останніх років, чітко розмежував грошову та фіс­кальну політику, різко негативно ставився до запровадження єдиної євро­пейської валюти, називаючи її утопією [221, с. 143]. 3 погляду сучасного економіста, в «приватних грошах» є певні протиріччя, незрозумілі з пози­цій сьогоднішнього дня, але сам пошук стабільних грошей в умовах віль­ного ринку ставить Ф. А. Хайєка в один ряд з найвидатнішими економіс­тами XX ст. Разом з ним будемо сподіватися, що його «...радикальна по­зиція стосовно грошей, імовірно, буде реалізована як частина більш суттє­вих змін нашої політичної системи» [221, с. 137].

Розвиток теорії грошей започаткував у першій третині XX ст. новий напрямок економічних досліджень - розробку грошово-кредитних теорій циклу, головною тезою яких є визнання грошово-кредитних чинників ос­новною причиною циклічних коливань господарської кон’юнктури. Роз­робку цих теорій, які практично стали основою політики грошово­кредитного регулювання, що здійснюється сьогодні центральними банка­ми багатьох країн світу відповідно до положень монетаризму, розпочав англійський економіст, представник кембриджської школи Ралф Джордж Хоутрі (1879-1975), який паралельно з Дж.М. Кейнсом, а частково інакше, ніж він, обґрунтував теорію циклів і криз та методи грошово-кредитного регулювання як інструмент антициклічного управління. Зміну відсоткової ставки та розміру кредиту Р.Дж. Хоутрі розглядав як інструмент управ­ління інвестиційними процесами, стабілізації економічного циклу та до­сягнення збалансованого економічного зростання.

Представники грошово-кредитних теорій циклу розглядали економіч­ні цикли як суто монетарне явище, ототожнюючи зміну кон’ юнктури з ко­ливаннями грошового попиту на товари: циклічний підйом пов’язаний з посиленням інфляційних процесів, а спад - з дефляційними. У зв’язку з цим сподівання на економічний підйом були пов’ язані з розширенням

кредитної експансії, а спад відповідав умовам згортання кредитування банками підприємців.

Передумовою неминучого спаду І. Фішер вважав подальше розширен­ня банківського кредитування у фазі підйому, Ф.А. Хайєк - надлишкові ін­вестиції за рахунок кредитів, оскільки вони, крім усього, призводять ще й до примусових заощаджень, а Йозеф Шумпетер (1883-1950), хоча й визна­вав кредит чинником криз, однак покладав на нього великі надії, оскільки вважав його головним джерелом фінансування науково-технічних новацій та стимулювання розвитку науково-технічного прогресу.

Одним із напрямків грошово-кредитних теорій циклу є монетарні тео­рії перенакопичення капіталу, представниками яких були К. Вікселль, Л. Мізес, Ф. Хайєк. Наприклад, останній рекомендував з метою протидії економічним кризам скорочення заробітної плати робітників та збільшен­ня заощаджень багатих верств населення.

М. Фрідман взагалі вважав кризи випадковим явищем. Уряди, дотри­муючись його правила К-відсотків, тобто щорічного збільшення грошової маси на 3-4%, можуть повністю уникнути не тільки циклічних коливань економічного розвитку, а й самих криз.

Однак найбільш повно сучасні погляди на циклічні коливання висло­вив Дж. Сорос, який, ґрунтуючись на досвіді останніх двох десятиліть ХХ ст., пов’язує кризові явища з глобалізацією фінансових ринків, наслід­ком чого є недоліки в розвитку світової банківської системи, загострення проблем як в окремих країнах, так і між ними (особливо між «перифе­рією» та «центром»), нестабільність міжнародних кредитних і валютних ринків, а також нездатність міжнародних монетарних органів забезпечити організацію єдиної політики на міжнародних фінансових ринках. Хоча Дж. Сорос і є прибічником відкритого суспільства, його рецепти подолан­ня криз носять суто адміністративний характер і стосуються посилення грошово-кредитного регулювання фінансового ринку з боку міжнародних фінансових інституцій, зокрема, Міжнародного валютного фонду, який після реформування міг би функціонувати як міжнародний центральний банк, виконуючи всі регулятивні та контрольні функції, притаманні цент­ральному банку.

Аналізуючи теорії грошей (порівняльну схему наведено в додатку 1), можна зробити висновок, що різні економічні школи намагалися розв’язати одну й ту ж проблему: забезпечити стабільність грошей. Спо­чатку це була боротьба з псуванням монет, потім - дискусії про переваги золотих і паперових грошей, далі - про стабільні ціни, а потім - намагання захистити гроші від інфляції. На сьогодні розв’язання проблеми стабіль­них національних грошей, окрім інфляції, пов’язане ще й з нестабільністю валютних курсів та міжнародної фінансової системи. У зв’язку з цим ви­нятково важливого значення набувають проблеми визначення вартості

грошей, формування попиту на них та їх пропозиції, а також розробки та реалізації надійної національної системи грошово-кредитного регулюван­ня, яка б забезпечувала стабільний і динамічний розвиток економіки на­шої країни.

1.1.