Історія державно-правових інститутів Стародавньої Індії.

Перші державні утворення на території Індії виникли приблизно у ІІІ ст. до н.е. Це так названий харапський період історії Стародавньої Індії. Рештки матеріальної культури свідчать, що це була міська цивілізація, де обожнювалась царська влада.

Соціальна структура Стародавньої Індії сформувався під впливом ідей брахманізму і поділялася на варни – замкнуті спадкові соціальні групи, нерівні за правовим становищем. Варн було чотири.

Найвище становище в суспільстві посідали брахмани (жерці). Вони мали виняткове право тлумачити закони, давати поради представникам інших варн. Обов’язки брахманів були таки: вивчати священні тексти індусів, робити релігійні пожертвування, брати участь в управлінні державою, судочинстві, розробленні законів. Брахмани звільнялися від усіх податків і тілесних покарань. Особа брахмана була недоторканною, його вбивство каралося найтяжчою стратою.

Кшатрії – військовослужбовці та чиновники. До них належали цар і члени апарату управління. Їхнє завдання – керівництво державою, охорона правопорядку, участь у війні.

Вайшії – варна вільних общинників: селян, ремісників, торговців. Вони сплачували податні і зобов’язувалися піклуватися про збільшення свого майна.

Шудри – служителі першим трьом варнам з покорою. До варни шудри належали особи із числа підкорених народів, а також переселенці.

Належність до варни визначалася народженням.

Крім названих варн, були в Стародавній Індії й інші соціальні групи. Найнижчу сходинку у суспільній ієрархії вільних людей займали «недоторкані» – народжені від змішаних шлюбів, наприклад, чандали – нащадки шудри та брахманки. Раби в Стародавньої Індії називалися даса. Вони могли мати сім’ї, майно, спадкувати, викупитися з рабства за згоди господаря.

Державний устрій Стародавньої Індії в епоху Маур’їв можна визначити як монархію з елементами військової демократії. Вона складалася з наступних органів центральної влади: 1) цар – стояв на чолі державного апарату. В його руках зосереджувалася законодавча і судова влада. Він призначав найвищих державних чиновників; 2) паришад – дорадчий орган царя, до складу якого входили царські вельможі, чиновники вищого рангу; 3) раджа-сабха – дорадчий орган, який складався із державних чиновників, представників міського та сільського населення.

Місцеве управління у Стародавньої Індії було складним. Територія поділялася на провінції, провінції – на округи, а округи – на райони. Нижчою територіальною одиницею була община. До складу держави Маур’їв входили території з різним статусом. Одні підпорядкувалися безпосередньо цареві, інші керувалися представниками рабовласницької аристократії або родичам царя, треті користувалися автономією. Тому, поряд із чиновниками, призначуваними центральними відомствами, діяли виборні чиновники.

Судова система Стародавньої Індії існувала в двох видах: царські та общинні суди. Царський суд був вищою інстанцією країни. Його очолював сам цар, а в засіданні брали участь брахмани та радники або замість них – судова колегія (сабха), що складалася із призначених царем брахмана і трьох суддів. Царю дозволялося оголошувати щорічну амністію. Правові норми в суді, як правило, тлумачив брахман.

Общинні суди створювалися у сільській місцевості у співвідношенні один суд на десять сіл. Як у селі, так і в місті судді розглядали справи у складі колегії із трьох осіб.

На суді заборонялося свідчити родичам, жінкам, ворогам, зацікавленим особам, давати свідчення представникам нижчої варни проти вищої.

Армія та поліція були професійними. Армією керувала військова рада. Вирізнялися п’ять родів військ: піхота, кіннота, колісниці, бойові слони і військовий флот. Численні інформатори і шпигуни виконували таємні доручення царя та найвищих чиновників.

Право. Основами правової традиції Стародавньої Індії вважаються Веди (Рігведа, Самаведа, Яджурведа та Атхарваведа). На їх основі формувались «смріті» («те що пам’ятають») – це ритуальні, наукові та правові трактати, які коментують Веди, що передавалися по пам’яті. Самі трактати називалися дхармасутри («сутра» – нитка). На основі найдавніших дхармасутр – Гаутами, Баудхаяни, Анастамби, Васиштхи (VI–III ст. до н.е.) та інших, виникла велика правова література, смріті або шастри, наприклад Манусмріті (Закони Ману), Яджнавалкья-смрити (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст.), Нарадрсмрити (IV – VI ст.) тощо. Класичним трактатом про мистецтво політики та управління державою є Артхашастра Каутільї (І ст. до н.е. – І ст.).^[3]

Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий матеріал систематизований, викладений у компактній формі. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань.

Власність в Стародавній Індії була царська, храмова, общинна та приватна. Були відомі сім правомірних способів набуття власності: одержання спадщини, знахідка, купівля, військова здобич, позика під відсотки, виконання роботи та одержання подарунка. Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Земля в будь-який час могла змінити форму власності. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність).

Зобов’язальне право. Угоди укладалися публічно, тобто в присутності свідків. При продажі рабів або тварин установлювався гарантійний строк. Договір позики укладався під відсотки, розмір яких залежав від варни боржника (2% на місяць для брахмана, 3% – для кшатрія, 4% – для вайшіїв і 5% – шудри). Гарантіями дотримання угоди позики було поручительство інших осіб, застава. Закони Ману дозволяли кредиторові діяти силою: захопити боржника, привести його у свій дім, морити голодом і бити, поки той не сплатить боргу. У випадку смерті боржника борг переходив до його сина або інших родичів. Неплатоспроможність боржника призводила до рабства.

У Законах Ману йдеться про такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір оренди, договір особистого наймання, договір перевезення, договір дарування.

За загальним правилом договір визначався недійсним, якщо він був укладений особою в нетверезому стані, дитиною, душевнохворим, рабом або не уповноваженим до його укладення^[4].

Шлюбно-сімейне право характеризувалося пануванням чоловіка. Було кілька форм укладання шлюбу: урочиста, з викупом, вільна угода, викрадення жінки. Зазвичай, шлюби укладалися з волі батьків. Вступаючи до шлюбу вперше, брахман і кшатрій були зобов’язані взяти дружину рівної з ними варни. Наступні шлюби дозволялося укладати з жінками нижчих варн, але старшою вважалася дружина рівної з чоловіком варни.

Шлюб, за Законом Ману, визначався священним, без права на розлучення з боку жінки. Зборонялися повторні шлюби вдів. Дружина не могла залишити чоловіка за жодних обставин; навіть у разі її продажу, залишення чоловіком чи смерті. Особливою повагою користувалася дружина, що здійснила обряд самоспалення (саті) після смерті чоловіка. Розлучення з боку чоловіка було відносно вільним, особливо тоді, коли дружина мала свої вади: страждала безпліддям, іншою тяжкою хворобою, була сварлива.

Спадкування за заповітом в староіндійському праві не було, лише за законом. За законом спадкували лише сини – порівну. Але був інший спосіб – батьківське майно повністю успадковував старший син, а інші діти жили при ньому як при батькові. Дочкам обов’язково виділявся спадок. Спадщина матері ділилася на всіх дітей. У спадкуванні також мала значення належність до варни.

Кримінальне право у Стародавньої Індії було досить розвинутим. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. До основних видів злочинів, належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім’ї, моралі, майнові злочини.

Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарання належала смертна кара (кваліфікована – посадження на палю, спалення; проста – утоплення), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, тюремне ув’язнення, штрафи та конфіскація майна.

5.