2. Державний устрій Давнього Риму.

Витоки Римської держави історична традиція відносить до VIIІ ст. до н.е., а час заснування Риму – до 753 р. до н.е. Становлення держави відбувалося на основі трьох племен – латин, сабін й етрусків, що жили на західному узбережжі Апеннінського півострова, в долині р.

На відміну від давніх греків, де рід, тобто союз нащадків одного й того ж родоначальника, мав велике значення по відношенню до держави і дуже мало влади та впливу на кожного окремого члена, у давніх римлян перед ідеєю держави, котра значно розвивалася, роди зовсім не зберегли свого значення, але повною мірою зберегли його стосовно окремих осіб. На думку Т. Моммзена, державний лад у давніх римлян був повторенням – в більш широкій сфері – сімейних відносин, з великою роллю глави сім’ї, батька. За римськими традиціями, держава такою ж мірою потребувала повноправного глави, як і сім’я, а так як між вільними й рівноправними громадянами не було природженого глави, то з середовища повноправних і здатних носити зброю громадян вибирався пожиттєвий цар, правитель, котрий і мав всі ознаки влади батька в сім’ї.^[17]

Управління Римом здійснювалося сенатом, коміціями та царем. Сенат на перших порах був радою з 100 родових старійшин. Коміції представляли собою збори чоловіків-воїнів. На коміціях обирався цар, який володів функціями військового вождя.^[18] Царю, який обирався курією і якого називали рексом (rex), належало не лише військове керівництво, а й верховні жрецькі й деякі судові повноваження. Його воля фактично нічим не була обмежена. Єдине легальне обмеження влади царя полягало в тому, що він міг лише застосовувати закони, а не змінювати їх. Історичні джерела називають першим рексом римської громади Ромула, а всього налічують сім рексів (так званий царський період Риму).

Державний лад царського періоду (VІІІ–VІ ст. до н.е.) Давнього Риму спирався виключно на повноправних громадян, які приймали участь у народних зборах, що скликалися царем не рідше двох разів на рік.

З давніх часів кожне з трьох племен Риму складалося з 100 родів. А кожні 10 родів утворювали курію (те ж саме, що греки називали фратрією). Kypiї утворювали загальні народні збори римської громади (куріантні коміції). Вони приймали або відкидали запропоновані їм законопроекти, обирали всіх посадових осіб, виступали в якості вищої апеляційної інстанції при вирішенні питань про смертну кару, оголошення війни.

Справи безпосереднього управління, вироблення законопроектів, укладення миру входили в компетенцію римської ради старійшин – сенату. Вона складалася з старійшин всіх 300 родів (від кожного по одному представнику) i тому так називалася (від «сенекс» – старий, старійшина). Старійшини ці складали спадкову аристократію римської громади, оскільки існував звичай, згідно якого сенаторів обирали з однієї й тієї ж сім’ї кожного роду.

Історія раннього Риму – це, насамперед, історія протистояння між патриціями (тих хто входив до однієї з тридцяти курій і мав право обіймати виборні посади, виступати суддями, брати участь у розподілі землі) і плебеями (вільними людьми, що не входили до складу курій і були позбавлені політичних прав). Коли з часом земельний фонд Риму, який складався з прилеглої до міста цілини, був вичерпаний (у зв’язку з приростом населення), i Рим звернувся до політики завоювань, плебеї не були допущені до розподілу захопленої території. Земельне питання перепліталося з питанням політичних прав плебеїв. Це стало важливим чинником гострих конфліктів, що призвели до корінних реформ.

Найпершою серед них i найважливішою була реформа, котру історична традиція приписує римському царю Сервію Туллію (VІ ст. до н.е.). Давньоримський цар за своїм правовим становищем схожий з поняттям давньогрецького базилевса. Всі громадяни, патриції та плебеї, були поділені за розрядами згідно майнового цензу. До особливого, найвищого розряду увійшли найбагатші громадяни Риму, так звані вершники.

