Кодекс Хаммурапі

1.3.1. Вступ

Кодекс Хаммурапі було знайдено в Сусі (Susa), на схід від Ва­вилону. Трапилося це 1902 р. Розкопки виконувала французька археологічна експедиція. Вона й відкопала базальтову колону, з усіх боків вкриту клинописом.

На думку фахівців, між Кодексом (Законником) Хаммурапі та Законником царя Білалами з міста Ешнуни є багато спільного. Законник Білалами на дві сотні років старший за Законник Хам­мурапі. Про нього Хаммурапі, очевидно, знав. Хаммурапі запо­зичував і положення ще стародавнішого шумерського законодав­ства. Кодекс Хаммурапі не можна вважати повним.

Кодекс є найповнішою і найбільш досконалою пам’яткою ва­вилонського законодавства. Фрагменти примірників, що були знайдені в бібліотеці «Ашур-бані пал» у Найнвесі (Nineveh), а та­кож інші фрагменти неовавилонського періоду, переконливо сві­дчать про те, що Кодекс знали покоління, які жили протягом на­ступних після його появи століть. Є дані, що Кодекс вивчався впродовж 1500 років після того, як його було вперше складено. До речі, під впливом Кодексу Хаммурапі згодом створювалося законодавство Ізраїлю.

Джерелом для складання Кодексу було чинне на той час су- мерійське законодавство. Згаданим законодавством керувалися протягом століть міста з високим рівнем цивілізації.

З огляду на час, що сплинув, нині достеменно важко сказати про те, що ж у Кодексі було нового порівняно з попереднім вави­лонським законодавством. Цілком можливо, що нічого нового він не містив. Західні правники вважають, що характерною рисою Кодексу є використання в ньому статей, які раніше широко за­стосовувалися на практиці. Очевидно, ці статті не лише відобра­жали звичаї окремих міст, а мали характер законодавства, яке поширювалося на всю «Сумерію і Аккад», — тобто на всю Вави­лонську імперію.

У Кодексі можна знайти лише окремі вияви, скажімо, «прав­ничого примітивізму», що стосувався «сімейної солідарності» (або, говорячи нашою мовою, «сімейної поруки»), територіальної (районної) відповідальності, суду з тортурами тощо. У цілому ж Кодекс був на голову вище від племінного звичаєвого права (tribal custom). Кодекс, зокрема, не визнавав кровної ворожнечі (blood-feud), особистої помсти (private retribution) чи одруження силоміць (marriage by capture). Такі принципи не втратили своєї актуальності й нині.

У Кодексі король є джерелом справедливості. За суддями було встановлено суворий нагляд.

Що відбувається тоді, коли за суддями немає належного на­гляду, добре видно на прикладі нинішньої України. У Вавилоні була передбачена можливість подання апеляцій королю.

Уся земля знаходиласья у власності феодалів, збирачів подат­ків і поліції. Діяла регулярна поштова система. Жінка посідала вільне і горде становище.

1.3.2. Класи

Відповідно до Кодексу, все населення поділялося на три кла­си, що мали назви «авелу» (awelu), «маскіну» (muskinu) та «арду» (ardu). Перший з названих класів вважався найпрестижнішим. Можливо, з нього черпалися кадри для судів і храмів, хоч Кодекс не містив кваліфікаційних вимог до названих посадових осіб. Представники першого класу мали аристократичні привілеї та права щодо звільнення від деяких видів відповідальності.

Статус середнього, з названих вище, класу визначити ще важ­че. Ймовірно, що саме цей клас становив більшість звичайного населення. Згодом назва класу перетворилася у слово, що означає «жебрак». Через арамаїтську та семітську мови згадане слово влилося в сучасні мови. Але в Кодексі слово вживалося не в його пізнішому значенні. Представник цього класу був вільною люди­ною, але був зобо’язаний приймати грошову компенсацію за свої тілесні ушкодження. Маскіну сплачував штрафи і мита в меншо­му, ніж представник першого класу, розмірі, і приносив богам менш дорогоцінні пожертвування.

Арду був рабом. Клас арду також був численним. Арду міг ставати власником майна і навіть бути власником рабів. Рабовла­сник годував і одягав рабів, сплачував вартість їх лікування, але забирав собі всю компенсацію, що виплачувалася рабам за спри­чинення шкоди. Рабовласник, як правило, надавав рабові рабиню як дружину. Народжені від такого шлюбу діти теж були рабами відповідного рабовласника. Рабовласник забезпечував свого раба житлом і роботою, за що стягував річну платню (ренту).

Раб міг одружуватися і на вільній жінці. Народжені в такому шлюбі діти вважалися вільними. На придане дружини раба рабо­власник права не мав. У випадку смерті раба, який був у шлюбі з вільною жінкою, рабовласнику діставалася половина майна.

