Джерела римського права

2.4.1. Право писане і неписане

На початку розгляду цього питання відзначимо, що римяляни розділяли своє право на дві категорії: «ius scriptum» та «ius non scriptum». Як здогадався читач, ці поняття означають відповідно «писане» і «неписане» право.

Отже, про звичаї. їх розглядали римляни не лише як першопо- чаткові джерела їх писаного права, але і як джерела для нового законодавства. Римські юристи вважали звичаї вказівкою на те, які закони хотіли б мати люди. Це приблизно так, як нині в розу­мних країнах вирішують питання про пішохідні доріжки в новоз- будованих міських районах. Власті дивляться на протоптані сте­жки і саме там прокладають доріжки. В інших країнах (не будемо при цьому показувати пальцем на Україну) доріжки кладуться там, де їх хотіло б бачити начальство, а не населення. Результа­том такої «мудрої політики» є вщерть витоптані газони.

Звичаї узагальнювалися в Римі або ж юристами-теоретиками (вони працювали більш продуктивніше, ніж деякі наші правничі інститути і кафедри), або ж судовою практикою.

Переходимо до писаного права. Для початку розглянемо зако­ни і плебісцити («leges» і «plebiscita»). Закон вважався актом аса­мблеї римського народу — Comitia centuriata, Tributa чи Curiata. Як уже було сказано, останній орган згодом втратив реальну вла­ду і виконував, по суті, лише формальні функції.

Плебісцити були рішеннями виключно плебейської асамблеї.

Римські асамблеї за процедурою прийняття рішень нагадували асамблеї грецьких міст-держав. Громадяни голосували безпосе­редньо, а не обирали делегатів для прийняття ними рішень. Де­мократія була прямою. Питання для голосування (rogatio) мав право ставити лише магістрат. Громадяни могли відповідати ли­ше «так» або «ні». Не допускалася мітингівщина, дебати, допов­нення, уточнення тощо. Перед винесенням «rogatio» на розгляд громадян, магістрат мусив радитися з сенатом. У Римській рес­публіці пізнього періоду не було випадків негативного ставлення до «rogatio». У радянські часи така політика була відома як «одо- брям-с».

2.4.2. Дванадцять таблиць

А тепер — про славнозвісні «Дванадцять таблиць». Вони були прийняті в 451—450 рр. до н. е., тобто десь через 60 років після вигнання королів. Це — ранній період республіки. їх прийняття відбулося в контексті боротьби між патриціями і плебеями. Пле­беї хотіли мати письмово зафіксований кодекс, щоб забезпечити в магістратах охорону своїх прав у процесі судових спорів з пат­риціями. Плебеї скаржилися, що судочинство консулами-патри- ціями було волюнтаристським і тиранічним. Ідея писаного коде­ксу була запропонована в 462 р. до н. е. Гаєм Терентілієм. Як ба­чимо, час між народженням ідеї і її реалізацією становить 10 ро­ків. Спочатку до Греції було послано три делегати для вивчення, як казали у радянські часи, «передового досвіду», тобто відпові­дного законодавства грецьких міст-держав. Зокрема, кодексу за­конодавства Салона для Афін. Після повернення делегації була утворена комісія з 10-ти осіб. Вони були патриціями. Члени комі­сії називалися «decemvirs». Комісія розробила десять таблиць. Таблиці були схвалені Comitia centuriata. Сталося це в 451 р. до н. е. Плебеї залишилися невдоволеними. Була призначена ще од­на комісія, до складу якої ввійшли деякі з плебеїв. Комісія підго­тувала дві додаткові таблиці, які, на думку Ціцерона, були не­справедливими (inequitable).

Ціцерон згадував, що коли він був хлопчаком, то школярі «Дванадцять таблиць» вчили напам’ять, як наші нинішні школярі вчать «Табличку множення». До речі, табличку вчать і в амери­канських школах. До того ж, у них табличка охоплює ще й «11» та «12». Люблять американці дюжину.

Уже відзначалося, що «Дванадцять таблиць» у їх повному об­сязі очі нинішніх сучасників не бачили. Про їх зміст ми дізнаємо­ся з коментарів юристів пізньореспубліканського періоду, зокре­ма Лабео і Тая. Таблиці були чинними протягом десятьох століть і втратили чинність лише з прийняттям законодавства Юстиніа- на. Хотілося б звернути увагу читача — 1000 років діяв закон! Очевидно, добротно його було складено. На нинішніх же україн­ських законах не встигає висохнути чорнило, як у них вносяться зміни і доповнення.

