Розвиток законодавства.

Маніфести – закони, які оголошували в найбільш важливих випадках волю імператора у формі звернення до населення або до окремих його груп (Маніфест про дарування вільності та свободи всьому Російському дворянству 1762 р.).

Жалувані грамоти – документи про надання окремим особам, станам, іншим групам населення або установам нерухомого майна, економічних та політичних привілеїв (Жалувана грамота дворянству 1785 р.).

Статути – це збірники правових норм, регламентуючих порядок діяльності того чи іншого відомства. Вони містили в собі також норми матеріального та процесуального права (Військовий статут 1716 р., Морський статут 1720 р.).

Регламенти – правові акти, що встановлювали організацію та діяльність знов утворених установ, наприклад колегій (Генеральний регламент 1720 р., який встановлював порядок служби у всіх російських державних установах; Духовний регламент 1721 р. визначав склад і діяльність Духовної колегії).

Інструкції – норми, що встановлювали права та обов’язки різноманітних посадових осіб (губернаторів, воєвод, тощо).

Укази – законодавчі акти, що видавалися по найрізноманітнішим питанням права, а в деяких випадках встановлювали компетенцію відповідних посадових осіб (Про порядок спадкування рухомого та нерухомого майна 1714 р., більш відомий як Указ про однакове успадковування; Указ Петра I про утворення Малоросійської колегії 1722 р.)^[88].

Вся ця запроваджена Петром I на західноєвропейський зразок нова номенклатура документів з певними змінами існувала протягом всього періоду абсолютизму в Росії.

Проблемою всього російського законодавства на початку XIX ст.

Повне зібрання законів складалося з 40 томів власне законів та 6 томів додатків (друге видання містило вже 55 томів, або 125 книг). Втім, цю істинно титанічну працю можна назвати, скоріше, інкорпорацією російського законодавства.

Звід законів включав у себе лише діючі акти, були усунуті наявні в законодавстві колізії (залишали найновіший з актів, що суперечили одне одному). Акти були згруповані в ньому за галузями права. Звід складався з 15 томів (XVI том побачив світ у 1885 р.), та являв собою консолідацію законодавства Російської імперії. У 1835 р. він був уведений у дію.

Систематизація російського законодавства призвела до чіткого відмежування його галузей: цивільного, кримінального та ін. Були розпочаті роботи по складанню кодифікованих нормативних актів.

Цивільне законодавство. В зв’язку з посиленням темпів прогресу промисловості та торгівлі цивільне законодавство набуло більш інтенсивного розвитку. Воно було систематизоване в X томі Зводу законів.

Велика увага була приділена праву власності – праву «виключно та незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися та розпоряджатися їм (майном) вічно та спадково» (ст. 262 ч. 1 т. X). Захищалося право законного володіння. Нерухоме майно підрозділялося на «добросовісно придбане» та родове.

Розвиток законодавства в сфері зобов’язального права сприяв товарно-грошовим відносинам та був обумовлений їх розвитком. Предметом договору могли бути майно (до якого також відносили і кріпосних) або «дії осіб». Договори можна було складати як в письмовій, так і в усній (за винятком договорів займу, дарування, застави нерухомого майна, та ін.) формі. Існували наступні засоби забезпечення виконання договору: застава нерухомого або рухомого майна, неустойка, поручництво.

Окрім вже відомих видів договорів (таких як: міни, купівлі-продажу, майнового та особистого найму, займу, тощо), з’являються договір запродажу (попередній договір, за яким одна з сторін зобов’язана була у встановлений строк продати іншій певне майно, за вказану в цьому ж договорі ціну. В протилежному випадку, винна сторона сплачувала неустойку) та договір товариства (різновид статутного договору організації). Договори поставки та підряду розглядалися законодавцем разом. Договору перевезення ще не існувало.

В другій половині XIX ст. (у пореформений період) отримали подальшу регламентацію вексельне право, правовий статус юридичної особи, та інші акти, що були пов’язані з розвитком капіталістичних відносин.

В сфері сімейного права існувало обмеження на шлюбний вік (для чоловіків – з 18 до 80 років, для жінок – з 16 до 80 років). На шлюб наречені повинні були отримати згоду батьків, ті хто знаходився на військовій, або цивільній службі – згоду начальства, кріпосні – дозвіл поміщика. Були заборонені шлюбні союзи християн із нехристиянами. Дійсним вважався лише церковний шлюб.

