Державний устрій Давньої Греції.
2.1. Державний устрій Давніх Афін. Формування полісного устрою в Давній Греції розпочалося на початку I тис. до н.е. і характеризувалося розвитком самостійних i незалежних полісів – окремих міст-держав, що включали і територію прилеглих сільських поселень.
Цей період, що увійшов в історію Греції як архаїчний, дав початок економічному піднесенню. Воно було пов’язане з колонізацією, яка сприяла захопленню греками в інших народів кращих досягнень технічної думки, ефективних методів ремісничого виробництва. Загалом період VІІІ–VІ ст. до н.е. отримав назву Великої грецької колонізації, що призвела до активного освоєння греками островів й узбережжя Середземномор’я та Причорномор’я.Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового суспільства i політичної форми організації суспільного життя супроводжувався поглибленим процесом соціальної диференціації населення i посиленням боротьби між різноманітними верствами суспільства – родовою знаттю та незаможними общинниками, багатими i бідними, вільними та рабами.
Племенем управляв вождь-басилей, який володів правом військового командування, виконував функції жерця та судді. Його син ставав, зазвичай, наступником його влади, але ще не виключався вільний народний вибір. Певні владні повноваження мала й рада старійшин, яка була своєрідним «комітетом», складеним із представників знатних родів – евпатридів (тобто «народжених від благородних батьків»). Народні збори були якщо i не повновладним, але все ж важливим органом, особливо у військовий час. У складних ситуаціях басилеї прислухатися до його рішень. За всіма цими ознаками суспільство знаходилося на стадії військової демократії – періодом додержавного існування.
У цих умовах всюди в давньогрецьких полісах розгорнулася жорстока боротьба за владу, яка знаходила своє вираження в боротьбі за встановлення однієї з відповідних форм правління – аристократії, олігархії або демократії.
У результаті цієї боротьби до VI–V ст. до н.е. в різних полісах встановлюється i розвивається відповідна форма правління, зокрема: демократія в Афінах, олігархія в Фівах i Мегарах, близькі до аристократії (з пережитками військово-табірного правління) в Спарті. Нерідко в тих або інших полісах (наприклад, Сіракузи у V ст. до н.е.) на більш-менш тривалий час встановлюється тиранія.Розвиток полісного життя привів до зміцнення зв’язків як у самій Греції, так і за її межами, до формування полісної ідеології – ідеології власників. Вона породила впевненість у перевагах грецького політичного ладу над ладом інших грецьких держав і у військовій перевазі греків над «варварами», а звідси моральне право використовувати негреків як рабів. Ця ранньорабовласницька ідеологія отримала подальший розвиток у вченні Аристотеля «про рабів по природі».[9]
З точки зору своєї внутрішньої організації античний поліс являв собою замкнену державу, за межами якої залишалися раби та іноземці, а іноді й вихідці з інших грецьких полісів. Для самих же громадян поліс являвся свого роду політичним мікрокосмосом із своїми священними для даного міста формами політичного устрою, традиціями, звичаями, правом тощо.[10]
Класичний приклад давньогрецького державного устрою поступово склався в Афінах. Еволюція цієї держави була обумовлена внутрішніми протиріччями. Найбільш повно цей процес проявив себе в Давніх Афінах – державі, рабовласницькій по суті, та демократичній для повноправних громадян по формі. Демократичні інститути Афін, при всій їхній конкретно-історичній обмеженості, стали важливим інтелектуальним стимулом розвитку демократичної державності наступних епох.
Згідно переказів, чотири іонійські племені, які осіли в Аттиці, були об’єднані легендарним «царем» Тезеєм, який заснував спільний союз (кін. IX – поч. VIII ст. до н.е.), центром якого стало місто Афіни. Про «царську владу» в Афінах відомо тільки з легенд.
Афіни були невеликою державою. Відстань від столиці до кордону складала декілька десятків кілометрів.