«Дванадцять таблиць» нерідко називають Кодексом. Але таке визначення недостатньо точне. «Таблиці» не були кодифікацією всього тогочасного римського законодавства. Важко достеменно твердити і про зворотний вплив «Таблиць» на законодавство. У порівняно недалекі історичні часи були спроби відтворити «Таблиці», спираючись на фрагменти, що цитувалися різними ав­торами і в різних джерелах. Наприклад, у XVII ст. Жак Гоудфрой дійшов висновку, що таблиці I, II і III стосувалися цивільно- процесуальних норм. Таблиця IV була присвячена patria potestas (згодом це поняття пояснимо), а таблиці V, VI, VII — відповідно опіці (tutelage), спадкуванню (inheritance) і власності (property). Восьма таблиця охоплювала злочини, дев’ята — публічне право (відносини між громадянами і державою), десята — релігію (sacred law). Дві останні таблиці Гоудфрой вважав додатками.

Фахівці вважають, що в «Дванадцяти таблицях» спостеріга­ється незначний вплив грецького законодавства. Основним же їх джерелом було римське звичаєве право.

2.4.3. Сенатські закони (Senatus consulta)

Сенат набув законодавчої влади у ранньоімперський період, хоч така влада не була підтверджена жодним імператорським ак­том. Рішення сенату виносилися на схвалення народом, але фак­тично це було лише формальним кроком. Сенат втілював у формі закону побажання імператора. У післякласичний період римсько­го права імператори вже ігнорували Сенат як «машину для виро­бництва законів». Імператори видавали закони одноосібно і без­посередньо.

2.4.4. Едикти магістратів (Edicta magistratum)

Едикт — це свого роду прокламація. Спочатку (коли люди, в тому числі й римляни, не вміли знищувати ліси, щоб зробити з них папір) прокламації були усними. Потім їх стали складати пи­сьмово. Як свідчать історики, едикти писалися на дерев’яних до­шках. Колір літер був чорним, фон — білим, заголовки — черво­ними. У Римі едикти стали важливим джерелом права. Вони проголошувалися службовими особами магістратури.

На початку римської історії правосуддя здійснювалося коро­лем чи від його імені консулами. З огляду на завантаженість кон­сули стали не в змозі здійснювати правосуддя в повному його об­сязі. Починаючи з 367 р. до н. е., для виконання функцій право­суддя почали призначати претора. Оскільки Рим не лише нині, але й тоді приваблював іноземців, то претору важко було справ­лятися зі справами як громадян Риму, так і іноземців. Для розг­ляду справ останніх у 242 р. до н. е. було призначено іншого пре­тора (praetor peregrinus). Перший претор став називатися praetor urbanus (тобто щось на зразок «міського претора»).

Іншими важливими особами римської магістратури були «curule aediles» (вони наглядали за ринками, і про важливість та­кої посади, навіть, у радянські часи читач може збагнути, згада- вши відому кінокомедію «Гараж») правителі провінцій і провін­ційні квестори (вони виконували функції, подібні до римських «curule aediles»). Законодавство, яке походило від названих вище елементів магістратури, мало назву «ius honorarium» або «ius praetorium».

Наступні претори видавали свої нові едикти, але вони знач­ною мірою відображували едикти попередників. Тобто забезпе­чувалося наступництво. Едикт — це свого роду заява претора про його розуміння закону. А це не так уже й мало, адже через багато століть з’явилося прислів’я про те, що правий той, у кого більше прав. Кількість преторів поступово зростала. Зокрема, під час правління Сулли (останнє століття до нашої ери) їх було вже 8. Претори свої службові обов’язки виконували протягом одного року. Мешкали вони в цей час у Римі. Цісля закінчення строку своїх повноважень їх, як і екс-консулів, посилали управляти про­вінціями чи виконувати інші обов’язки за кордоном. Під час ім­перії в столиці діяла численна група преторів. Між ними існував своєрідний розподіл праці.

Коли відбувся перехід від республіки до імперії, то це спочатку прямо не позначилося на едиктах преторів. Вони продовжували їх видавати. Є підстави вважати, що претори все ж таки узгоджу­вали свої едикти з імператором і сенатом (через багато століть жодний законопроект у відомій групі країн не надходив до марі­онеткового парламенту, не одержавши схвалення відповідного Політбюро). Імператори згодом зрозуміли, що преторські едикти стали досить незалежним джерелом права. Жоден фюрер, імпера­тор, генсек чи президент не може терпіти чогось незалежного від нього.

