Зміни у державному механізмі США під час та після Першої світової війни.
Наслідки Першої світової війни для США у більшості були позитивними, а особливо у сфері її капіталу. Вступивши у війну у квітні 1917 р. на боці блоку Антанти, армія США прийняла участь у військових діях лише з літа 1918 р.
Тому людські втрати збройних сил були порівняно з країнами Європи, невеликими: близько 50 тис чоловік загинуло та 250 тис. було поранено.В цей час державу очолював В.Вільсон. США після війни виступили у ролі головного постачальника військової продукції (чистий прибуток американських монополій за цю діяльність протягом 1914-1919 рр. склав 33, 6 млрд. доларів). До того ж, на поч. 20-х років США забезпечували майже половину світового видобутку вугілля, 2/3 видобутку нафти, 85% автомобільного виробництва. США перетворились у світового фінансового кредитора. Загальний розмір позик європейським державам досяг на початок 20-х рр., 11,1 млрд. доларів, сім з яких склали приватні інвестиції. За період з 1921 по1929 рр., позитивне торгівельне сальдо склало суму у 7,7 млрд. доларів.
У зазначений період часу відбулися певні реформи державної системи управління. Так, з 1921 р. підготовка бюджету, а, згодом, і більш вагомих фінансових біллів, була передана виконавчій владі. Фактично у цій галузі ініціатива перейшла до президента. Бюджет, який приймався у формі резолюції, не мав обов’язкової сили, проте він слугує основою для прийняття важливих фінансових біллів[96].
В системі органів державної влади США існувала така особливість, як «імпаундмент» – відмова президента від витрати державних грошей, які були виділені за законом Конгресу.
У довоєнний та післявоєнний час у галузі міжнародної політики договори заключалися під безпосереднім контролем президента та передавалися на затвердження Сенату. Сам процес ратифікації договорів складався з двох стадій: на першій Сенат затверджував договори більшістю голосів (2/3), а на другій – Президент визначався у питанні, чи варто йому скористуватися отриманою згодою та ратифікувати договір.
В цей час показовим був вислів Вільсона, який сказав: «Президент, який надає Сенату на ратифікацію договір, виступає у ролі прислужника, який звертається до свого господаря з проханням дати йому раду».З ім’ям Вільсона пов’язана і значна політична поразка президента США. Так, своє бачення створення світової організації Ліги Націй, до юрисдикції якої мав увійти контроль за виконанням норм міжнародного права, попередження війн та забезпечення незалежності всіх народів світу, Вільсон виклав у 14-му пункті програми післявоєнного мирного врегулювання. Президент США розглядав цю організацію як гаранта майбутнього миру та як інструмент для посилення світового впливу держави. Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію від європейських проблем та відмовився ратифікувати угоду про вступ країни до Ліги Націй. До цього Конгрес також не ратифікував Версальську мирну угоду в 1919 р.
Щодо соціального становища пересічних американців, то середньорічний заробіток робітника в 1920 р. склав 1407 доларів. Порівнюючи з довоєнним періодом ця сума була майже вдвічі більшою. До того ж широке розповсюдження отримують ідеї національної зверхності американців. Серед американського суспільства затверджується споживча культура та мораль – «консьюмеризм».
Важливою рисою післявоєнного становища США було поширення еміграції в цю країну. Протягом 1900–1920 рр. до Штатів прибуло 14 млн. людей з Європи, в більшості з Польщі, Росії, Австрії, Італії, Ірландії, Англії, Німеччини. Переважно це була творча та технічна інтелігенція, яка використовувала свої знання на користь держави. Але, здебільшого Америка відносилася до емігрантів, серед яких було багато євреїв та католиків, негативно. Тоді як «стовідсотковим американцем» вважався білий, англосаксонець та протестант за віросповіданням. На таких настроях американців вигідно зіграли такі терористичні організації, як Ку-клукс-клан та Американський легіон (товариство ветеранів світової війни, створене в 1917 р.), які зробили об’єктом своїх нападок негрів (афроамериканців), євреїв, католиків і, нерідко, інших емігрантів взагалі.