Це було те, що прийнято називати «полісом» – містом-державою. Пізніше, з утворенням флоту, країна була поділена на невеликі територіальні округи – навкрарії, з котрих кожна повинна була споряджувати один корабель для флоту. На чолі навкрарії перебував притан. Таким чином, відбувається поділ населення за територіальною ознакою й виникає новий орган влади, не пов’язаний з родоплемінною організацією.Важливим кроком до створення держави було знищення влади басилея в її попередньому значенні та утвердження нової посади – архонта. Спочатку архонти обирались пожиттєво, згодом – на 10 років. З 683 р. до н.е. щорічно стали вибирати 9 архонтів. Один із них – перший архонт, іменем якого називався рік, перебував на чолі колегії і мав повноваження з нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження з сімейних справ. Басилей, що став другим архонтом, виконував судові функції з релігійних справ та роль жерця. Третьому архонту, полемарху, належала військова влада. Інші шість архонтів-фесмофетів виконували, головним чином, судові функції. Після закінчення строку повноважень архонти вступали до ареопагу – вищої державної ради, що замінила раду старійшин.
Таким чином, після об’єднання племен, в Афінах існувало аристократичне правління. Воно зосереджувалося в компетенції ради, яка засідала на пагорбі бога війни Ареса i від того названого ареопагом, i колегії, яка щорічно обиралася i складалася з дев’яти архонтів-евпатридів. Народні збори, очевидно, не мали особливого значення, i навіть самий вибір архонтів залежав від ареопагу.
У 594 р. до н.е. архонтом-полемархом було обрано Солона, представника евпатридів, який не був «спільником багатих в їх злочинах» i, в той же час, «не пригнічений нуждою» і за своїми переконаннями твердо стояв на боці демосу. Через це його політика відзначалася поміркованістю та схильністю до компромісу. Реформи Солона (594–593 рр. до н.е.) врятували ще незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах.[11] Обраний на посаду архонта, Солон, був наділений надзвичайними повноваженнями, включаючи право законодавства.
Зазнаючи тиск одних, які прагнули до встановлення єдиновладдя, i інших, що домагалися ширшого народоправства, Солон обрав політику «золотої середини». Він провів так звану сисахфію (скидання тягаря), скасував боргову кабалу та анулював всі поземельні податки. Закладні камені були прибрані з полів, а ділянки повернули їхнім попереднім власникам.Наступним кроком його політики стала ліквідація боргового рабства. Боргові зобов’язання, в яких передбачався самозаклад особи боржника, були заборонені на майбутнє. Громадяни, що стали рабами за борги – мали бути відпущеними на свободу, а ті, хто був проданий за кордон, – викупленими за рахунок держави. З цього часу рабами в Афінах могли бути тільки чужоземці, захоплені на війні або куплені на світовому рабовласницькому ринку того часу. Це був сильний удар по інтересах родової знаті, серйозна поступка демосу.
Вищим органом влади, згідно законів Солона, були афінські народні збори – еклезія. Вони скликалися чотири рази на місяць. Для їх проведення потрібен був кворум – 6 тисяч чоловік. У засіданнях народних зборів мали право й були зобов’язані брати участь тільки повноправні громадяни, які досягли двадцятирічного віку.
Компетенцію народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін. Компетенція народних зборів постійно розширювалась, вони вирішували різноманітні державні справи, а саме: обирали службових осіб, оголошували стан війни й укладали мир, приймали рішення зовнішньополітичного характеру, розглядали скарги громадян, виступали як найвища судова інстанція тощо. Але основною функцією народних зборів було прийняття законів. Вважалося, що кожний громадянин Афін має право запропонувати проект нового закону. Однак існувало кілька обмежень: автор законопроекту підлягав кримінальній відповідальності, якщо його пропозиція суперечила діючим законам, кожен законопроект проходив попередній розгляд у Раді 500, остаточне рішення по законопроекту належало суду присяжних – геліеї.
І, нарешті, існувала особлива процедура, суть якої полягала в тому, що під час проходження законопроекту проти нього міг виступити будь-який громадянин із заявою, що протягом року він порушить проти автора законопроекту судову справу. З цього моменту подальше проходження законопроекту призупинялося. Справу передавали в геліею, де автор законопроекту відстоював його доцільність, а той, хто звернувся зі скаргою, – його шкідливість та антидемократичний характер. Якщо справу вигравав скаржник, то законопроект скасовувався, а його автор підлягав покаранню.На противагу народним зборам, Солон створив два нових органи: Раду 400 і геліею. До Ради 400 обиралися вільні громадяни (по 100 чол. від кожного племені-філи). Цей орган готував проекти народних зборів і поступово перебирав на себе колишні функції ареопагу. Ще одним органом самоуправління виступала геліея, куди обиралися громадяни, починаючи з 30 років від усіх чотирьох майнових груп. Див.: Цензова реформа Солона
Якщо в Раді 400 домінували, зазвичай, аристократи, то геліея була більш демократичним органом. Загалом же, реформи Солона завдали удару по родово-аристократичному принципу організації держави й суспільства. Збільшувалася роль в управлінні державою верхівки демосу – купців, лихварів і багатих ремісників. До участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що перетворювало останніх у лояльних громадян держави та їх захисників у воєнних конфліктах із ворогом.