Раби-втікачі, якщо їх схоплювали, поверталися власникам, за що була встановлена відповідна винагорода, — два шекелі, що становило приблизно десяту частину вартості раба. Незаконне одержання чужого раба, надання йому притулку чи крадіжка раба вважалися злочином (capital offence).

1.3.3. Власність

Кодекс визнавав повну приватну власність на землю. Прода­ватися земля могла за умови виконання певних повинностей (fixed charges). На пізніших етапах вавилонської історії король міг дозволяти продажу землі без виконання повинностей. До останніх належали, зокрема, надання людей для армії і вико­нання державних (statute) та спеціальних робіт. Більшість зазна­чених повинностей забезпечувало населення, яке проживало на території, що належала власне королю. Вавилонські солдати ба­гато в чому нагадували російських козаків недалекого історич­ного минулого: вони володіли земельними наділами і це вважа­лося компенсацією за їх військову службу. Помістя переходили в спадщину. Солдатські помістя не могли відчужуватися. Коли солдати призивалися на службу, то вони могли призначати пов­нолітніх синів бути відповідальними за господарство. Якщо та­ких синів не було, то король призначав володільця (locum tenen), але третину наділу залишав за дружиною для прогоду­вання її та дітей.

Набір робочої сили для виконання важких робіт було менш детально регламентовано, ніж військову службу. Це питання ви­рішували місцеві власті. Очевидно, від таких робіт звільнялися господарства, що сплачували ренту та пастухи, які пасли табуни худоби. Якщо солдат потрапляв у полон і не мав достатньо майна для сплати викупу (ransom) за своє звільнення з неволі, то вику­пити його міг купець, якому потім могла сплачуватися компенса­ція храмом того міста, з якого був військовополонений. Така компенсація могла відшкодовуватися і королівським палацом. Продаж господарства військовополоненого для сплати викупу за нього не дозволявся. Як бачимо, викуп військовополонених має давню історію.

Храми одержували регулярні надходження пожертвувань як у натуральному, так і в іншому вигляді. Багато сімей мали право на виконання функцій священиків у визначені дні року. За це вони стягували матеріальні блага, про які їм вдавалося домовитися з прихожанами.

При храмах жило численне жіноче населення, яке використову­валося для релігійної проституції, доходи від якої передавалися храму. Такі жінки користувалися багатьма привілеями. Але відвіду­вання ними шинку вважалося не гідним їх суспільної ролі вчинком.

Кодекс визнавав багато способів передачі власності: продаж, оренду, дарування, бартер, позичку тощо. Передача мала відбу­ватися за контрактом. Позов визнавався, якщо підтверджувався документально чи присягами свідків. Покупець зобов’язувався впевнитися в тому, що продавець має право на власність, яку він продає. Якщо покупець купив майно, наприклад, у раба, який не мав довіреності на його продаж, то такого покупця могли страти­ти як злодія. Якщо покупець купив вкрадені речі, то він міг бути засудженим до страти, коли не міг довести, що не знав про кра­діжку цього майна. За такої ситуації ошуканий покупець зо­бов’язувався безкоштовно віддати майно його справжньому гос­подареві. З відповідного продавця він мав право вимагати п’ятикратне відшкодування. Коли раба купували за кордоном, то покупець мав упевнитися, що цей раб не був викрадений чи за­хоплений у Вавилоні. Інакше згаданий раб повертався у Вавілоні його попередньому господареві без компенсації. Продажа вважа­лася недійсною, коли приховувалися дефекти стосовно права власності та відповідальності (liability). Правда ж, вражає проду­маність правостосунків?

Земля могла оброблятися власником, орендарем чи найманим працівником. Земля мала оброблятися не абияк, а належним чи­ном. Абияк землю стали обробляти через 4 тисячі років у колгос­пах і радгоспах. У випадку недостатнього врожаю, Кодекс перед­бачав фіксований розмір розрахунку. Якщо земля здавалася в оренду за фіксовану ренту, то випадкові втрати лягали на плечі орендаря (tenant). Якщо ж здавалася в оренду на основі отриман­ня за її експлуатацію прибутку, то втрати ділилися між землевла­сником (landlord) і орендарем згідно з досягнутою між ними уго­дою про пропорційний розподіл прибутку.

Земля, яка пустувала, могла братися без сплати ренти протя­гом трьох років з метою її рекультивації. Розумна норма, чи не так? Якщо земля не оброблялася належним чином, то Кодекс пе­редбачав повернення її власникові в доброму стані та сплату за це встановленої ренти. Часткова система оренди (metayer system) була поширеною особливо на храмових землях, — за користу­вання землею віддавалася певна частина врожаю.

