Канонічне право Східної Церкви

Східним канонічним правом вважається церковне законодав­ство Східної Церкви (Eastern Church). Це поняття англомовна лі­тература поширює як на православні, так і на церкви, що знахо­дяться в союзі з папою римським.

На Халцедонській раді (451 р.) згадувалася підбірка законо­давства, яке формулювали ранні церковні ради. Ця підбірка має назву «Syntagma canonum». Офіційною вона не вважається, але нею грецька церква користувалася до 600 р. Колекція була побу­дована за хронологічним принципом. У середині VI ст. якийсь невідомий видавець (editor) розмістив цю підбірку під 60 рубри­ками (titles) та доповнив їх 21 новою рубрикою, запозиченою з кодексу візантійського імператора Юстиніана I. Такий експери­мент призвів до того, що згодом розпочали з’являтися змішані підбірки, які складалися як з церковного, так і цивільного права. Ці підбірки одержали назву номоканонів (nomocanons). їм суди­лося здійснити великий вплив на розвиток грецької церкви.

Квінісетську (Quiniset) раду було скликано 692 р. Вона ще ві­дома як Рада у Трулло — за назвою зали в палаці, де вона відбу­валася. На Раді було прийнято 102 канони, запозичені з поперед­ніх Рад та примітивного (primitive) церковного законодавства. Трулланська колекція вважається офіційною підбіркою каноніч­ного права Східної Церкви.

Католицька церква не визнавала Квінісетську раду. Все ж таки друга Нікейська рада (second Council of Nicaea, 787 p.) прийняла схожу підбірку церковних правопорядків.

Константинопольський патріарх Фотій (Photius) у другій по­ловині IX ст. склав систематизовану підбірку церковного права. Основними джерелами канонічного права також вважаються:

— коментарі XII ст., складені монахом Іоаном Зонарасом (John Zonaras);

— коментарі патріарха Антиохії Теодора Бальзамона (Teodore Balsamone);

— компендіум (тобто конспект) XIV ст. монаха Матвія Блас- тареса (Mathew Blastares).

Після зазначених джерел впродовж наступних століть каноні­чне право доповнювалося синодами та радами в різних патріар­хатах Східної Церкви. Різні церкви Сходу запозичували одна в іншої певні канонічні норми, але, на думку західних дослідників, Східна Церква не має загального канонічного права (common canon law) у тому розумінні, як воно існує у Західній Церкві.

У тих церквах, які уклали союз із Римом, у канонічному праві виокремились ритуальні і культурні тенденції. Папа Пій XI утво­рив 1929 р. комісію кардиналів з метою наведення порядку в ка­нонічному праві Східної Церкви. Було поставлено завдання ство­рити «Кодекс Східного канонічного права». 1930 р. було утворено дві комісії. На першу комісію покладалося завдання створити новий кодекс. Друга комісія мала зібрати і опублікувати джерела Східного канонічного права. За станом на початок 1970­х років, було опубліковано 40 томів джерел. Робота з публіку­вання продовжувалася.

Окремі частини новоствореного Кодексу публікувалися в офі­ційному органі Священного престолу — журналі Acta Apostolicae Sedis. Наприклад, розділ про шлюбне законодавство (matrimonial legislation) було опубліковано 22 лютого 1949 р., про процесуа­льне право — 6 січня 1950 р., про релігійну і світську адміністра­цію — 9 лютого 1952 р., а про церковнослужителів (persons in the church) — 2 січня 1957 p.

На думку фахівців, Східний кодекс за своєю структурою нага­дує Codex Juris Canonici, який стосується західних католиків.

Офіційний текст Східного кодексу було складено латинською мовою.

Першим головою комісії, яка готувала Східний кодекс, був кардинал П’єтро Гаспаррі. Свого часу він очолював і підготовку Codex Juris Canonici.

Роботі над Східним кодексом завадили політичні ускладнен­ня, що виникли після Другої світової війни, а також бажання уні­атських церков (Uniate churches) мати більшу самостійність (self­determination). Тенденція до цього виявилася під час Другої Ва- тиканської ради і після неї.