ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ РИМСЬКОГО ПРАВА
Коротко вони можуть бути окреслені таким чином:
1. Період здогадок (period of conjencture). Він охоплює королівське правління (753—510 рр. до н. е.) і республіканський період до прийняття славнозвісних «Дванадцяти таблиць», яке відбулося у 451—450 рр.
до н. е. Документально засвідчена інформація стосовно цього періоду відсутня. Вважається, що в королівський період не було того, що можна назвати законодавством у власному значенні цього слова. Правда, юрист Помпоній, діяльність якого припадає на період Хадріана і на якого є посилання у «Дайджесті» Юстиніана, згадував про те, що Ромул та інші королі надсилали куріям проекти своїх законодавчих актів. Помпоній також свідчить про те, що інший юрист — Секст Папі- рій (який згодом став головним понтіфом, тобто священиком республіки) здійснив кодифікацію раніше виданих законів. Цей кодекс Помпоній називає «Jus civile Papirianum». Якщо це дійсно так, то письмово викладене римське право сягає в глибину королівського Риму. Фахівці вважають, що це — або ж вигадки, або ж мова йде про документ релігійного змісту, або ж про такий документ, що знаходиться на межі права і релігії.2. Період від «Дванадцяти таблиць» до середини II ст. до н. е. Він відомий ще як «Середньореспубліканський період». Збереглися фрагменти «Дванадцяти таблиць», а також окремі історичні джерела. Можна здогадуватися, що багато цінних матеріалів було знищено в пожежах після захоплення Риму галлами в 387 р. до н. е. Все ж таки людство дещо знає (певно, у загальних рисах, а не детально) про прийняття деяких законів, існування окремих правових інститутів. Дійшли до нас імена окремих визначних юристів того часу. Але жодного тогочасного закону наші сучасники не бачили. Це частково пояснюється згаданою пожежею, а частково — тією обставиною, що тодішні юристи, на відміну від сучасних, менше писали. Зрозуміло, що тоді не було ні паперу, ні кулькових ручок, не кажучи вже про друкарські машинки та персональні комп’ютери.
Можливості для писання були обмеженими: на камені чи на пергаменті багато не напишеш. Очевидно, особливо стомлює писання на камені. Фахівці вважають, що це були часи переважно «ius civile» (цивільного права), а не «ius honorarium» чи «магістратського права» (magisterial iaw). (Пояснення термінів буде наведене далі.)3. Пізньореспубліканський період. Він охоплює останні півтора століття існування республіки. Цитування деяких правників того часу має місце лише у «Дайджесті» Юстиніана. Відомим правником був Цицерон. Певна інформація про правничі аспекти трапляється також в інших літературних джерелах. Збереглися записи небагатьох законів. «Магістратський едикт» стає основним засобом реформування римського права. Цей період можна назвати періодом раннього «ius honorarium». Протягом цього періоду набирає також ваги «ius gentium», тобто право, що стосувалося іноземців. Ці два явища є взаємопов’язаними. Саме завдяки едиктам значна частина «ius gentium» знайшла відображення у законодавстві, що регулювало відносини між громадянами.
Поняття «ius gentium», як зазначають фахівці, має два аспекти: практичний і теоретичний. Практичний аспект означає ту частину римського права, яка застосовувалась римлянами як стосовно до них самих, так і стосовно іноземців. «Ius civile» — це частина римського права, яка поширювалася лише на римлян. Така дихотомія (роздвоєність) має історичне коріння. Римське право, як і інші стародавньоісторичні правничі системи, керувалося «принципом персональності» (personality). Принцип означає застосування законодавства країни лише стосовно її громадян. Іноземці були юридично безправними. Зрозуміло, якщо не було щодо цього угоди між Римом і відповідною державою. Інакше будь-який римлянин міг захопити іноземця просто як річ, що не має свого господаря. Торговельні інтереси Риму потребували надання правової охорони іноземцям, що опинилися на території Римської республіки. Саме тому і з’явилося «ius gentium». Магістрати почали застосовувати «купецьке право» (merchant law) середземноморських народів у римському його розумінні (щоправда, без зайвих формальностей, до яких римляни були дуже охочими).