Жінка знаходилася у нерівному становищі по відношенню до чоловіка. Вона повинна була коритися його волі та «перебувати до нього в любові, пошані, та необмеженій слухняності, всіляко йому догоджати та бути відданою…» (Ст. 78 Кн. першої Зводу законів «Про права та обов’язки сімейні»). Її суспільний статус визначався статусом чоловіка.

Діти поділялися на законних і незаконних, тобто позашлюбних, які не мали права на прізвище батька та успадковування його майна.

Спадкування відбувалося за законом, або за заповітом. Заповіт міг бути складеним тільки в письмовій формі, дієздатною та осудною особою, якій виконався 21 рік, яка мала право «відчужувати своє майно за законами». Слід зазначити, що наслідники отримували майно не тільки померлого родича, але й засудженого на позбавлення всіх прав стану за певний злочин.

При спадкуванні за законом найближче право успадковування мали сини померлого, за їхньої відсутності – онуки, після – правнуки. Донька при живих братах отримувала ¹/₁₄ частину нерухомого майна та ¹/₈ частину рухомого. Якщо низхідні спадкоємці чоловічої статі були відсутні, спадщину отримували низхідні спадкоємці жіночої статі: доньки, внучки і т. д. Якщо таких теж не було, спадщина переходила до родичів за боковою лінією. При їх відсутності спадкоємцями становилися батьки. Той з подружжя, що пережив іншого, отримував ¹/₇ частину нерухомого та ¼ рухомого майна.

Кримінальне право. Норми кримінального законодавства були викладені у книзі першій XV тому Зводу законів. Книга складалася з 11 розділів, що ділилися на глави, та містила 765 статей. Вперше були відокремлені Загальна та Особлива частини.

Хоча ця книга і була істотним кроком вперед у розвитку російського кримінального законодавства, вона, все одно, виявилася недосконалою, не відповідала вимогам тих часів, в зв’язку з чим у 1846 р. було введено в дію «Уложення про покарання кримінальні та виправні» – кодифікований нормативний акт, на який, і тільки на який (а не на кн. 1, т. XV Зводу законів), повинні були посилатися суди у вироках по справам, розглянутим після 1 травня 1846 р.

В уложенні не було чіткої межі між поняттями злочину та проступку. («Злочином чи проступком визнається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання кримінального, або виправного законом наказане» – ст. 4 Уложення). В той же час, строки давнини були встановлені лише для злочинів.

Уложення встановлювало форми вини, стадії скоєння злочину, види співучасті, обставини що пом’якшували, або обтяжували провину, усували кримінальну відповідальність. Незнання закону не звільняло від покарання. Кримінальна відповідальність наступала з 7 років. Були виділені справи, які були підсудними духовному та військовим судам.

Існувала достатньо складна система покарань, які ділилися на два розряди: покарання кримінальні та покарання виправні. Ці розряди ділилися на декілька родів і ступенів.

Покарання кримінальні: позбавлення всіх прав стану (тобто, втрата всіх станових привілеїв, припинення подружніх відносин, позбавлення прав власності на майно, що як вже було сказане вище, переходило до наслідників, та батьківських прав) в сполученні або зі смертною карою, або з висилкою на каторжні роботи, або з висилкою на поселення до Сибіру чи на Кавказ; побиття плітками для осіб, що не позбавлені від тілесних покарань; таврування засуджених на каторгу (на чолі та на щоках в них ставилося слово «кат» (каторжний).

Покарання виправні: висилка, віддання до виправних арештантських рот, ув’язнення до кріпості, в’язниці, гамівні та трудові будинки, короткочасний арешт, догана в присутності суду, грошові стягнення, покарання різками для осіб, не позбавлених від тілесних покарань.

Покарання для різних станів різнилися. Так, у в’язницях примусово працювали лише селяни та міщани. Інші стани могли працювати лише за бажанням. Дворяни та чиновники короткочасний арешт могли відбувати й дома, а всі інші – тільки в поліцейських органах.

Дворяни, духівництво, почесні громадяни, купці першої та другої гільдій, феодали інших народностей звільнялися від таврування, ув’язнення в кайдани, покарання плітками, шпіцрутенами, палками, різками.

Особлива частина розпочиналася зі злочинів проти віри. Велику увагу було приділено злочинам проти держави. Участь у повстанні, замах, злочинна дія, або навіть намір скинути імператора, каралися позбавленням всіх прав стану та смертною карою.

