Канонічне право до Граціана

Оскільки читач уже дещо знає про канонічне право, але ще не знає про Граціана і хоче негайно цю прогалину ліквідувати, то йому радимо звернутися до розділу цієї книжки «Видатні юристи світу».

Канонічне право формувалося в рамках релігійної ієрархії ав­тократичного типу. Особливо інтенсивний розвиток право одер-

жало в римсько-католицькій церкві. Її вплив на суспільне життя був більшим, ніж у православній церкві. Все ж таки, як ми це по­мітимо далі, канонічне право спочатку інтенсивно розвивалося саме в православній церкві. Римсько-католицька церква довгий час дрімала.

Наріжним каменем теорії канонічного права є постулат про те, що джерела цього права мають таке походження, яке не залишає жодних сумнівів щодо їх непогрішності та досконалості. Що ж вважається сферою його дії? Відповідь тут така: весь релігійний кістяк (whole religious body) або ж, щонайменше, певна його час­тка. Переходимо далі до суб’єктів права.

На вершині канонічної піраміди знаходяться Христос та апос­толи. Визначення їх місця в християнській церкві випливає, пе­редусім, з Нового Завіту. За апостолами слідує церковний орган. Главою його є єпископ Риму. Він вважається наступником Свя­того Петра. Як зрозумів читач, йдеться про папу римського. За­конодавчій і дисциплінарній владі папи був притаманний процес централізації і всім відома роль папи в структурі католицької це­ркви. Наступний щабель на драбині посідає єпископат. Він зби­рається на екуменічні (вселенські) ради, які й виконують роль за­конодавця для всієї Церкви.

Протягом перших століть нашої ери були відсутніми які-небудь помітні спроби створити уніфіковану систему канонічного права, яке поширювалося б на всю Церкву. Християнські общини жили за своїми власними порядками. Недарма ж прислів’я каже, що в кож­ному монастирі свій статут. Опрацювання канонів вперше розпоча­лося в грецькій гілці християнської церкви.

Згадують фахівці і «Канони Іпполіта». Роки його життя — 160—235 н. е. Вважається теологом і батьком Християнської це­ркви. Був першим серед антипап (217—235). Його твір «Philosophumena» відкидає єресь гностизму.

У лоні грецької церкви була складена збірка з 85 «Апостоль­ських канонів». У збірці містяться, на думку фахівців, лише окремі рішення і системності їй бракує.

Апостольськими батьками вважаються християнські письмен­ники II ст., — святий Климентій Римський, святий Ігнатій Анти- охський, святий Барна бас, святий Полікарп смірненський. Вони є авторами «Дідакі» та «Чабана Гермасу» (The Shepherd of Hermas).

Кілька різних канонів були сформульовані місцевими асамб­леями Візантійської церкви. Вони були додані до канонів Нікей- ської ради (council of Nicaea). Нагадаємо, що Нікейська рада була першою екуменічною радою. Скликав її 325 р. римський імпера­тор Костянтин I. У збірнику після двадцяти канонів Нікейської ради було поміщено двадцять п’ять канонів анкірської ради (council of Ancyra, 314 р.), п’ятнадцять — неокасеріанської (Neocaesarea, 315—320 рр.). Кількість канонів зросла до 150 на час Халцедонської ради (council of Chalcedon, 451 р.). Халцедон- ська рада була четвертою і останньою ще нерозділеної християн­ської церкви. Ця Рада до півтори сотні зазначених вище канонів додала 28 чи 30 своїх. Константинопольська рада (381 р.) до пе­реліку додала ще чотири канони. Дещо пізніше перелік збагатив­ся на три чи сім канонів. Зазначені вище «Апостольські канони» очолили перелік.

Звернемо увагу читача на те, що зазначене вище є надбанням грецької церкви. Воно було перекладено і стало доступним Заходу.

Зібрання канонічного права в грецькій церкві збагатилося протягом VI—VIII століть, зокрема, за рахунок канонічних творів таких видатних єпископів, як Діонісій Олександрійський, Святий Базилій. Є інформація і про інші збірники канонічного права того періоду. В цей час стала відомою збірка Діонісія Малого (Dyonysius Exiguus). Рік його народження — невідомий зовсім. Помер приблизно 545 р. Вважається римським біблійським вче­ним. Це саме він винайшов метод розрахунку біблійської ери. Щоправда, він вважав 1-й рік нової ери як дату втілення (incarnation). Збірка церковних канонів Діонісія започаткувала науку про канонічне право (study of canon law). Колекція Діонісія була складена на латині. Вона містила і канони грецької церкви. Містила і двадцять сардицьких канонів (canons of Sardica, 343 р.), яких не було в грецькій підбірці. Ці канони латинською мовою значно відрізняються від грецькомовних. Містяться у збірці і ка­нони Картазької ради (council of Carthage, 419 р.; останні мали 105 канонів) та рішення африканських рад.