Такий підхід зберігся й тоді, коли у Римській імперії з’явилися провінції і їх керівники здійснювали правосуддя щодо іноземців (peregrini). Хоч, правда, цей термін означав не іноземців як таких (тобто громадян, що є підданими інших урядів), а осіб, які не бу- ли громадянами Риму. Вважалося, що спори між суб’єктами однієї і тієї ж країни має розв’язувати її суд, в той час як, коли спори між провінціалами різних держав чи між провінціалами та римлянами мав розв’язувати суд правителя провінції, застосовуючи при цьому «ius gentium».
Ще раз наголосимо, що концепції «ius gentium» та «ius civile» були майже ідентичними (особливо це справедливо щодо контрактного права). Застосування концепції «ius gentium» було формально простішим. На практиці контракти типу «ius gentium» оформлялися таким же чином і мали такі самі юридичні наслідки, як і контракти між римськими громадянами в рамках «ius civile».
На думку Аристотеля, законодавство є двох видів: природне і таке, що створюється людиною. Концепція природного законодавства бере початок в ідеалі стоїцизму про життя «відповідно до природи». Ця концепція була відома римським юристам, які й запозичили її для законодавства стосовно всіх вільних людей (тобто не рабів), незалежно від громадянства.
Теоретичний аспект «ius gentium» і полягає саме в тісному його зв’язку з «природним законодавством».
4. Ранньоімперсько-класичний період. Перехід від республіканської до імперської форми правління не мав якихось негайних наслідків стосовно приватного права. До речі, ще римляни право розділяли на приватне і публічне (відповідно: «ius gentium» і «ius publicum»). Перше регулює відносини між особами, друге — між ними й державою. Після столітнього хаосу в Римі настали сприятливі часи для прогресу у сфері права. Зросла кількість правничої літератури. У »Дайджесті» Юстиніана є посилання на правників І ст. н. е. II і III ст. н. е. можна назвати класичним періодом розвитку римського права. Цей період настав дещо пізніше від періоду розквіту римської літератури.
Ранньоімперсько-класичний період поділяється на дві частини. Перша — це час правління імператорів Хадріана (117—138 р. н. е.) і Антоніна (помер у 193 р. н. е.). Друга — це час правління Северіїв (від прийняття престолу Септімом Севером у 193 р. до смерті Севера Александра у 235 р. н. е.). Протягом першої частини творча правнича активність була жвавішою. Протягом другої частини відбувалося «шліфування» раніше розроблених норм. «Дайджест» Юстиніана зберіг для наших часів посилання на всіх авторів-правників класичного періоду. Особливо видатними серед них були Папініан, Пауль та Ульпіан.
5. Пізньокласичний період. Він настав після вбивства Севера Александра. Імперію охопив хаос. Коли є хаос, то немає особливого інтересу до права. Хаос і право — це поняття, що взаємно виключаються. Діолектіану (284—305 рр. н. е.) вдалося відновити порядок, але спалах правничої творчості не стався. Оскільки життя не стоїть на місці, то не стоїть на місці і право. Римське право продовжувало дещо збагачуватись новими ідеями, особливо за рахунок грецьких джерел (у зв’язку зі створенням Східної імперії, що мала за столицю Константинополь). Занепад Західної Римської імперії надавав певні ідеї розвитку приватного права. Коли держава розвалюється, то люди інтенсивніше шукають шляхи для розв’язання питань, що виникають між ними. Але до прийняття Юстиніаном трону Східної імперії (у 527 р.) не було помітної законодавчої роботи. Вона дрімала. Коли вона почала пробуджуватися, то Юстиніан вдало цим скористався. Юстиніан ще неодноразово буде згадуватися. Він вміло поєднав теорію з практикою. До речі, нагадаємо, що британський вчений Е. Резерфорд говорив: «Немає нічого більш практичнішого, ніж вдала теорія». Через кілька десятиліть референти вклали ці слова в уста Леоніда Ілліча Брежнєва. Зрозуміло, що посилання на першоджерело не було вказане. Юстиніан вміло керував державою. Він не брав участі у міжнародному туризмі і не проводив значну частину свого часу у закордонних відрядженнях.
Оскільки правники не уявляють свого життя без такого поняття, як «джерела права», то й зупинимося далі саме на ньому.
2.4.