Канонічне право Англії та англіканської общини
3.6.1. Англія
Церква Англії свого часу відокремилася від Риму і стала незалежною національною церквою. Королівські суди з часу Генрі VII дотримувалися позиції, що англіканська церква (Church of England) є незалежною національною церквою, яка підпорядковується загальним принципам спільного церковного права.
Церква Англії заявляє, що вона не пов’язана жодним конкретними конституціями ради або папи, якщо вони не сприйняті англійськими радами або не визнані англійськими судами (світськими або духовними). Третім джерелом англіканського канонічного права (окрім загальних канонічних принципів та сприйнятих іноземних конституцій) вважаються конституції і канони англійських синодів.Англіканська церква 1919 р. прийняла Акт про асамблею Церкви Англії. Його опрацював спеціальний комітет, який призначили архієпископи Кентенбері та Йорка. Акт був відлунням на «Рух свободи і життя», що відбувався в рамках англіканської церкви. Акт уповноважує Асамблею, яка складається з єпископів (bishops), священнослужителів (clergy) та прихожан (laity), приймати будь-які рішення, що стосуються англіканської церкви. За резолюціями обох палат англійського парламенту та Королівської асамблеї, такі рішення набувають статусу законодавчого акту. Інновації, що стосуються доктрини, служб, церемоній, окремо обговорюються і голосуються зазначеними вище трьома палатами (єпископів, священиків, прихожан). Свою думку потім висловлює палата єпископів. Нарешті, остаточне рішення приймає асамблея. Асамблея та палати єпископів, священиків, прихожан можуть обговорювати і формулювати рішення з будь-яких питань, що зачіпають Церкву, чи становлять релігійний або суспільний інтерес. Але Асамблея не має права виступати із заявами, що окреслюють доктрину Церкви або будь-яке питання теології.
Асамблея також не має права скорочувати чи ліквідовувати права, які мають конгрегації Кентербері та Йорку.
Не може Асамблея виконувати і функції, які чітко належать єпископам з огляду на їхнє посадове становище у Церкві.3.6.2. ІРЛАНДІЯ
Канонічне право Протестантської єпископальної церкви (Protestant Episcopal Church) набуло важливої ваги після 1869 р. Того року британський парламент прийняв «Закон про Ірландську церкву» (Irish Church Act). Парламентський акт скасував будь- які акт парламенту, звичай, закон, які забороняли єпископам, священикам або прихожанам мати синоди чи вибирати представників з метою створення правил для добробуту (well-being) та порядку Церкви. Утворилися її нові законодавчі власті у вигляді змішаних синодів зі священиків і прихожан. Створилася виборча система представництва. 1870 р. відбулося «Загальне зібрання» (General Convention) Апостольської і Католицької церкви Ірландії, представників духовенства і мирян з метою врегулювання Церкви. Верховною законодавчою владою в Ірландській церкві було наділено Генеральний синод, що складався з архієпископів і єпископів та представників священиків і прихожан. У складі Синоду утворювалися дві палати — єпископів і прихожан та представників духовенства. Передбачалося, що рішення могло прийматися, якщо за нього голосувала більшість другої з названих палат. Якщо перша палата виявляла бажання голосувати, то для прийняття рішення потрібна була і більшість її членів.
Генеральний синод мав повну владу на зміну канонів, внесення до них поправок, скасування, прийняття нових канонів. Рішення приймалося більшістю в 2\3 голосів кожної з палат. Для зміни або доповнення статей (articles), доктрин (doctrines), обрядів (rites) або рубрик (rubrics) вимагалася більшість у 2\3 голосів кожної з палат та річна відстрочка для консультації з єпархійни- ми синодами.
Генеральна конвенція запровадила ряд нових канонів, прийняла статути церковних судів (ecclesiastic tribunals). Передбачалося, що в майбутньому скасування церковного законодавства чи внесення поправок до нього мало відбуватися відповідними Генеральними синодами.
3.6.3. Шотландія
Канонічне право Шотландії до XVI ст. було тим самим, що й канонічне право континентальної Європи. Церковні звичаї були схожими з французькими і відрізнялися від англійських та ірландських. Канонічне право, що регулювало шлюб (marriage), за- коннонародженість (legitimacy) та спадкування (succession) належало до юрисдикції світських судів (secular courts). Ці правовідносини були складовою загального права Шотландії. На думку фахівців, у Шотландії канонічне право ніколи не було визначальним (authoritative). У щорічних провінційних канонічних радах їх учасники були представниками монарха. Шотландія мала своє канонічне право. Його визнавали парламент і папи. Багато канонічних норм Шотландії було запозичено зі «Зводу канонічного права» (Corpus iuris canonici) та канонів Англії. Загальне канонічне право застосовувалося в Шотландії, якщо про це були парламентські чи судові рішення, або схвалення провінційними радами. До застосування підходили з мірками справедливості (equity) та загальності (expediency).
Законодавство монархів Вільяма та Мері ліквідувало єпископат у Шотландії. На професорів могли накладатися цивільні покарання. Канонічному праву впродовж багатьох років не надавалася увага.
3.6.4. США
«Протестантська єпископальна церква у Сполучених Штатах» вважається правонаступником англіканського віросповідання, що існувало в американських колоніях за часів їх залежності від Англії. Віросповідання повністю підпорядковувалося канонам англіканської церкви. Протестантська церква перебрала їх на себе. 1789 р. у США зібрався загальний з’їзд (general convention) депутатів від священиків, мирян та єпископів. Конвенція проголосила себе верховним законодавчим органом з канонічного права. Чинність голосування визнавалася за умови участі в ньому як священиків, так і мирян. 1853 р. була встановлена вимога про те, щоб депутат від мирян був причасником (communicant). Коли кількість американських єпископів перевищила трьох, то вони утворили окрему палату.
Палата єпископів одержала право пропонувати заходи палаті мирян.Різні єпархії прийняли конституції, що передбачали представництво мирян. Значна маса канонічного законодавства була створена цими органами.
3.6.5. Південна Африка
Після 1870 р. «Церква провінції Південної Африки» виборола собі автономію в рамках англіканської віри. Англіканська церква Південної Африки прийняла 1870 р. свою Конституцію, за якою визнала закони і звичаї англіканської церкви, прийняла «39 статей» (Thirty-Nine Articles), Книгу Спільного Молитовця (Book of Common Prayer), рішення неоспорених загальних рад (undisputed general councils), уповноважену англійську версію «Писання» (Authorized English Version of the Scriptures). Південноафриканська церква взяла зобов’язання не вносити в односторонньому порядку змін до зазначених вище стандартів віри і доктрини (standarts of faith and doctrine). Якщо ж Загальний Синод англіканської Церкви вносив зміни, то відповідні зміни вносила і церква Південної Африки. Щодо тлумачення стандартів віри і доктрини південноафриканська церква визнавала рішення лише своїх церковних судів.
3.7.