692 р. відбулася Труловська рада (council of Trullo). Вона вва­жається такою, що доповнила П’яту та Шосту Константинополь­ські екуменічні ради, які відбулися відповідно 553 р. та 680 р. Труловська рада сформувала 102 канони. Папа Іоан VIII (на пре­столі — 872—881) запровадив їх у Західній церкві значно пізні­ше. Труловська рада заборонила додавати нові канони до схвале­ною нею збірки. Нікейська рада 787 р. додала до збірки ще 22 канони і все це разом вважається як офіційне канонічне право грецької церкви.

Далі перенесемо погляд на римсько-католицьку церкву.

У західній гілці християнської релігії сліди уніфікації каноні­чного права розпочинають прослідковуватися десь із VIII—IX ст. Місцеві збірки відомі з V ст. Необхідним був певний час для то­го, щоб різні місцеві збірки подорожували різними регіонами з метою уніфікації канонічної думки.

Найдавнішими є збірки канонічного права так званої «афри­канської церкви». Пленарні зібрання африканського єпископату відбувалися практично кожного року.

Африканську збірку наші сучасники безпосередньо не бачили. Про неї інформація збереглася в збірках «Хіспана» (Hispana) та Діонісія Малого. Збірка Діонісія відтворює, як вважають, фахівці практично повністю синоди африканської збірки. Підбірку ви­знала і грецька церква.

За станом на кінець V ст. римська церква визнавала нікей-ську та сардицьку групи канонів. Тогочасне канонічне право визнача­ли звичаї та папські декрети (decretuls). Папи зверталися до єпис­копів або ж давали відповіді на питання, з якими до них зверта­лися представники різних верств суспільства.

На початку VI ст. римська церква схвалила збірку Діонісія Ма­лого. За завданням Стефана — єпископа Салони — монах Діонісій виконував переклад з грецької на латину текстів своєї збірки. Ру­копис, який він мав, містив лише перші п’ятдесят «Апостольських канонів». Вони ввійшли до першої частини збірки. Друга містила 39 декретів римських пап, розпочинаючи від Сірікія (Siricuns, 384—398) до Анастасія II (496—498). Збірка перевидавалася, оскі­льки з’явилися нові папські декрети, які необхідно було вмістити. Збірка залишалися єдиним офіційним кодексом римської церкви аж до реформістського руху XI ст. Саме цю збірку 774 р. папа Ад- ріан I вручив майбутньому імператору Карлу Великому (Charlemagne) як канонічну книгу римсько-католицької церкви. Збірка стала відомою як збірка Діонісія—Адріана.

Церква франків визнала збірку на своєму зібранні 802 р. Вона набрала статусу Канонічної книги (liber canonicum). Щоправда, у франків у той час не було чітко визначеного центру, який сприяв би уніфікації, в тому числі і в сфері канонічного права.

Кращою з цієї точки зору була ситуація в Іспанії. Центром ре­лігійного життя вважалося місто Толедо. Іспанська збірка кано­нічного права відома як «Hispana». Вона не вважається офіцій­ною. На думку фахівців, збірка складена вдало: містить майже всі важливі документи.

Друга частина «Хіспани» містила папські декрети. За цим во­на була схожа на збірку Діонісія. Розпочинаючи з IX ст., збірка використовувалася як основа для підбірки фальшивих папських декретів.

Церкви Великої Британії та Ірландії перебували ще довше по­за сферою уніфікаційного руху на терені канонічного права. В Ірландії були складені «Penitentials» («Каяття»). Кажуть, що цей документ має повністю англо-саксонське та ірландське похо­дження. Можливо, якісь елементи і занесли на Британські остро­ви місіонери з континентальної Європи, але аналогічного доку­мента на материку майже ніколи не було. Ця підбірка є настановою для тих, хто сповідується за гріхи. У ній зазначаєть­ся, що потрібно виконати, щоб зарадити вчиненню гріхів.