Таким чином, в Афінській державі була сформована тимократія, що стала перехідною формою державної влади від олігархії до демократії. Одною з характерних її особливостей було те, що громадяни різних майнових груп мали відмінні права з відповідно відмінними обов’язками.
Реформи Солона здавалися верхом політичної мудрості. А між тим боротьба демосу з родовою знаттю не припинилася. Афіни переживали гостру політичну кризу, яка призвела до встановлення одноособової влади – тиранії. Тиранія (Пісистрата i його синів) сприяла перерозподілу земельного фонду Аттики на користь селянства i тим знову послабила становище евпатридів.
Пісистрат прагнув до посилення економічної могутності Афін. Ідеї державної централізації слугувала й релігійна політика Пісистрата.[12] Згодом, вже за правління його синів Гіппія та Гіппарха, почав наростати рух проти тиранії. На чолі його став Клісфен, який висунув програму широких реформ державного устрою Афін у демократичному дусі.В 509 р. до н.е. демократи, що об’єдналися навколо свого вождя Клісфена, завдали вирішального удару по залишкам родового ладу. Реформа 509 р. остаточно ліквідувала поділ на старі племена. Натомість було запроваджено територіальний розподіл. Клісфен поділив Аттику на 10 територіальних «племен» – філ. Кожна з них складалася з трьох частин – тріттій – міської, приморської та землеробської. У свою чергу вони поділялися на деми. Їх було біля 100, i у кожній з них велась реєстрація своїх членів (списки по демам).
Після ліквідації ради 400, її повноваження перебрала на себе рада 500. До неї входило по 50 чоловік від кожної нової філи. До її функцій належали: безпосереднє управління, зовнішні відносини, фінанси тощо. Діяла рада 500 не в повному складі, а через пританії, секції. За числом філ пританій було 10. Кожна з них правила одну десяту частину міста. Вірні принципу стримувань, афіняни не надавали раді 500 всю виконавчу владу. Її ділили з нею колегії стратегів і архонтів.
Клісфену належить також введення остракізму. Так називалося вигнання з держави, що застосовувалося в якості запобіжної політичної міри, а не покарання. Остракізм застосовувався в тих випадках, коли той або інший політичний діяч своїм авторитетом, своїми зв’язками міг сприяти «виникненню смут». Вигнання призначалося звичайно на 10 років i не тягнуло за собою ані позбавлення прав, ані конфіскації майна. Рішення про остракізм належало народному зібранню i приймалося за умови, що за вигнання буде подане не менше 6 тис. голосів.
Щодо ареопагу, то за ним, окрім розгляду справ про вбивства, зберігалося право скасовувати рішення народних зборів i залучати до відповідальності службових осіб. Під час греко-перських війн (492–479 pp. до н.е.) йому вдалося розширити свій вплив. Згодом афінська демократія, під керівництвом Эфіальта, провела закон про позбавлення ареопагу всіх політичних функцій. Боротьба була гострою: лідер аристократичної партії, котра отримала поразку, вирушив у вигнання, а Эфіальта було вбито. Хоча це не призвело до послаблення демократичних сил, котрі очолив Перікл.
З утворенням Делоського морського союзу (сіммахія) Афіни стають на чолі 140-160 грецьких держав. Гегемонія Афін в союзі перетворила їх в могутню державу, що експлуатувала союзників і силою утримувала їх у союзі.
