1. Суспільний устрій Давнього Риму.

Царський період (перша пол. І тис. до н.е.) в історії Давнього Риму ознаменував поступове зникнення залишків родового ладу. Усе населення Риму розподілялося на вільних і невільників – рабів.

Римське громадянство набувалося народженням від повноправних батька та матері. Хоча існували й окремі виключення, наприклад: усиновлення чужинця, відпущення на волю раба, надання громадянства за заслуги тощо. Римське громадянство втрачалося з продажем в рабство за борги або злочин, а також внаслідок заслання чи вигнання. Політична рівність не означала ще повноправ’я «громадянського», тобто права розпоряджатися майном. Доки був живий батько, син, по традиції, знаходився під його владою (тобто в складі родини батька), жодних угод з речами i грошима він не міг вчиняти, якщо на це не було прямого уповноваження батька.

Як політичний, так i громадянський стан були надбанням чоловіків. Згідно з римськими законами, жінки, «внаслідок притаманної їм легковажності», не могли укладати угоди щодо речей i грошей, а тим більш брати участь в політичному житті. Римським громадянином ставав i відпущений на волю раб, але він не міг заміщати виборних посад i служити в армії. Голосував він тільки на зборах своєї триби. По відношенню до свого колишнього добродія вільновідпущеник ставав клієнтом, зобов’язаною особою. Обов’язки ці полягали в особливій повазі, матеріальній допомозі i т.д.

Політичні права римські громадяни набували, коли досягали повноліття. Повна правоздатність включала: право брати квіритський шлюб, який давав певні привілеї; повну майнову правоздатність з правом звертатися до суду для захисту своїх матеріальних інтересів; право брати участь у народних зборах; право висувати свою кандидатуру на виборні посади.

У період Республіки давньоримський суспільний лад зазнав певних змін. При тому, що політично повноправними були тільки римські громадяни, плебеї і патриції на початок ІІІ ст. до н.е. зрівнялися за своєю правоздатністю. З найбагатших і знатних патриціанських і плебейських родів у ІІІ ст. до н.е. став формуватися благородний стан – нобілі. Згодом їх стали називати сенаторським станом.

Розвиток рабства в Давньому Римі у період Республіки досяг свого апогею. Максимального рівня набуває експлуатація рабів, які перетворюються на основних виробників матеріальних благ. Раба сприймали як «річ, що говорить». Його можна було купити, продати, подарувати, передати в спадок, віддати в заставу, бо він був об’єктом права власності. Раб не міг мати своєї сім’ї, дітей, бути власником майна. По відношенню до рабів рабовласники здійснювали свою абсолютну владу, аж до права на життя свого власного раба. Як i в Афінах, допит раба здійснювався тільки під тортурами. Якщо траплялося, що раб помирав при цьому, господар міг вимагати відшкодування від того, хто вимагав допиту.

Господарю не заборонялося вбивство раба. Закон відносився до цього також, як до вбивства тварини. I у всьому іншому, як свідчив відомий римський юрист Гай: «Закон прирівнює до наших рабів тих четвероногих, що вважаються домашньою худобою».

Існували в римському суспільстві також інші категорії населення. Це були насамперед жителі вільних латинських міст, що входили до складу Лації ще до підкорення її Римом. Після їх завоювання вони не набували прав громадянства Риму, а зберігали своє. Римська держава надавала їм майнову правоздатність, право виступати в суді, однак вони не брали участі в політичному житті Риму.

Особливу групу складали перегріни. До цієї категорії належали жителі провінцій, котрі входили до складу римської держави й у свій час були підкорені без бою, але не набули прав громадянства; жителі общин і держав, незалежних від Риму, але зв’язаних з римською державою; римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства. Правове становище перегрінів визначалося конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом.

Рабовласницькі відносини призводили до загальної незацікавленості рабів у наслідках своєї праці, що примушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Однією з них став пекулій – частина майна хазяїна, яку він передавав рабу для самостійного ведення господарства і отримання частини прибутку від нього. Другою формою став колонат – особлива форма експлуатації. Колони – це не раби, а орендарі землі, які потрапляли в економічну залежність від власника землі. Згодом стан колона став спадковим. У кінці республіканського періоду практикувався масовий відпуск рабів на волю.