Історія державно-правових інститутів Стародавнього Китаю.

Державність у межиріччі річок Хуанхе і Янзци виникає у XVIII ст. до н.е. завдяки тому, що союз племен, відомий під назвою Шань (або Інь), завершив підкорення іншого племінного союзу.

Соціальна структура Стародавнього Китаю склалась в період Шань і початку періоду Чжоу. Сформувались достатньо стійки три соціальні групи: 1) привілейована аристократія, яка являла собою систему чітко регламентованих рангів. До аристократії входили: правитель, його родина, наближені, жерці, чиновники, знать захоплених племен; 2) вільні селяни-общинники, які користувалися індивідуальним земельним наділом общини, що раз на рік підлягала переділу; 3) раби – перебували на становищі тварин. Рабами ставали нерідко розорені селяни-общинники разом із дружинами й дітьми.

Державний устрій Стародавнього Китаю є прикладом східної деспотії. На чолі держави був спадковий ван (імператор), який розпоряджався землею, відав політичним та економічним життям країни, робив жертвоприношення, був воєначальником. Правителеві підпорядковувалася рада знаті та ієрархічний чиновницький апарат. Першим з-поміж чиновників був найближчий помічник вана з дуже широкою компетенцією. Далі йшли радники – «три старці», яким підпорядковувалися три головні відомства управління та шість чиновників нижчого рангу, які у свою чергу, керували дев’ятьма губернаторами.

Місцеве управління. Територія країни була поділена на округи, до яких входили повіти, до тих, у свою чергу, волості, а до волостей – общини. Округи очолювали губернатори, общину – староста та «батьки-старійшини». На чолі міського самоврядування стояла рада старійшин. Основною формою державного контролю над місцевим управлінням була кругова порука.

Судова система Давнього Китаю була представлена судовим відомством – тінвей, а також провінційними суддями. Суддя контролював діяльність в’язниць в окрузі. Нагляди за чиновниками з метою недопущення зловживань з їхнього боку покладалися на верховного цензора. Нижньою судовою ланкою в цивільних справах була повітова адміністрація. Наступними ланками були губернатор, начальник судового відомства, зрештою, – імператор, який вважався найвищою судовою інстанцією.

Армія складалася з постійної імператорської армії та народного ополчення. Постійна армія формувалася на основі військової повинності – з 23 років.

Право. В Шань головну роль відігравали етичні норми (лі), якими визначалися стосунки членів китайського суспільства з правителем та внутрішньо-сімейні взаємини. На зміну лі в VI ст. до н.е. прийшло конфуціанство, а згодом і легізм, які у період Хань злились в єдину морально-правову практику. Головною доктриною легізму був метод нагород та кар, які були вміщенні в державний закон (фа)^[5].

Писані закони з’явилися в державі Шань. Найбільш відомими нормативно-правовими актами Стародавнього Китаю є Закон про поземельний податок (VI ст. до н.е.), який закріпив ліквідацію общинних земель та встановив приватне землеволодіння. У 536 р. до н.е. з’явився Огляд законів, яким встановлювалася чітка система покарань. За всі види злочинів передбачався винятковий перелік покарань, що включав лише фізичні санкції: таврування, відрізання носа тощо.

У V ст. до н.е. з’явилася Книга законів царства Вей, яка складалася із п’яти глав: закони про злочин, про розбійників, про направлення до в’язниці, про затримання злочинців, про знаряддя страти і тортур. У ІІІ–ІІ ст. до н.е. Книга була доповнена главами про військову справу та про фінанси.

Право власності. Земля в період Шань належало вану, а його наближені мали право володіти земельними наділами. У період Чжоу з’являється право приватної власності на землю. Що стосується рабів, то спочатку вони вважалися власністю держави, а з періоду Чжоу з’являються приватні раби, якими дозволялося вільно торгувати.

Зобов’язальне право. Стародавньокитайське право регламентувало різноманітні види договору, а саме: а) договір купівлі-продажу (укладався в письмовій формі з обов’язковою сплатою держаного мита); б) договір міни; в) договір дарування (землі, зброї); г) договір позики (укладався у формі боргової розписки; боржник, що вчасно не повертав позику, ставав рабом); д) договір оренди землі; е) договір особистого найму тощо.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб у Китаї від імені дітей укладали батьки. Чоловік мав беззаперечний авторитет в родині і володів значною кількістю привілеїв. Укладаючи шлюб, жінка назавжди розривала зв’язки зі своєю попередньою родиною Також вона не мала права на особисте майно.

Спадкування. Майно батька успадкував його старший син від першої дружини. За відсутності синів до успадкування залучалися інші родичі дружини. Дружина мала право на успадкування, але воно було істотно обмеженим.

Кримінальне право у Стародавньому Китаї було досить розвинутим. Існувало понад 500 різноманітних злочинів. Система покарань мала за мету залякати людину.