Сім’я

Укладення шлюбу було поставлено на грошову основу. Батько нареченого сплачував своєму свату калим за свою невістку. Бать­ко нареченої забезпечував свою доньку приданим (dowry). Якщо батько нареченої, після одержання подарунків, відмовлявся вида­ти заміж свою доньку, то був зобов’язаний повернути подарунки в подвійному розмірі.

Кожний законний шлюб укладався на контрактній основі. Подружня пара становила собою у стародавній Вавилонії, як це прийнято нині у нас говорити, «соту» (російською мовою — ячейку) суспільства. Подружжя несло відповідальність за свої борги. Кодекс передбачав, що дружина не могла поневолювати­ся за дозаміжні борги (pre-nuptial debts) свого чоловіка. У такій самій ситуації чоловіку не міг подаватися позов за дозаміжні борги своєї дружини. Але вже за борги, що виникли під час за­міжжя (post-nuptial debts), подружжя несло спільну відповідаль­ність. Чоловік міг письмово чи дарунком (by deed or gift) пере­дати своїй дружині частину своєї власності за умови довічного користування нею та дозволити заповісти цю власність улюбле­ному сину.

Чоловік міг розлучатися з дружиною, але зобов’язувався від­шкодувати її придане. Дружина мала доглядати за своїми дітьми. Чоловік зобов’язувався сплачувати розлученій дружині належні аліменти, які колишня дружина ділила рівними частками між со­бою й дітьми. Якщо в неї не було дітей, він повертав придане і сплачував дружині суму, що була еквівалентна калиму.

Якщо дружина відзначалася в шлюбі, м’яко кажучи, кепською поведінкою, то чоловік мав право після розлучення тримати дітей та придане із собою, а колишню дружину перевести в своєму го­сподарстві на становище рабині.

Зі свого боку, дружина могла подавати позов своєму чоловіку з приводу його жорстокості (cruelty) чи недогляду (neglect) і мог­ла отримати юридичне розлучення (judicial separation), забравши із собою своє придане. Якщо ж у суді виявлялося, що винною стороною була дружина, то її топили. Якщо дружина залишалася за відсутності чоловіка без засобів до існування (without maintenance), то могла співжити (to cohabit) з іншим чоловіком, але мусила повернутися до свого чоловіка при його поверненні. Але якщо дружина мала засоби до існування, але, не дивлячись на це, співжила з іншим під час відсутності чоловіка, то це вва­жалося подружньою зрадою (adultery). Вона каралася надзвичай­но жорстоко.

Коли дружина ставала вдовою, то вона займала місце чоловіка у сім’ї. Повторно брати шлюб вона могла лише за згодою суду. При цьому велика увага приділялася тому, щоб частка власності її чоловіка дісталася їх спільним дітям.

Бездітна дружина могла надати своєму чоловіку жінку- наложницю (maid), яка народжувала дітей, що вважалися (to reckone) дітьми дружини. Якщо дружина робила такий вчинок, то чоловіку не дозволялося заводити собі утриманку (concubine). Якщо не робила, то чоловік міг взяти одну утрима­нку. Така жінка була вільною і вважалася його дружиною, хоч і з нижчим становищем, ніж перша. Розлучення з нею могло від­бутися лише на тих підставах, що й з першою дружиною. Тре­тім гатунком матері вважалися дівчата-рабині. їх діти, народже­ні від батьків-рабовласників, вважалися вільними. Матір- рабиню вже не можна було продавати і вона ставала вільною у випадку смерті батька її дітей.

«Незаконнонароджені» діти рабовласників могли набути ста­тусу «законних», якщо рабовласники зізнавалися в цьому при свідках. У такому випадку ці діти на повній підставі брали участь у розподілі майна батька. Але якщо батько-рабовласник їх не ви­знавав, то маєтність наслідували лише спільні між ним і дружи­ною діти.

Якщо вільна жінка виходила заміж за раба, то народжені від цього шлюбу діти вважалися вільними.

Батько зберігав повну владу над своїми дітьми до їх одруження, міг використовувати їх працю і, навіть, особу для одержання прибутків. Такі самі права мала мати за відсутності батька. Якщо ж помирали батько й мати, то відповідні права мав старший брат дітей. Батько міг за своїм розсудом одружувати дочок чи віддава­ти їх для церковної служби та для використання як наложниць.

Церковниці мали право розпоряджатися своєю власністю у повному обсязі, але інші дочки мали право на володіння своїм приданим до своєї смерті, яке потім переходило дітям чи назад до їх дівочої сім’ї, якщо під час шлюбу у них не було своїх дітей. Батько мав право дати дочці дозвіл залишити її майно улюблено­му брату чи сестрі. Майном дочки, як правило, управляли її бра­ти. Якщо ж вона була незадоволена цим, то призначала опікуна. Коли виходила заміж, то її майном управляв чоловік.

Є підстави вважати, що при одруженні син одержував свою частку майна, але не завжди при одруженні полишав батьківсь­кий дім. Часто він приводив до нього свою дружину.

Підкинутих дітей (foundlings) часто всиновлювали. Особливо часто це робили бездітні люди. Коли такий син ставав дорослим, то забирати його назад природні батьки права не мали, якщо про­ти цього була особа, яка усиновила. Заборонялося дискримінува­ти прийомного сина порівняно з іншими дітьми. Такий юнак мав право на третину особистого майна, яке дісталося б йому, якби він був спадкоємцем. Прийомний батько не був зобов’язаний дробити свою нерухомість.

Діти, усиновлені євнухами (eunuchs) та храмовими жінками (temple-wonem) (і ті, й інші фізично не були в змозі мати своїх природних дітей), вважалися пов’язаними з прийомними батька­ми «абсолютними вузами» (absolute ties). У євнухів і храмових жінок не можна було під жодним приводом відібрати дітей. Від­мова дітей від цих прийомних батьків і намір повернутися для своїх природних батьків каралася виколюванням ока чи вириван­ням язика (mutilation of the eye or tongue).

Усиновлення часто відбувалося згідно з договорами між уси­новителями та природними батьками. У договорах передбачалося покарання сторін у випадку їх спроб порушити умови договорів. Усиновлення відбувалося з огляду на різні обставини економіч­ного змісту обох сторін таких угод. У випадку смерті батька всі законні діти мали право на спадщину в рівних частинах. Коли в сім’ї було дві матері, то на певному етапі вавилонської історії ді­ти в такій сім’ї спадщину ділили порівну. Потім настали часи, коли діти першої матері забирали 2/3 спадщини померлого бать­ка. Діти мали право на спадщину матері, але не мачухи (step­mother). Якщо сина хотіли позбавити спадщини, то це можна бу­ло зробити лише на підставі судового рішення. Підставою для такого рішення могла бути систематична негідна поведінка сина (repeated imfilial conduct).

Партнери в подружній зраді підлягали утоплению. Якщо ж чоловік дружини-зрадниці (aggrived husband) пробачав їй, то ко­роль міг пробачити і її партнерові (paramour).

Кровозмішування (incest) каралося смертю чи засланням від­повідно до свого потворства (heinousness). Розтління (seduction) каралося штрафом. Про педерастію (sodomy) Кодекс не згадує.

1.3.5.