В такий ситуації противники еміграції змогли добитися прийняття американським Конгресом законів про квоти еміграції. Квота для іноземців була скорочена до 164 тис. чол. в рік від країн Європи, при тому для кожної країни не більш 2% від числа емігрантів даної національності, які проживали у США на 1890 р. При таких обставинах, на поч. 20-х рр. припадає і створення перших масових організацій кольорового населення. Найбільша з них, Національна організація сприяння прогресу кольорового населення (НАСПКН), налічувала біля 100 тис. членів.У 1920 р. в США відбулися чергові вибори президента країни. За умов незадоволення наслідками Паризької мирної конференції та економічної кризи 1920–1921 р., до влади прийшла партія республіканців, яка мала тверду більшість в обох палатах Конгресу, зі своїм кандидатом Уореном Гардінгом. Його уряд з самого початку виступив проти політики державного регулювання та закликав до відчутного скорочення державних витрат. Він також провів реформи у політичній галузі. Так, зокрема, було надані виборчі права жінкам, що було закріплено в 1920 р. ХІХ поправкою до Конституції США, яка була ратифікована у ¾ штатів. Також важливим заходом, який пізніше вплинув на державно-правове становище країни, було прийняття т.зв. «сухого закону» в 1920 р., або ХVІІІ поправки до Конституції США. Згідно з нею, було заборонено виготовлення та продаж алкогольних напоїв на території держави. Гідним завданням цього закону було вилучення з щоденного побуту американців барів та пияцтва. Згодом цей закон обернувся для держави зростанням організованої злочинності, т.зв. «бутлегерства» (контрабандизму) – системи нелегального розповсюдження спиртних виробів та тіньових барів, де, до того ж, квітнув ігорний бізнес, прибутки від якого до державного бюджету не доходили.
Діяльність республіканських адміністрацій зводилася переважно до забезпечення найбільш сприятливих умов щодо розвитку промисловості. Так, тарифні закони 1922 та 1930 рр., підняли митні бар’єри так високо, що забезпечили цим американським фабрикантам багатьох галузей монополію на вітчизняному ринку.
Одночасно федеральний уряд втілює програму поступового зниження податків. Для активізації ринкової економії в листопаді 1921 р. було суттєво знижено ставки податкового обкладання на монопольні прибутки (з 65 до 50%). В оренду нафтовидобувним компаніям за безцінь передавалися великі за площею нафтоносні райони. Був також прийнятий закон про транспорт, який, зокрема, передавав залізницю у приватне володіння, хоча в роки війни вона знаходилася під контролем держави. Теж саме відбувалося і з торгівельним флотом (понад 200 кораблів були продані за 430 тис. доларів, тобто за суму, меншу за вартість побудови кожного з них).Республіканці також розвернули наступ на соціальні програми «прогресистської ери». Вони вважали їх «соціалістичними замахами» на право приватної власності. А між тим, робочий день ставав дедалі тривалішим, ніж, наприклад, у країнах Європи. Соціальне страхування знаходилося у первісному стані. Використання дитячої праці все ще залишалося нормою.
Уряд президента Гардінга (1921–1923 рр.) скомпрометував себе корупцією та махінаціями в державній сфері, що вплинуло на становище самого президента. Смерть Гардінга в 1923 р. звільнила його від ганьби перед громадянами країни. Відповідно до Конституції США, президентський пост зайняв віце-президент Кальвін Кулідж (1923–1928 рр.). «Справа Америки – бізнес», - так визначив новий президент провідний державний курс своєї політики. Кулідж відкидав концепцію державного регулювання соціально-економічних відносин і виступав за «принцип індивідуальної відповідальності».
За такої політики, протягом 1922–1929 рр., в США відбувався період економічного піднесення («проспіріті»). Цей термін народився в самій крайні і добре ілюстрував її стан того часу. Однак національний дохід в країні розподілявся нерівномірно. На частку великої буржуазії, яка складала 1% населення, припадало 14,5% національного доходу; 513 міліонерів отримували дохід, що рівнявся сумарній заробітній платні 1 млн. робітників. Адміністрація президента Куліджа двічі проводила через Конгрес закони про скорочення максимальної ставки обкладання податком осіб з високим рівнем доходів – в 1924 р.
та в 1926 р. В 1928 р. були скорочені податкові ставки на доходи корпорацій[97].Період процвітання супроводжувався колосальним спекулятивним зростанням вартості цінних паперів (акцій). Протягом 1924–1929 рр. курс акцій, які котирувалися на Нью-Йоркській фондовій біржі, збільшився в ціні з 27 млрд. до 90 млрд. доларів. Мільйони американців вклали свої заощадження саме у цінні папери, прагнучі швидкого збагачення.
В цей же час, сільське господарство відчувало кризу перевиробництва, ціни на аграрну продукцію падали. Фермерські господарства ставали збитковими. В 1924 р. у Конгресі було внесено білль Макнері-Хоугена, що передбачав державні асигнування на скупку надлишкової сільськогосподарської продукції. Двічі, у лютому 1927 р. та травні 1928 р., білль був ухвалений обома палатами Конгресу. Протягом 1925-1929 рр. було продано на аукціонах більше 540 ферм за неможливість сплатити податки. Все це вже було передвісниками кризи, що наступала.
3.