За своїми основними принципами реформа Сервія Туллія нагадує реформу Солона в Афінах. Подібно афінському демосу, плебейський елемент був допущений в народні збори, став частиною «римського народу». Однак Сервій Туллій пішов далі. Він організував систему ополчення. Всі вільні громадяни, що мали землю або інше нерухоме майно, у віці від 16 до 45 років призивалися на активну військову службу. Особи старшого віку несли гарнізонну службу. Всі військовозобов’язані, в залежності від майнового стану, об’єднувалися в військові підрозділи – центурії (сотні).

Кожний розряд виставляв певну кількість військових одиниць – центурій: вершники – 18 центурій, перший – 80, другий – 22, третій – 20, четвертий – 22, п’ятий – 30. Одну єдину центурію складали громадяни, що не мали майна. Їх називали пролетарями (від римського «пролес» – потомство, ті, у яких немає нічого, окрім дітей). Окрім того, існували допоміжні, або нестройові, центурії ремісників, музикантів, юристів. Воїни повинні були мати свою зброю, спорядження, інструменти. Центурія мала один голос. Відповідно, все залежало від результатів голосування в центуріях вершників і першого розряду, оскільки розряди були поділені на нерівне число центурій. Вершники та найбагатші мали 98 центурій (18+80) з 193, тобто володіли абсолютною більшістю голосів. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення. Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. З того часу усі важливі закони, вибори посадових осіб вирішувались на зборах по центуріях. Політична роль куріатних зборів поступово зменшувалась.

Сервій Туллій також провів поділ громадян за територіальною ознакою.

Реформа Сервія Туллія була суттевою поступкою плебеям. Протистояння між багатством i знатністю походження закінчилася на користь багатства. Але до повного зрівняння плебеїв з патриціями було ще далеко. Необхідно було, як мiнiмум, два століття, щоб допустити плебеїв до розподілу завойованої землі, до заміщення посад, до вироблення законів, до шлюбу з патриціями i патриціанками. Див.: РСТ

У кінці VI ст. до н.е. останній римський рекс був усунений від влади. Після «вигнання царів» вищими посадовими особами стали претори. Пізніше їх назвали консулами. 3 цього часу починається історія Римської республіки, котра проіснувала близько 500 років (VІ–І ст. до н.е.).

Головним органом влади Римської республіки був сенат, котрий розвинувся з ради старійшин римського союзу племен. За числом родів сенаторів було спочатку 300. Призначали їх уповноважені особи, обрані народними зборами, – цензори. Для більшості сенаторів призначення було практично довічним. Вимагалося, щоб сенатор походив із знатної родини, був багатим, займав перед призначенням який-небудь пост.

Будь-яке питання, винесене на розгляд центурії, обговорювалося заздалегідь у сенаті. Це правило розповсюджувалося на всі випадки заміщення важливих посад.

За традицією сенат підкорявся рішенням народних зборів. Якщо ж він вважав, що рішення народних зборів «не відповідають інтересам Риму», він оголошував їх недійсними або пропонував службовим особам, відповідальним за ці рішення, відмовитися від своїх посад.

В особливих випадках сенат мав право вдатися до тимчасової військової диктатури. За його рішенням один з консулів призначав диктатора. Після цього всі службові особи республіки переходили в підпорядкування останнього. Диктатор опирався на військову силу. Він не ніс відповідальності за свої вчинки. Максимальний термін його повноважень – 6 місяців.

До повноважень сенату належало багато справ з управління: розпорядження скарбницею та нагляд за державним майном взагалі; бюджет; зовнішні відносини; військові справи, включаючи призначення командуючих і т.д. Від нього залежало призначення на почесну й прибуткову посаду в провінції чи в завойованій країні. Не будучи судовим органом, сенат міг призначати судові колегії й давати вказівки щодо ведення розслідування.

За тією роллю, яку відігравав сенат, і залежно від того, з кого він складався, Римську республіку називають аристократичною. I це відповідає дійсності. При цьому за формою правління Римська республіка відрізняється від демократичної Афінської. Пояснюється це головним чином економічною відсталістю ранньореспубліканського Риму, низьким рівнем його ремісничого виробництва, його торгівлі.