Відносини між «ius honorarium» і «ius civile» дещо нагадують відносини між загальним правом (common law) і «правом справе­дливості» (equity) у англосаксонській системі права. У згаданій системі «common law» є чітко сформульованими правилами, а «equity» передбачає застосування в кожному окремому випадку принципу справедливості. Така правнича система надзвичайно складна.

2.4.5. Розсудливі відповіді (Responsa prudentium)

Нинішньою мовою це означає думку вченого-юриста щодо того чи іншого правничого аспекту.

На початку правосуддя вважалося сферою діяльності понтіфів (священиків). Ця монополія була ліквідована в 304 р. до н. е. кле­рком Флавієм, який, за переказами, вкрав у свого господаря-судді «legis actiones» (перелік слів, які потрібно точно вимовити під час судочинства). До речі, процедурі римляни надавали надзвичайно великого значення. Флавій оприлюднив цей перелік. Перелік втратив свою священність і став відомим як «ius Flavianum».

Відомим тлумаченням закону є праця «Tripertita» юриста Помпонія. У ній містився текст «Дванадцяти Таблиць» з (кажу­чи нинішньою мовою) — «науково-практичним коментарем» до них, що базувався на думках юристів і legis actiones. Коментар відомий як «interpretation Отже, десь приблизно від 300 р. до н. е. розпочала формуватися група людей, які приділяли значну увагу вивченню права. Це не були правники в нинішньому захі­дному значенні цього слова. На Заході під правником розуміють особу, яка надає у встановленому порядку платні юридичні пос­луги. У Римі це були поважні в суспільстві люди, які свої без­платні юридичні відповіді (responsa) розглядали як спосіб здо­буття популярності і службової кар’єри. Правники давали свої відповіді всім, хто до них звертався з відповідним проханням. Інколи такі відповіді їх автори публікували у вигляді збірок. У період імперії такий вид правничої літератури був досить по­ширеним. У республіканський період responsa prudentium вели­кої ваги ще не мали, але в епоху імперії ситуація докорінно змі­нилася.

Імператор Август уповноважив деяких юристів давати відпо­віді від його імені, а це означало, що судді (iugex), які отримали таке роз’яснення, мусили ним керуватися. Юрист Гай згадує, що імператор Хадріан установив, що судді мусили дотримуватися «відповідей», якщо вони не суперечили одна одній. А якщо супе­речили, то судді мали приймати своє рішення.

Практика «responsa prudentium» закінчилася десь наприкінці III ст. н. е. — саме тоді, коли закінчився класичний період у роз­витку римського права. «Закон про цитування» 426 року у приві­лейоване становище ставить лише п’ять правників — Папініана, Паула, Гая, Ульпіана і Модестіна. Не в усіх класиків була щасли­ва доля. Зокрема, Папініан був страчений імператором Карака- лою за те, що відмовився знайти правниче обґрунтування вбивст­ву імператором свого брата Гети. Ульпіана вбила преторська варта. Якщо точки зору цих юристів з якогось питання мали роз­біжності, то приймалася точка зору більшості. Якщо точки зору урівноважувалися (наприклад, двоє юристів твердили одне, а двоє — інше), то перевага віддавалася тій, прибічником якої був Папініан. Якщо з якогось питання не збереглася думка Папініана, а думки решти «класиків» розподілялися порівну, то суддя мав право приймати своє рішення. Коментування Папініана Ульпіа- ном і Паулем було проголошено недопустимим. Статусу закону набувало коментування п’ятіркою класиків своїх попередників. Доречно відзначити, що думки «класиків» вважалися не лише та­кими, що стосувалися конкретної справи, а й аналогічних ситуа­цій у майбутньому. Тобто їх точка зору набувала статусу преце­дента.

Виділялися дві школи вчених-правників — школа сабініанців (або кассіанців) і школа прокуліанців. Першу школу створив Ка- піто. Відомий юрист Лабео був засновником іншої школи, хоч свою назву вона одержала від імені його наступника — Прокулі- анса. Невідомо, які саме принципи стали причиною розколу вче­них-правників. Але вони досить тривалий час прираховували се­бе до тієї чи іншої школи. До періоду правління Антоніна роз­межування між школами зникло. Гай — останній відомий юрист, який вважав себе сабініанцем.