Такі «Каяття» часто доповнювалися і модифікувалися залежно від вимог практики. Найвідомішими серед них є праці:

— Вінніана (Vinnianus, помер 589 р.);

— Джільдаса (Gildas, помер 583 р.);

— Теодора Кентерберійського (Teodore Canterbury, помер 690 р.);

— Преподобного Беда (Venerable Bede, помер 735 р.);

— Егберта Йоркського (Egbert of York, 732—767);

— Святого Колумбана (St. Columbanus, помер 615);

— Кумайна Ейлбхи (Cumine Ailbha, аббата Иони).

У королівстві франків автором такої праці вважають Халітга- ра, який був єпископом Камбраю впродовж 817—831 років.

Дослідники не знаходять якихось важливих документів у ір­ландській збірці. Там цитуються витяги з «Святого письма» та праць батьків Церкви. Містяться і документи місцевого похо­дження, розпочинаючи із синоду святого Патрика.

У середині IX ст. у Франції розпочала поширюватися значно розширена редакція тексту вищезгаданої «Хіспани».

Фахівці вказують, що інші папські листи у збірці Ісідора мало змінені або фальсифіковані. Тексти рад залишилися абсолютно справжніми.

Протягом перших століть першого тисячоліття досить поши­реним явищем були фальшиві папські листи. Знавці зазначають, що ці фальшиві документи здійснювали незначний вплив на сут­ність канонічного права. Фальшивки також не були здатними значною мірою спотворити право. Зазначені фальшивки викону­вали, все ж таки, і певну конструктивну роль, бо сприяли уніфі­кації канонічного права завдяки його кодифікації.

З кінця IX і до середини XII ст. історики нараховували існу­вання близько сорока збірників канонічного права. Зрозуміло, що не всі вони рівноцінні.

Зазначена вище праця юристів-каноністів послужила вихід­ною точкою для діяльності Граціана. Він зробив колосальний вплив на подальший розвиток канонічного права. Знавці зазна­чають, що в нього є недоліки з точки зору історичного і критич­ного підходів. Його теоріям часто бракувало послідовності. Все ж таки твори Граціяна вважаються настільки завершеними і повни­ми, як це лише можна собі уявити.

В той же час у світі з’явилася і «Книга речень» («Book of Sentences»). Вона стосувалася теології. Саме від цього періоду і розпочинає чітко відслідковуватися відмінність між теологією і канонічним правом. Канонічне право і теологія — речі різні. Жо­ден з вітчизняних фахівців, до яких звертався автор цих рядків, нічого не чув про «Book of Sentences».

Слід читачеві нагадати про Великий розкол, що стався в лоні християнської церкви. Власне їх було два. Другий врешті-решт було подолано. Перший — ще ні. Обидва розколи в англійській мові вживаються в однині — Great Schism. 1054 р. стався розкол на православну і римсько-католицьку гілки християнської церк­ви. Константинопольський патріарх і римський папа відлучили взаємно один іншого від церкви. Відлучення було скасоване ли­ше 1965 р. Рух до розколу розпочався ще в IV ст., коли Римська імперія розділилася на дві — Західну та Східну. Відмінності в доктрині та ритуалах почали виявлятися і порушуватися з V ст., а в VII ст., як кажуть, сталося те, що сталося.

Розкол 1378—1417 рр. відбувся в рамках римсько-католицької церкви. Папа Клемент V (на престолі — 1305—1314), з огляду на ворожнечу між італійськими кардиналами, переніс папську рези­денцію до Франції у місто Авіньйон.

Папи вели розкішний спосіб життя, всіляко підтримували французькі інтереси. Була зроблена спроба повернути резиден­цію папи до Риму. Це й спричинило розкол. Римська фракція об­рала папою Урбана VI, а французька — Клемента VI. Період пап—антипап тривав до Ради в Константинополі, яка 1417 р. об­рала папою Мартіна V, який належав до Римської фракції і ски­нула з престолу його французького суперника.

Розкол у церкві критикували реформісти, зокрема, англійсь­кий професор Джон Вікліф (John Wyclif). Він піддавав нищівній критиці багатство церкви, стверджував, що єдиним вказівником доктрини може бути лише Біблія. Він вперше виконав переклад повного тексту Біблії англійською мовою.

Канонічний Ренесанс (Відродження) дозрівав упродовж кіль­кох століть. Відродження відбулося в XII ст. і справедливо пов’язується з Граціаном. Про нього мова піде далі.

3.3.