Аристократична по своїй суті, Римська республіка зберігала, однак, багато важливих інститутів народовладдя, i, передусім, народні збори. З часом до них додався народний трибунат, що служив захисту прав плебеїв. Строк повноважень службових осіб республіки, їхня підзвітність народним зборам, колегіальне влаштування установ вказує на демократичні форми, що зберігалися, незважаючи на панівне становище сенату. Також слід відзначити право народних зборів переглядати вироки і, відповідно з тим, право громадян звертатися до народних зборів з проханнями про захист.

У відповідності з реформою Сервія Туллія, в Давньому Римі існувало два типи народних зібрань – центуріантні i трибутні. Перші вважалися головними. С Туллія

Зібрання скликалися за наказом консула, претора, трибуна. Починалися збори з релігійних обрядів. Після цього відбувалося зачитування законопроектів i голосування. Число центурій з часом було збільшене, i в III ст. до н.е. їх вже було 373. Пояснюється це, головним чином, приростом населення. Відбувається i деяка демократизація центуріантних зборів. Центуріантні збори затверджували закони та обирали всіх основних начальників-магістратів республіки: консулів, преторів, цензорів та ін.

Помітно зросла й кількість триб. Замість 4 їх стало 35. На трибутних зборах обирали плебейських трибунів, обговорювали деякі законопроекти, місцеві справи. На загальних зборах триб кожна з них мала один голос.

Коли громадянину виносили смертний вирок, він міг апелювати до центуріантних зборів, якщо ж покаранням був грошовий штраф, можна було звертатися до зборів триб.

Важливою установою в Римській республіці була магістратура – сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Найважливішими загальними принципами магістратури були такі: виборність, колегіальність, короткотривалість служби, відповідальність перед народними зборами, безоплатність. Підрозділяли магістрати на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).

Вищими ординарними магістратами були консули, які очолювали всю систему магістратур. Вони стежили за виконанням законів, командували військом, головували в сенаті та на народних зборах, вирішували питання управління, користувалися правом відміняти рішення інших магістратів (крім трибунів) і т.д. До компетенції преторів, які спочатку були помічниками консулів, належало керівництво судочинством, право видавати загальнообов’язкові постанови. Претори відігравали значну роль у процесі розвитку й функціонування римського права.^[19] Цензори, які обиралися один раз на п’ять років, здійснювали розподіл громадян за трибами, розрядами, центуріями, складали списки сенаторів, стежили за дотриманням норм моралі. Окрім названих, були й нижчі магістрати: курульні еділи, що виконували поліцейські функції, наглядали за порядком у місті, а також квестори, які здійснювали керівництво державним казначейством, вели деякі кримінальні справи.

Урядова влада в Римській республіці складалася з певного числа колегій. Уci вони обиралися народними зборами терміном на один рік. По закінченню цього терміну члени колегій були відповідальні за свої дії i могли бути віддані до суду за зловживання.

Коло діяльності членів колегій не було окреслене. Але кожний з них міг накласти заборону – вето – на дії свого колеги. Найважливіше значення мали перші дві колегії: колегія консулів (спочатку два) i колегія преторів (спочатку два, потім чотири i більше).

I ті й інші володіли владою «кум імперіум». З цим пов’язувалося перш за все командування військом, право скликання народних зборів i сенату (а також головування на зборах i в сенаті), право видавати накази й чинити суд над громадянами.

Особливе положення займали плебейські трибуни (народні). Посада була заснована біля 494 р. до н.е. в результаті жорстокого зіткнення плебейства з патриціями.

Трибунат був суто плебейською установою. Трибунів було спочатку два, потім 5, i, нарешті, 10. Трибун не міг відлучатися з Риму, двері його будинку повинні були завжди бути відчиненими для шукаючих захисту плебеїв. Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів, від кого б вони не виходили (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанову сенату. Для того, щоб скасувати вето народного трибуна, вимагалася одностайна постанова всіх інших колег.

Окрім того, трибун був наділений правом заарештовувати будь-яку особу та чинити над нею публічний допит.

Початком своєї військової слави Давній Рим зобов’язаний народному ополченню першого сторіччя своєї icтopії. Кожний римський громадянин, досягнувши 17-річного віку, був зобов’язаний нести військову службу. Це було не тільки його обов’язком, але й священним обов’язком, покликанням, привілеєм. Пролетарі, які не мали майна (а також раби) в армію практично не допускалися.