2.4.6. Конституційні принципи (Constitutions Principum)

Ні імператор Август, ні його найближчі наступники ніколи ві­дверто не говорили, що вони мають законодавчу владу. Вони по­водилися приблизно так, як через багато століть керівник однієї країни, який не величав себе генеральним секретарем (хоч на­справді ним був), а йменувався просто «секретарем» (ним був то­вариш Сталін). Юрист Гай у 160 р. до н. е. все ж таки відзначав, що слово імператора має силу закону. Законодавча влада імпера­торів поступово зростала. Основними формами імператорського законодавства були:

• едикт (на відміну від едиктів інших осіб, імператорські едикти не обмежувалися якоюсь сферою і були безмежними);

• мандат (інструкція підлеглим, наприклад, керівникам про­вінцій);

• рескрипт (письмові відповіді імператора на запити, що на­дійшли), вони писалися на тому самому документі, який подавав­ся як запит;

• декрет (рішення імператора, що виконував функції судді).

Названі форми законодавства в римському праві називаються «конституціями». У рескриптах і декретах імператори могли за­проваджувати нові законодавчі норми.

2.4.7. Ранні кодифікації та законодавство Юстиніана

Як відомо, знаходячись на одному місці, обростає мохом на­віть камінь. Правничотворча робота, яка виконувалася впродовж століть, почала потребувати своєї кодифікації, інакше в законо­давстві можна було навіть чортові зламати ногу: воно невпинно розросталося і в ньому важко стало орієнтуватися. Очевидно, ще в часи Діолектіана було складено Грегоріанський кодекс (codex Gregorianus). Слідом за ним було складено Гермогеніанський ко­декс (codex Hermogenianus). Обидва кодекси не вважалися офі­ційними. Але фахівці відчувають у них імператорську схиль­ність. Складачі кодексів, без сумнівів, були допущені до імператорських архівів. Через багато століть у величезній країні до «Особливої теки» в Кремлі були допущені деякі комуністи (які, щоправда, хутенько стали демократами) лише тоді, коли та країна розвалювалася. Грегоріанський кодекс охоплює конститу­ції від Хадріана до Діолектіана, а Гермогеніанський — лише пе­ріод Діолектіана. Останній кодекс вважався додатком до першо­го. Правда, до останнього кодексу згодом почали «примазувати» інші конституції.

Третій кодекс — Теодізіанський вважався офіційним. Його було складено комісією, призначеною Теодізієм II та Валентіа- ном III. 1 січня 439 р. кодекс набрав чинності. Розпочинаючи від Констянтина Великого, конституції не вважалися чинними, якщо їх не було в кодексі. Правда, були невеличкі винятки з цього пра­вила. Стосовно ранішого законодавства вважалися чинними по­передні кодекси. До наших часів третій кодекс дійшов майже по­вністю. Від двох попередніх залишилися лише фрагменти.

Теодізій також планував створити колекцію, яка охоплювала б юридичну літературу та імператорське законодавство. Ця ідея була втілена в життя Юстиніаном.

Щойно зійшовши на трон, Юстиніан приступив до своєрідної чистки правничих «Авгієвих стаєнь», які недостатньо впорядко­вувалися впродовж століть. Юстиніан був не лише кодифікато­ром, а й творцем нового законодавства. Правою рукою в імпера­тора був його головний міністр Трібоніан. Робота розгорталася за такою послідовністю.

У лютому 528 р. була створена комісія у складі 10 осіб. Трібо­ніан формальним головою комісії не був. Комісія приступила до попередніх кодексів (вони охоплювали період до Теодозія). їй дозволялося усунути всі повторення та суперечності. Дозволяло­ся з цією метою «коригувати» законодавство. Оскільки тоді не було багатопартійної системи і законодавці не займалися підпри­ємницькою діяльністю, то робота, як кажуть, не лише закипіла, а негайно принесла результати. У квітні 529 р. заново сформульо­ване законодавство було опубліковане і набрало чинності 16 кві­тня того ж року.

У римському праві відоме таке поняття як «50 рішень» Юсти­ніана. Маються на увазі його рішення стосовно деяких застарілих положень (що втратили практичне значення) чи таких положень, стосовно яких думки юристів-класиків розбігалися. Юристам нашого часу відомо приблизно 90 таких рішень Юстиніана (їх ще називають конституціями). 50 з них було опубліковано. Точна дата публікації невідома.