Землевласник надавав землю, насіння, робочу худобу, рема­нент, добрива тощо і домовлявся з орендарем про розмір ренти. Крадіжка чи зловживання наданими землевласником матеріалами каралися штрафом чи каліченням (mutilation). Іригаційна діяль­ність передбачалася таким чином, щоб уникнути шкоди від пове­ней. Будинки здавалися в оренду на рік. їх оренда сплачувалася на півроку наперед. Орендар будинку зобов’язувався виконувати його ремонт і міг використовувати свою власну дерев’яну арма­туру.

Земля протягом 8—10 років здавалася в безоплатну оренду для будівництва на ній житла. Збудований будинок переходив потім у власність відповідного землевласника.

Не дивлячись на наявність великої кількості рабів, часто ви­никала потреба і в найманій праці (hired labour) вільних людей, особливо під час збирання врожаю. Батьки часто посилали своїх хлопців на підробітки. За це встановлювалася платня. Період найму міг мати різну протяжність — від кількох днів до року. Домашні тварини за фіксовану плату бралися в оренду для оран­ня землі, приведення в дію іригаційних механізмів, запрягання і молотіння. Воли і вівці здавалися чабану, який видавав відповід­ну розписку і забирав худобу на пасовище. Чабан мусив належ­ним чином доглядати за худобою, зобов’язувався відповідати за спричинену в разі недбальства втрату. Шкода, спричинена, на­приклад, сторожовими псами, що були під його контролем, могла відшкодовуватися у 4—12-кратному розмірі.

У господарському житті Вавилону широко використовувалися як натуральна (payment in kind), так і грошова форма розрахунків (payment in cash). Було встановлено, що боржник міг сплачувати свій борг у натуральній формі згідно зі встановленою шкалою. Борг покладався на особу боржника. Заборонялася конфіскація врожаю боржника. Захоплення його робочого вола каралося штрафом. Затриманий за несплачений борг боржник міг доручи­ти своїй дружині, дитині чи рабу відпрацювати борг. Дружину і дитину не можна було затримувати на строк, що перевищував три роки. У випадку їх смерті, що сталася з огляду на недбалість кредитора (який, до речі, і тримав боржника чи членів його сім’ї), боржник мав право на повну компенсацію за їх втрату.

У випадку позову, Кодексом було встановлено, що боржник збирає з поля врожай самостійно і розплачується з кредитором. Якщо траплявся неврожай, то боржник звільнявся від відповіда­льності в тому році. Уся власність боржника могла використову­ватися як гарантія платежу. Часто третіми особами надавалися персональні гарантії про те, що гарант буде нести відповідаль­ність у випадку несплати платежу.

Караванне сполучення (caravan traffic) регулювали чіткі пра­вила. Говорячи нашою мовою, експедитор (travelling agent) давав квитанцію про всі одержані для перевезення товари. Не можна було претендувати на ті речі, які не були занесені до інвентари­заційного переліку. Якщо від товарів не одержувався прибуток, то експедитор мав відшкодувати вартість одержаних ним матері­альних цінностей у подвійному розмірі. Якщо ж одержувався не­великий прибуток, то експедитор компенсовував недоодержану суму. Експедитор звільнявся від відповідальності у випадку його пограбування (robbery) чи рекету (extorsion).

При повернені експедитор одержував розписку і між ним і власником вантажу відбувався розподіл прибутку. Як правило прибутки ділилися порівну.

За втрату вантажу передбачалася компенсація у 5-кратному роз­мірі. Плата за перевезення, як правило, сплачувалася завчасно. Складські витрати становили 1/6 частину вартості відповідного ван­тажу. Відповідний комірник брав на себе весь ризик за зберігання і зобов’язувався компенсувати недостачу в подвійному розмірі.

Кораблі наймалися на підставі фіксованого тарифу відповідно до їх вантажомісткості. До уваги бралася і платня членам коман­ди. Фіксувалася ціна на спорудження кораблів. Кораблебудівни­ки гарантували придатність їх використання у морі протягом од­ного року.

Судна, що рухалися, несли відповідальність за зіткнення з пришвартованими суднами. Шкіпери мусили сплачувати поло­вину вартості вантажу з кораблів, що затонули, у випадку їх підняття.

Продаж отруйних речовин (intoxicants) відбувався за фіксова­ними цінами. Шинкарка (ale-wife) мала стежити за тим, щоб її приміщення не використовувалося з незаконною метою (disorderly or illegal purposes).

Уже Вавилону був знайомий спосіб оплати платежу через ба­нкіра чи за допомогою письмового документа.

Храми і багаті землевласники зі своїх орендарів рідко стягу­вали відсотки за позички їм насіння. Звичайні ж ділові позики передбачали оплату щорічних у розмірі 30 відсотків.

1.3.4.