Поступово відходили в минуле солонівські розряди і в середині V ст. до н.е. архонтом Афін був вперше обраний зевгіт – особа, яка належала до третього розряду. Колегія стратегів, заснована Клісфеном, складалася з 10 осіб, які обиралися на народних зборах відкритою подачею голосів (не жеребом), що пояснювалося особливою роллю колегії як військового штабу республіки. Спеціальною компетенцією стратегів вважалося командування армією та флотом, але в дійсності, вони відали i багатьма іншими справами, що стосувалися внутрішньої та зовнішньої політики. Стратеги вважалися рівними один одному, але фактичне керівництво завжди доручалося одному з них – самому впливовому. Таким був, наприклад, знаменитий Перікл, названий народом «олімпійцем». Див.: Органи державної влади Давніх Афін.
2.2. Державний устрій Давньої Спарти. У кінці ІІ ст. до н.е. на Пелопоннесі, в силу цілого ряду факторів, склалися сприятливі обставини для появи держави. В ХІІ–ХІ ст. до н.е. в невелику область Лаконіки вторглись дорійські племена. Згідно гомерівською «Іліадою», тут у цей час існувало 12 ахейських поселень, що підкорялись басилею Менелаю, брату Агамемнона. Після жорстокої боротьби між дорійцями та ахейцями й було утворено Спарту, очолили її два царі – дорійський та ахейський.
Лаконіка виявилася тісною для Спарти. Це спричинило загарбання сусідньої Мессенії. Воно тривало біля 100 років i завершилося перемогою Спарти (VIІІ ст. до н.е.). Населення Meссенії було перетворене в ілотів.
Завоювання поставило перед Спартою нові завдання. Насамперед необхідно було сформувати нові органи влади, оскільки інститути військової демократії: рада старійшин, військові вожді, народні збори воїнів – вже не відповідали існуючим суспільно-політичним умовам. Однак залишки родо-племінного ладу так і не були подолані в Спарті. Тут виник своєрідний сплав терористичної за своїми методами державної влади з елементами родового устрою.
Спартанці створили сильну, але примітивну за своєю структурою, воєнізовану аристократичну державу. Організація та історія спартанської держави є прикладом того, як може надбудова гальмувати суспільний розвиток в інтересах групи можновладців. Економічному розвитку держави чинила опір спартанська політична система.
Базовим принципом держави Спарта був принцип рівності, який яскраво втілився в сиситіях – традиції спільних трапез. Вони забезпечували на практиці принципи рівності, що спричиняло механічну зрівнялівку для рядових учасників трапези, певну долю внесків і норми споживання. Тих, хто був не в змозі робити належні внески продуктів, не допускали до участі в державному житті.
На чолі спартанської держави перебували два царі, які представляли дві правлячі династії – дорійську та ахейську. У військовий час це були воєначальники, у мирний – вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чоловік. Ефори слідкували за розподілом військової здобичі, вводили податки, а з середини VI ст. до н.е. – мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори (апела), вели переговори з іноземними послами, старший ефор, епонім, давав своє ім’я назві року. Звіт ефорів складали лише перед своїми наступниками.
Рада старійшин – герусія – складалася з 28 членів – геронтів i обох царів. Вони обиралися довічно. Геронтом можна було стати з 60 років. Герусія провадила всі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією, лише вона мала право зміщення царів, тільки вона готувала та розглядала законопроекти, здійснювала суд. Виходячи з таких повноважень, можна говорити про виняткову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні. Головним обов’язком царів було військове командування. Див.: Органи державної влади Давньої Спарти
У другій половині V ст. до н.е. суперництво Афін та Спарти призвело до Пелопоннеської війни, яка тривала 27 років. Внаслідок цієї війни розпочався поступовий занепад Афін і відбулася низка державних переворотів, внаслідок яких влада переходила до рук олігархів, до демократів, «тиранії тридцяти». На кінець була відновлена поміркована демократія, яка проіснувала до кінця афінської історії.
Глибока криза торкнулася й Спарти. Незабаром після Пелопоннеської війни приходить кінець її колишній соціальній рівності та соціальному ладу. У 400 р. до н.е. за законом ефора Епітадея було дозволено відчуження, поступово утверджувалося право власності на землю. На той час більшість спартіатів загинула в битвах, їх кількість скоротилася з 8 тисяч до 1 тисячі. Через два сторіччя вся земля Спарти, а разом з нею i управління державою, опиняються в руках декількох десятків сімей.
3.