Становлення парламентської монархії.

Головними напрямами еволюції британської монархії протягом ХVІІІ ст. були:

· подальше обмеження королівської влади;

· затвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої та законодавчої влади – становлення «відповідального уряду».

Особливістю цих змін було те, що це фіксувалося не новими конституційними актами, а складалося у процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право формувати «уряд його Величності». Англійська конституція завдяки цьому набула рідкісної форми, тому що в якості джерел, крім актів парламенту та судових прецендентів, з’явилися конституційні звичаї – «конвенціональні норми».

Глава держави – монарх поступово перетворювався в номінального главу виконавчої влади. В 1707 р. припинило застосовуватися право короля на абсолютне вето на рішення парламенту. Під час правління Георга І (1714–1727 рр.) відбулися самовідсторонення короля від участі у справах, концентрація влади опинилась в руках прем’єр-міністра, кабінет почав працювати самостійно, але від імені його величності.

Змінилися взаємовідносини кабінету та парламенту:

· акти 1705–1707 рр. дозволили міністрам бути обраними до нижньої палати і тим самим представляти там кабінет міністрів;

· акти 1708–1715 рр. утвердили принцип формування кабінету на однопартійній основі. Партія, котра перемогла на парламентських виборах, формувала діючий кабінет, інша – утворювала парламентську опозицію і формувала т.з. «тіньовий кабінет»;

· в кінці ХVІІІ ст. був утверждений принцип, згідно якого, в разі втрати кабінетом міністрів довіри парламенту, він міг піти у відставку в повному складі (т.з. солідарна відповідальність) або розпустити палату общин і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань палати і кабінету міністрів.

Отже, у ХVІІІ ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, в основі якої знаходилися дві базові риси британського парламентаризму, як партійне правління та регулярна зміна кабінету міністрів, залежно від схвалення його політики в палаті общин.

У 1832 р. в Ангілії відбулась парламентська реформа, яка знижувала майновий ценз і звеличувала загалу кількість виборців до 652 тис. осіб. Реформа не лише повисила політичну активність населення, але сформувала механізм відповідальності кабінету міністрів від виборців^[56].

У 1835 р. була проведена реформа міського самоуправління: управління містом переходило до виборних міських рад; у виборах мали право брати участь усі особи обох статей, які сплачували податки; міська рада обирала мера міста терміном на 1 рік. Однак муніципальна реформа не зачепила управління графствами.

Чергова реформа місцевого управління відбулася у 1888 р. Були створені Ради міст та графств, переглянута система графств та деякі великі міста виділені в окремі графства. Радам графств були передані адміністративні повноваження мирових суддів. Таким чином, була створена самостійна система, яка діяла без адміністративної опіки центру.

У 1801 р., після унії з Шотландією (1707 р.), яка зберігала власну правову і судову систему, та унії з Ірландією (1801 р.), Англія отримала нову назву – «Об’єднане королівство Великобританії та Ірландії».

5.