Історія державно-правових інститутів Месопотамії.

Перші державницькі об’єднання в межиріччі річок Тигра і Євфрату виникли у ІІІ тис. до н.е. У Південній Месопотамії оселилися шумери, які створили ряд міст-держав (Кіш, Ур, Урук), на чолі яких стояв правитель.

У Південний Месопотамії знаходились аккадці, які підкорили шумерів і створили могутнє Шумеро-Аккадське царство. У кінці ІІ тис. до н.е. розпочинається розквіт міста Вавилон, який на початку ІІ ст. до н.е. стає столицею нової держави. Стародавній Вавилон пройшов ряд історичних періодів занепаду і піднесення, і завершив своє існування у VI ст. до н.е., коли царство було захоплене персами. Наймогутніший час існування Вавилона припадає на період правління царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.). За часів його правління Вавилон підкорив усе Дворіччя, приєднавши інші держави до свого царства.

Соціальна структура Стародавнього Вавілону мала три соціальні стани: 1) авілум – повноправні жителі, що користалися правом на володіння землею громад, сплачували державні повинності; 2) мушкенум – неповноправне населення. Походження такого розподілу невідомо. Одні дослідники вважають мушкенумів відпущеними на волю рабами, інші – завойованим населенням. Відомо, що мушкенуми знаходилися поза общиною, вони обробляли царську або храмову землю і доглядали за господарством багатих вавилонян. Мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві, за їх образу передбачалося м’якше покарання, ніж за образу авілума. Майно мушкенума охоронялося меншим штрафом, а здоров’я цінувалося дешевше.

Вільне населення, крім того, поділялося на окремі категорії за професійною ознакою: придворні службовці, військовослужбовці, храмова обслуга, різні чиновники, купці та ремісники тощо.

Залежне населення поділялося на вардум – рабів, які складалися із іноплемінників, неплатоспроможних боржників, самопроданців, злочинців.

Державний устрій Стародавнього Вавілону був побудований з урахуванням деспотичної форми правління. В руках спадкового царя зосереджувалася законодавча, виконавча, судова і верховна релігійна влада. Однак вона не була беззастережно абсолютною. Цар дослухався до думки заможної міської знаті і жерців. Другою особою вважався нубанда – управитель царського палацу та маєтків. Він керував великим штатом урядовців і слуг, йому підкорялися місцеві правителі, за дорученням царя він командував військом, здійснював правосуддя. До штату придворних чиновників входили також візир, дворецький, головний воєначальник, начальник фінансів тощо. Іригаційною системою відав «управитель ріки». У величезному царському господарстві був численний штат різних наглядачів, контролерів, комірників і рахівників.

Місцеве управління. За формою державного устрою Вавілонська держава була відносно централізованою. Вона поділялася на області, очолювані царськими намісниками, які відповідали за підтримання в порядку іригаційних споруд і стежили за надходженнями царських прибутків, здійснювали поліцейські функції, скликали військове ополчення. Крім цього, три міста – Ніппур, Сіппар і сам Вавілон мали за часів царя Хаммурапі автономію. У цих містах існували збори іменитих громадян, очолювані обраними ними градоначальниками. Вони розглядали справи управління і судові спори.

Зберігалися також органи общинного управління, зокрема, общинні ради, до відому яких належало управління общинними землями, вирішення земельних спорів, збирання податків, нагляд за виконання царських повинностей, а також підтримання громадського порядку. Але очолювали общинні ради призначувані царем чиновники.

Судова система.

Судебник процес в Вавилоні був усним та змагальним. Діло збуджувалось лише по скарги зацікавлених сторін, які у ході процесу були зобов’язані доказати свої ствердження. Рішення суду, як правило було усним. В деяких випадках, при відсутності інших способів встановлення істини, вдавалися до «божого суду». «Божий суд» мав дві форми: 1) водна ордалія та 2) клятва в ім’я богів. Ложне обвинувачення і лжесвідотство каралася по принципу таліону, тобто таким самим покаранням, яке поніс б обвинувачений, колиб його провина була б доказаною^[1].