Окремі розділи були присвячені злочинам проти порядку управління, посадовим злочинам. Існувало спеціальне відділення «Про непокору фабричних та заводських людей». Їх колективна непокора керівництву підприємства, каралася як повстання проти влади, тобто смертною карою. Учасники страйків каралися арештом на строк від 3 тижнів до 3 місяців для призвідників, та від 7 днів до 3 тижнів для інших учасників.

Існував розділ «Про злочини та проступки проти законів про стани», що передбачав захист станового розшарування суспільства. Будь-яке намагання приховати свою станову належність каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою в Сибір на поселення. При цьому особи, не звільнені від тілесних покарань, отримували від 10 до 20 ударів плітками. Розділ мав спеціальне відділення «Про злочини кріпосних людей проти своїх господ». Виступи кріпаків проти своїх господ були прирівняні до повстання проти уряду. Будь яка непокора поміщику каралася різками до 50 ударів. Перехід кріпосних до іншого стану, або до іншого власника без дозволу свого поміщика каралися різками від 30 до 60 ударів.

Окремий розділ містив норми, присвячені злочинам проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб. Навмисне вбивство каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою на каторгу або довічно, або на тривалі строки. Смертної кари за цей злочин передбачено не було.

Обширний розділ було присвячено злочинам проти власності приватних осіб. Насильне заволодіння чужим нерухомим майном каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою в Сибір (достатньо поширений в ті часи злочин серед поміщиків, які часто привласнювали за допомогою своїх озброєних кріпаків землі сусідів). Позбавлення прав стану та висилка на каторгу передбачалися й за підпал заселеної будівлі, розбій, грабіж, крадіжку. Каторжні роботи, в залежності від складу злочину, відбували в Сибіру, в кріпостях, на заводах, рудниках. За крадіжку практикувалося також ув’язнення до арештантської роти, в трудові будинки, побиття різками.

В 1866 р. було складено нову редакцію Уложення, де були враховані укази 1863 р. про скасування тілесних покарань. З’явилися деякі нові склади злочинів. Число статей було скорочене.

В редакції Уложення 1885 р. з’явилися нові склади злочинів проти держави, розширена відповідальність за страйки.

Процесуальне провадження. В основному, мало інквізиційний характер. Хоча ще у 1801 році тортури були заборонені, на практиці вони продовжували широко застосовуватися.

Слідством та виконанням вироків займалася поліція. Справа починалася за допомогою доносу, скарги окремих осіб, з ініціативи прокурора, стряпчих, або поліції. Прокурори та стряпчі здійснювали нагляд за слідством.

По закінченні слідства справа направлялася до суду. Судового слідства не існувало. Справу доповідав по складеним «виписам» один зі членів суду або секретар. Свідків та експертів, як правило, до суду не викликали. Звинуваченого викликали лише з метою вияснення, чи не застосовувалися до нього недозволені методи під час слідства. Звинувачений був не суб’єктом, а об’єктом процесу.

Докази розподілялися на цілковиті та нецілковиті. Цілковиті докази: визнання звинуваченим своєї вини, визнані їм письмові докази, висновок медичних експертів, співпадаючі показання двох не відведених підсудним свідків. Нецілковиті докази: підтверджене свідками не судове визнання звинуваченого, обмова їм сторонніх осіб, повальний обшук, показання одного свідка та ін.

По тяжким кримінальним справам суд першої інстанції складав «думку» та відправляв її в палату кримінального суду для винесення вироку.

Коли доказів було недостатньо, суд не виносив ні обвинувального, ні виправдувального вироку, а залишав звинувачених під підозрою, що для селян та міщан могло призвести до виселення до Сибіру.

В судах були поширені хабарництво і тяганина (по деяких справах – десятиріччями). Втім, справи по особливо небезпечним для держави злочинам розглядалися дуже швидко, інколи – спеціально утвореними імператором верховними кримінальними судами. Такий суд судив декабристів.

Селян, які виступили проти своїх господ, судив військовий суд. З незначних злочинів, скоєних кріпосними селянами розправу мали право чинити їхні поміщики.

В редакції Уложення 1866 р. були враховані підсумки судової реформи 1864 р. В редакції 1885 р. знайшли відображення тюремна реформа, зміни в системі місць позбавлення волі.

4.