Суспільний устрій Давньої Греції.
1.2. Суспільний устрій Давньої Спарти. Античне суспільство відзначалося значними темпами розкладу первіснообщинного ладу й сільської общини та інтенсивним розвитком приватної власності.
При цьому існував розподіл на два основні класи: вільних і рабів. Вільне населення розрізнялося за майновим станом. Існував також розподіл на громадян, що мали політичні права, і вільних, які таких прав не отримали (в Афінах це були метеки, а у Спарті – періеки). Раби розглядалися тільки як речі, об’єкти права.Найбільш раннім етапом античності, де класове суспільство, що зароджувалося, ще не зруйнувало первіснообщинний устрій, була Спарта.
Панівною верствою були спартіати, або спартанці, які лише одні користувалися всією повнотою особистих, економічних і політичних прав і привілеїв. Усі здатні носити зброю і озброюватися власним коштом спартіати, тобто воїни, складали «общину рівних». Рівноправних спартіатів у ІХ–VІІІ ст. до н.е. налічувалося близько дев’яти-десяти тисяч чоловік, а з V ст. до н.е. їх було вже не більше шести тисяч. Спартіатом вважався тільки той, чиї батько й мати були громадянами Спарти. Після досягнення повноліття – двадцяти років – спартіат ставав повноправним громадянином Спартанської держави і воїном.
Спарта була землеробською громадою. Земля в ній була поділена на рівні ділянки – за числом повноправних громадян. Наділи були спадковими, але верховне право на землю зберігалося за державою. Відчуження, подрібнення наділів заборонялося. Обов’язком ілотів була обробка землі та сплата податків. Засновником спартанських порядків вважався Лікург (ІХ–VIII ст. до н.е.). Саме йому приписується створення так званих ретр (угод, договорів) котрі регулювали соціальний і політичний устрій Спарти. Вважається, що ретра з’явилася у VIIІ – VII ст. до н.е., а остаточно «Лікургів лад» встановився на кінець VII – початок VI ст. до н.е. Ретра виконувала два важливих завдання – забезпечення єдності спартіатів завдяки стримуванню майнової диференціації серед них і організацію їх спільного панування над підкореним населенням.
Згідно з ладом Лікурга було здійснено поділ території Лаконіки (первісного ядра майбутньої держави, площею всього у 300 кв. метрів) на 39 тис. ділянок-клерів, введення залізних грошей (для запобігання хабарництва, навіть незначні суми доводилося перевозити волами), розробка законів проти розкоші (дах мали зводити лише сокирою, двері – пилкою, без оздоблення і прикрас). Виховання дітей з 7 років до 20 років стало справою держави, з 20 до 60 років громадянин вважався військовозобов’язаним. Не пізніше 30 років він мав вступати в шлюб, придане було заборонено. Сім’я у Спарті була немов би заморожена на стадії парного шлюбу, а в деяких відношеннях нагадувала ще більш ранішню сходинку – груповий шлюб. Двом братам дозволялося мати одну дружину, одна жінка могла мати двох чоловіків. За законами Лікурга ревнощі були заборонені. Розлучення відбувалося без зайвих процедур.
Постійна загроза повстань пригнобленого населення, котре чисельністю в багато раз переважало членів общини спартіатів (32 тисячі спартіатів і 340 тисяч залежного населення згідно умовних підрахунків), вимагала консолідації суспільства, що й було сутністю «Лікургового ладу» в результаті проведених реформ.[6]
«Община рівних» була військовою общиною з колективною власністю і колективною робочою силою. З колективної землі общини кожен спартіат за жеребом отримував ділянку землі – клер разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Володіння клером – рівним наділом землі – було однією з ознак громадянських прав спартіатів. Клери передавалися в спадок, але їх не можна було відчужувати, дарувати, подрібнювати і т.д.
Ілоти – поневолені жителі Лаконії та Мессенії – вважалися власністю держави. Вони працювали на клерах спартіатів і віддавали їм до 50 відсотків зібраного врожаю. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла й сільськогосподарський реманент. Вони вільно розпоряджалися частиною врожаю, яка в них залишалась, у разі необхідності використовувалися як легкоозброєні воїни.
З дозволу держави їх можна було відпустити на волю. Водночас кожного року спартіати оголошували війну ілотам, під час якої вбивали сотні найміцніших, найрозумніших і найвідважніших ілотів. Тому колективне спартанське рабовласництво відрізнялося від класичного рабства.Ще одним суспільним прошарком в Спарті були періеки – жителі сусідніх зі Спартою територій, котрі Спарта підпорядкувала собі. Періеки були особисто вільні, мали свої сім’ї, майно, у тому числі і землю, займалися в основному ремеслом і торгівлею, могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Періеків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину та були проміжною ланкою між 200 тисячами ілотів та 8 тисячами спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи. Проте політично періеки були безправними, оскільки не були громадянами Спарти.