Спочатку кожен ополченець повинен був з’явитися на збірний пункт, маючи при собі зброю, й потурбуватися про харчування під час походу. Після завоювання Італії характер служби змінюється. З кінця V ст. до н.е. Римські солдати стали одержувати платню, озброєння i продовольство. Однак ще довгий час римська армія зберігала ополченський характер.

Армія будувалася на засадах жорсткої дисципліни. Командуючий мав право смертної кари по відношенню до всіх свoїх солдат i офіцерів. В особливих випадках порушення військового обов’язку каралося децимацією – страта кожного десятого за жеребом.

Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – управлялися призначеними з Риму магістратами. Ними були колишні консули i претори. Керівним принципом римської політики по відношенню до завойованих територій було відоме «поділяй i володарюй». Надаючи привілеї деяким провінціям, наштовхуючи один народ на інший, Рим привертав на свою сторону одних, щоб з їх допомогою тримати в покорі інших. Див.: ДЛРПР

Протягом декількох століть Рим вів постійні загарбницькі війни. Йому вдалося до I ст. до н.е. захопити величезні території. Виникла неосяжна рабовласницька держава. На захоплених землях з’явилися величезні латифундії. Широке використання рабської праці витісняло вільного виробника. Вільна селянська праця занепадала. Селяни, які розорилися, колишні солдати йшли до Риму й поповнювали величезну армію люмпен-пролетаріату. Вільні стали вважати фізичну працю уділом рабів.

Пізніше окремим рабам дозволили мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торгові заклади. Таке майно називалося пекулієм. Розвитком пекулія можна вважати колона, коли рабам давали дільниці землі за 1/6 або 1/9 частину врожаю.

Відвернути розорення селянства намагалися Тіберій i Гай Гракхи. У 133 р. до н.е. трибун Тіберій Гракх запропонував встановити максимальний розмір землеволодіння, надлишки перерозподілити серед бідних, дати їм засоби для придбання худоби, інвентаря. Він добився встановлення твердих цін на збіжжя. Італіки, як союзники Риму, повинні були отримати права римського громадянства.

Тіберію Гракху довелося тричі порушити закони Риму, здійснюючи реформу. Тоді сенат звинуватив Тіберія в прагненні до особистої диктатури i організував вбивство Гракха. Продовжив реформу Тиберія його брат Гай. Він добився зниження цін на збіжжя, виділення плебеям земель в колоніях. Гай також був убитий. Реформи Гракхів відкривають період громадянських війн у Римі, що прискорило падіння республіки.

Консул Марій в кінці II ст. до н.е., щоб збільшити приплив до армії, дозволив набирати в неї всіх бажаючих, в т.ч. пролетарів. Солдат одержував платню, міг розраховувати на частину військової здобичі, а після 16 років служби міг отримати наділ землі. Римська армія стає самостійною силою.

У 82 р. до н.е. Римський полководець Сулла змусив народні збори обрати його диктатором, причому вперше термін диктатора не обмежувався. До сенату було включено додатково 300 його прибічників, права народних зібрань були урізані. Трибуни були позбавлені своїх політичних функцій. Спираючись на армію, Сулла став необмеженим правителем Риму.

Зречення Сулли у 79 р. до н.е. повернуло Риму республіку, але ненадовго. Період громадянських війн тривав, а разом з ним тривав процес поступової ліквідації республіканських титулів. Обраний у 59 р. до н.е. консулом, Гай Юлій Цезар починав проводити свою політику, переступаючи через сенат i вето народних трибунів. При Цезарі в сенат додатково увійшли 300 його прибічників. В результаті сенат став налічувати 900 чол.