Провадження цивільних та кримінальних справ (право Вавилона не знало розділення на згадані галузі права) здійснювалося за однаковими процесуальними правилами і розпочиналося з подання скарги до суду. Система доказів включала в себе очевидців, присягу, письмові документи з печаткою. Їх мали надавати не тільки сторони, задіяні в процесі, а й община, якщо злочин здійснений на її території. Розгляд справи у суді закінчувався ухваленням відповідного рішення, яке, в рідких випадках, записувалося на спеціальній глиняній табличці і скріплювалося печаткою.

Армія та поліція. Вавілонська держава мала професійну армію, яка виконувала також поліцейські функції. Воїни за службу наділялися землею, яка називалася ілка. Купівля-продаж ілку було суворо заборонено. Дорослий син воїна, який бажав служити цареві, зберігав за собою ділянку батька.

Право. Серед найвідоміших джерел права Стародавнього Вавілону вважаються Закони царя Хаммурапі 1775 р. до н.е., які спираються на попереднє законодавство Месопотамії, зокрема найдавніші Закони Ур-Наму (Закони Шульгі), Закони Ліпід-Іштар, Закони Ешнунни (ХХІ–ХХ ст.

Збір законів складався з 282 статей, сформульованих у казуїстичній формі. Статті групувалися за змістом; майнові відносини, сімейні та спадкові відносини тощо. Але поділу на галузі права не було.

Майнові відносини. Закони виділяли державну (царську) і церковну власність. Почав формуватися інститут приватної власності. Право власності на нерухомість було обмеженим, верховним власником землі був цар. Він надавав землю у володіння сільським общинникам і воїнам.

Зобов’язальне право. У Вавілоні склалися такі види договорів: оренди, майнового та особистого найму, купівлі-продажу, міни, поклажі, позики, поручництво. У більшості своїй вони укладалися у письмовій формі за присутності свідків.

Велике значення у земельних відносинах мала оренда землі. Дозволялося, зокрема, передавати в оренду поле, сад, незаймані ділянки. Орендна плата була дуже високою і становила за поле 1/2 – 1/3, за сад 2/3 від зібраного урожаю. Не кращими були умови договору позики; 20% річних за грошові позики і 33% за позики зерна. Виконання угоди гарантувалося заставою поля або родичів боржника. У разі невиконання договору боржник чи його рідні могли потрапити у рабство.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб укладався на основі письмової угоди між нареченим і майбутнім тестем, якою передбачалася сплата викупного платежу родині нареченої.

Главою сім’ї був чоловік. Він міг залишити дружину, що не народжувала йому дітей. Мав право, не розлучаючись, брати собі наложницю. Дружині в такому випадку дозволялося лише вибрати наложницю із числа своїх рабинь. Дружина, проте, мала певну правоздатність. Їй дозволялося мати майно, користуватися своїм приданим, укладати договори, обіймати певні посади в общині. Лише в кількох випадках дружина мала право на розлучення, а саме: в разі звинувачення, але не доведення перелюбодніства з її боку, жорстокого з нею поводження, а також у разі полону чоловіка і залишення при цьому дружини без засобів на існування. За борги чоловіка дружина не платила своїм майном.

Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. У спадкуванні за законом діти, незалежно від статі, одержували рівні частки спадщини. Усиновлені спадкували на загальних підставах з рідними дітьми. Могли бути спадкоємцями навіть діти від рабині, визнані батьками. Але вони спадкували лише рухоме майно. За заповітом батько вправі був позбавити сина спадщини лише за «тяжкий гріх» і тільки з дозволу суддів.

Кримінальне право за Законами Хаммурапі вирізнялося суворістю. Передбачалася відповідальність за злочини проти особи, власності, сім’ї, моралі, відправлення правосуддя. Але не згадувалося про державні та релігійні злочини.

Головний принцип призначення покарання був таліон. Покарання вважалося відплатою за провину і тому мало бути «рівним» злочинові. Коли за характером злочину застосування принципу «рівним за рівне» було неможливе, удавалися до символічного таліону: неслухняному рабові відрізали вухо, а сину, який образив батька, – язика.

4.