1.2. Суспільний устрій Давніх Афін. Територія Давніх Афін, яка прилягала до міста, поділилася на прибережну частину (Паралію), жителі якої займалися суднобудівництвом, судноплавством, ремеслами, торгівлею; на малородючий гірський район (Ціакарію), де були зосереджені дрібні селянські господарства, і, нарешті, на розташовану на півночі i північному заході від Афін родючу рівнину (Педіон), де знаходились маєтки афінської аристократії.
Соціальна структура суспільства складалася з евпатридів – аристократів, геоморів – землеробів i деміургів – ремісників. Панівне становище в Давніх Афінах займали повноправні громадяни, якими вважали тільки тих, чиї батько й мати були афінськими громадянами й проживали в законно оформленому шлюбі. Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему. Афінські громадяни, і тільки вони, користувалися усією повнотою соціально-економічних і політичних прав, серед яких найважливішими були такі: право брати участь у народних зборах, право бути обраними (з 30-ти років) на різні державні посади, право (з 20-ти років) на службу в війську, отримання в разі успішних воєн землі, рабів, право на одержання від держави всілякої допомоги.[7] Фізична праця, за винятком хліборобської, признавалася недостойною громадянина.
Метеки – чужинці, які постійно проживали в Афінах. Могли займатися своєю професійною справою, купувати i продавати (все, окрім нерухомості), але брати участь у народних зборах i займати державні посади їм заборонялося. Метек, який ухилився від сплати податків, продавався в рабство.
Рабство в Афінах набуло класичної форми. Раб був власністю свого господаря, його можна було купити, продати, обміняти тощо. Він був річчю, а не особою. Хазяїн мав право покарати свого раба, але засудити раба до страти могла тільки держава. Найпоширенішими джерелами рабства в Афінах були військовий полон, купівля рабів за кордоном, народження від рабині. Відпуск рабів на волю, хоч і траплявся, проте не був поширеним.
Внаслідок прийняття політичної реформи Солона, був встановлений майновий ценз. Найбагатші громадяни були зараховані до першого розряду, «просто» багаті – до другого. Обидва ці розряди громадян отримали право заміщення найважливіших постів, але архонтами, а значить, i членами ареопагу, могли бути лише представники першого розряду.
Третій розряд склали громадяни середнього достатку. Всі інші – фети – зараховувалися в один четвертий i останній розряд. За одиницю обчислення багатства був обраний медимн – міра сипких тіл (медимн складав приблизно 52,5 літри). Для зарахування в перший розряд вимагався прибуток в 500 медимнів зерна щорічно (або відповідний еквівалент), для зарахування в третій – 200 медимнів. Медимн хлібу коштував одну драхму, i ця оцінка могла бути застосована до осіб, які не мають прибутку з землі (купці, ремісники та ін.).[8]
Лише з представників першого розряду обиралися воєначальники, також громадяни, що належали до першого розряду. Вони були зобов’язані в військовий час до різного роду постачань, громадяни другого розряду служили в кавалерії. Служба ця вимагала більших видатків, але зате була менш небезпечною на війні. Третій розряд складали тяжкоозброєні гопліти, піхотинці.
Таким чином, замість принципу аристократичного, був затверджений принцип майновий, принцип багатства.
Від цього вигравали купці i лихварі, а програвала родова знать. У філах домінували ремісники, купці. Землевласницька «рівнина» була відтиснена на другий план.За пропозицією стратега Перікла, члени ради 500 стали одержувати платню, як також – геліасти, солдати, матроси військового флоту та всі службові особи взагалі, за винятком самих вищих – стратегів. Це дало змогу громадянам, які жили за рахунок повсякденної праці, займати громадські посади. Всією сукупністю прав i привілеїв користувались (за законом Перікла) тільки ті особи чоловічої статі, у кого i батько, i мати були природними i повноправними громадянами Афін. Досягши 18-річного віку, юнак заносився в спеціальний общинний реєстр дему, до якого належав його батько. При цьому демоти (члени дему) уважно вивчали, чи справді означена особа має право бути зарахованою до членів дему. Якщо з’ясовувалося, що юнак не може бути внесений до реєстру демотів, то він міг бути проданий у рабство. Відтак впродовж двох років юнаки проходили військову службу. Завершивши дворічне навчання військовій справі, громадянин залишався військовозобов’язаним до 60-річного віку. У випадку війни, народні збори встановлювали число військовозобов’язаних, що підлягали призову, у крайніх випадках вдавались до загального набору. Члени кожного племені (філи) складали загін під командуванням особи, що обиралася самим народом.
З 18-ти до 30-ти років юнаки мали статус ефебів, тобото фактично не володіли громадянськими правами в повному обсязі. І тільки з 30-ти років вони отримували право посідати державні посади. Отже, до тридцяти років чоловік не визнавався повноправним з юридичної точки зору.
2.