Цезар ніколи не поривав з нобілітетом, але разом з тим уміло привертав на свою сторону всі прошарки римського суспільства. У 46 р. до н. е. Цезар розгромив своїх останніх противників – Помпея i Краса, i був проголошений диктатором на 10 років, а через два роки – довічно (dictator perpetuus). У його руках знаходилась влада народних трибунів, цензорська, вища жрецька, в армії Цезар мав титул імператора. Він цілеспрямовано здійснював реалізацію своєї монархічної влади. Різко розриваючи стосунки з сенатом, Цезар розривав із римською свободою – «libertas» й з усією римською державною традицією.^[20] Республіка поступово занепадала. Це було викликано розвитком рабоволодіння i приватного землеволодіння. Hapeшті, республіка не могла управляти величезними територіями. Це завдання могла виконати лише імперія. Римська імперія (І ст. до н.е. – V н.е.) створила більш тривку основу, соціальну базу політичного ладу Давнього Риму.

Вважалося, що римський імператор користується своєю владою не внаслідок захвату чи престолонаслідування, а в силу свого високого морального авторитету – як «перша людина» в державі (з лат. – «принцепс»; тому ранню римську імперію в літературі часто називають «принципіатом»). Насправді ж, окрім цього морального авторитету (іноді досить сумнівного), імператор володів верховним керівництвом над усіма військами римської держави, і це було значно важливіше.

До III ст. н. е. управління імперією будувалося на основі обмеженої монархії – принципату. Зберігалася певна видимість республіки, зокрема збираються народні збори i сенат. Однак консули вже призначалися iмператором, і лише для виду зберігалися деякі елементи демократичної виборчої техніки.

Але влада народних зборів послідовно, неухильно зазнає утиску. Їх позбавляють судових функцій, а після цього – права обирати магістратів. Їх функції перейшли до сенату та принцепса. Сенат поступово наповнюється провінціалами i втрачає своє значення. Той же Цезар підвищив майновий ценз для сенаторів до 1 млн. сестерціїв, i число сенаторів скоротилося до 300 чол. Формально сенат складався з 300 чол. Формально сенат став володіти величезними правами: видавав закони, призначав i зміщав магістратів, був вищою судовою інстанцією. Ним здійснювався вибір i зміщення самого принцепса.

Магістрати стали фактично чиновниками принцепса. Вони стали одержувати платню, від імператора залежав термін їхнього перебування на посаді. Осередком усіх вищих установ імперії став двір принцепса. Особливе місце займала імператорська канцелярія.

З часом у руках імператора зосереджується безмежна влада: видання законів, командування армією, вища адміністративна i cyдова влада. Він вважався верховним жрецем, а за свої вчинки відповідав «перед богом i історією». Його зображення чеканилося на монетах, він обов’язково згадувався в молитвах i т. д. Тим не менше, його доля часто залежала від розташування війська, особливо трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Це був період «солдатських імператорів» (III ст.), кожний з яких був при владі в середньому 4 роки.

В III ст. у Римі формується домінат – необмежена монархія. Старі республіканські установи зникають навіть за назвою. Управління імперією зосереджується в декількох основних відомств, керованих сановниками, яких призначав імператор.

Домінат у Римі утверджується завдяки реформам Діоклетіана – сина вільновідпущеника, який зробив блискучу військову кар’єру i в 284 р. був проголошений імператором. Реформи Діоклетіана зводяться до наступного:

1) для кращого управління імперією верховна влада була поділена між 4 співправителями. Двоє з них – Августи – управляли Західною i Східною імперіями. При цьому Діоклетіан зберігав верховну владу;

2) реформа армії. Армія збільшена на 1/3. Частина армії охороняла кордони, інша знаходилась там, де в ній була потреба;

3) адміністративна реформа. Розукрупнення провінцій (до 120), об’єднання в діоцези (12). Італія остаточно втрачає своє привілейоване становище;

4) замість побічних податків введений прямий поземельно-подушний податок в натурі;

5) імперія отримала єдину повноцінну золоту монету.

Реформи Діоклетіана продовжив імператор Костянтин. Він прийняв християнство, почав процес закріпачення колонів i ремісників. При Костянтині столиця імперії була перенесена у Візантію. У 395 р. імперія остаточно поділилася на Західну та Східну.

У V ст. Римська держава знаходиться в стані крайнього занепаду. Під ударами германців, слов’ян, гунів імперія втрачає одну область за другою. У 476 р. глава германських найманців Одоакр скидає римського імператора і займає його місце. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії. Водночас з цим 476 р. прийнято вважати кінцем Давнього світу.