15 грудня 530 р. Юстиніан дав указівку Трібоніану про ство­рення комісії, яка розглянула б праці юристів-класиків. Витяги з таких робіт мали бути опублікованими в 50 книгах. Комісія упо­вноважувалася вилучити застарілий матеріал, осучаснити поло­ження, усунути суперечності. Успішно була проведена і ця робо­та. «Дайджест» (Digest) було опубліковано 16 грудня 533 р., а з 30 грудня того ж року він набув чинності. Було проаналізовано 2 тисячі книг, які містили 2 млн рядків. До «Дайджесту» ввійшло лише 150 тис. рядків. «Дайджест» охоплює праці чотирьох десят­ків юристів. Приблизно його третину становлять праці Ульпіана. Приблизно половину — праці Ульпіана і Пауля. Приблизно дві третини — праці п’ятірки юристів-класиків, імена яких були зга­дані вище. Домінуючу частину «Дайджеста» становлять праці юристів класичного періоду. Ввійшли до «Дайджесту» і поло­ження з праць деяких юристів, які не мали права на надання від­повідей стосовно тлумачення законів. Фахівці вважають «Дай­джест» найважливішим результатом діяльності Юстиніана. «Дайджестом» Юстиніан зберіг положення праць юристів- класиків. Саме їм завдячується велич римського права.

Згадаємо і про «Інститути» Юстиніана. Ревізія права вимагала і реформи у сфері правничої освіти. Юристів готували тоді в уні­верситетах Константинополя і Бейрута. Чи вступ до університе­тів відбувався на основі усного іспиту і чи брали при цьому всту­пі хабарі — про це історія не згадує. До «Інститутів» Юстиніана підручником для правничої освіти були «Інститути» Гая. Остан­ній підручник, говорячи нинішньою мовою, був стабільним. Він слугував століттями. Юстиніан дав вказівку Трибоніану та двом професорам скласти новий підручник. Як не дивно, але й ця ро­бота була успішно виконана і 21 листопада 533 р. вона набула чинності закону. За основу взято «Інститути» Гая. Підручник має вигляд лекцій, які імператор ніби читає студентам. У цілому це непоганий підхід. Чи в багатьох керівників нинішніх держав ви­стачило б хисту для створення підручника для студентів?

«Інститути» Юстиніана складаються з 5 книг:

1. Право осіб (the law of persons).

2. Речове право (the law of property).

3. Спадкове право (the law of succession).

4. Зобов’язальне право (the law of obligations).

5. Процесуальне право (the law of actions).

Як бачить читач, структури Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. і «Інститути» Юстиніана дуже схожі. Щоправ­да, в «Інститутах» відсутня книга про право інтелектуальної власності.

Тепер про так званий «Новий кодекс» (Codex Repetitae Praelectiones). Невдовзі після публікації «Дайджесту» Юстиніан доручив Трібоніану та чотирьом його колегам скласти нову реда­кцію кодексу. Ця робота була успішно виконана. Кодекс було опубліковано 16 листопада 534 р. і він набрав чинності 29 грудня 534 р. Якби Трібоніан жив у наші часи, то в нього було б медалей і орденів за звитяжну працю більше, ніж у сільського собаки реп’яхів. Безумовно, академії, кількість яких в Україні тепер важко перелічити навіть на персональному комп’ютері, бігли б спотикаючись до Трібоніана, запрошуючи його до себе в члени.

Нарешті, про Юстиніанські «Новели». Після 534 р. було опуб­ліковано ще 175 нових законів. їх зібрання має назву «Novellae Constitutiones». Майже всі вони складені грецькою мовою. Вона все ширше набувала статусу офіційної і була основною розмов­ною мовою у Візантійській імперії.

Ці «Новели» Юстиніан офіційно у збірки не зводив, хоч нині­шнім юристам відомі три неофіційні зібрання цього законодавст­ва Юстиніана.

Ще раз вкажемо, що «Новели» з «Інститутами», «Дайджеста­ми» та «Новим кодексом» разом становлять те, що відоме як «Corpus Juris Civilis» (Звід цивільного права). Закінчивши розг­ляд історичних джерел римського права, коротко ознайомимося з його суттю. У нас уже була розмова про форму, тепер піде роз­мова про зміст.

2.5.