3. Державний лад і право Франкського королівства.

Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків на чолі з Хлодвігом І (465–511 рр.) наприкінці V ст. н.е. Згодом франки захопили землі королівства Бургундів, Тюрінгів на Ельбі та баварців на Дунаї.

У державно-правовому розвитку держави франків вирізняють два періоди:

1) монархія Меровінгів (V–VІІ ст.) – характеризується поступовим становленням феодальної держави; у цей час у надрах франкського суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні зміни – остаточно руйнуються принципи воєнної демократії і виникають умови складання феодальних відносин;

2) монархія Каролінгів (VІІ–ІХ ст.) – характеризується подальшим привласненням общинних земель світською та духовною аристократією, зосередженням в їхніх руках великої земельної власності.

Королівство франків досягло розквіту за часів правління Карла Великого (768–814 рр.), який прагнув створити єдину централізовану державу. Він розширив територію франкського королівства, підкоривши сусідні землі, та спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800 р. Карл Великий був коронований у Римі короною імператора (що робив не охоче на прохання папи Римського Льва ІІІ)^[26], але держава його виявилася недовговічною – розпалася після смерті імператора. У 843 р. у Вердені внуками Карла Великого був укладений договір (трактат) про поділ імперії на три частини – вони поклали початок самостійному існуванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.

Соціальна структура. Франкське суспільство було складним комплексом груп, верств та прошарків населення з нестабільним та мінливим становищем. Франки перебували на стадії ранньокласового феодального суспільства, основою якого була марка – сільська община.

Загалом, соціальна структура даного часу була зафіксована Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп, як: а) службова знать, серед якої виділялися антрустіони – найближчі до короля представники військової аристократії; б) вільні франки – общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, члени марки – рівними за жеребом наділами землі; в) напіввільні літи – своєрідний соціальний прошарок, що перебував на проміжному шаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, мешкали у своєму будинку. Мали право участі у судових засіданнях, військових походах, щоправда разом із своїм господарем; г) раби – перебували в становищі речі. Дружина, діти, майно раба належали його господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Рабська праця, проте, не мала широкого застосування.

З розпадом марки і появою алоду – (ділянки землі, яка належить володареві, що вийшов з общини) селяни потрапили в залежність від великих землевласників – світських і духовних феодалів. Потрапляння в залежність відбувалося у різних формах:

1) за проханням селянина про заступництво феодала – комендації;

2) з одержанням земельних наділів – прекаріїв, за які селяни повинні були відробляти панщину або сплачувати оброк;

3) з установленням незалежності від юрисдикції державної влади (судової, поліцейської, фінансової) – імунітети.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширення бенефіції. Кінні дружинники короля за свою службу стали одержувати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним даруванням на період королівської служби. Відмова від військової служби позбавляла права на бенефіцій.

Державний устрій.

За часів Меровінгів існувала палацево-вотчинна система управління. Керував королівським двором майордом, який мав у своєму підпорядкуванні сенешаля (управитель королівським двором), маршала (начальник кінноти), графа палацу, камерарія (завідував королівською скарбницею), референдарія (керував канцелярією), вікарія. Управлінська бюрократія у франків на цей час ще не склалась.

При Меровінгах ще дієвими залишалися інститути військової демократії. Це так звані березневі поля – своєрідні народні збори озброєного франкського населення у вигляді щорічних військових оглядів, котрі проводилися у березні місяці. Якщо за попередньої епохи вождь, прислухався до громадської думки вільних франків, які становили основу загального військового оточення, то згодом уже король демонструє свою силу. Одночасно з березневими полями засідали збори магнатів, на які королі змушені були зважати більше.

Місцеве управління. За Меровінгів система місцевого самоуправління зберігала залишки воєнної демократії. Королівство поділялося на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник – граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами – сацебаронами.

В сотнях за традицією скликали збори вільних людей, на яких розглядали різні провини, правопорушення і злочини.

Судова система у франків пережила складну еволюцію. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі (тунг). Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами.

Право. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані «варварські правди» – записи звичаєвого права варварських племен (вестготи, бавари, сакси), що населяли територію колишньої Римської імперії. Ці кодекси отримали такі назви – Рипуарська правда, Правда хамавів, Баварська правда тощо.

Іншим джерелом права були капітуляції франкських королів – королівські закони, переважно представників династії Меровінгів. У своєї більшості вони є доповненням до варварських правд. Певне місце серед правових джерел мали дипломи – документи (рішення суду чи оформлення передачі земельної ділянки), видані канцелярією меровінгських королів фізичним та юридичним особам. Оригінали до нас не дійшли. А також формули – тексти типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів.

Найвидатнішим пам’ятником ранньофеодального права є «Салічна правда», складена на межі V–VI ст., після завоювання франками Галлії та прийняття християнства. «Салічна правда» є збірником правових звичаїв салічних франків. Оригінальний текст не зберігся. Збірник відомий у більш пізній редакції. Найбільш оригінальним вважається Паризький рукопис, що містить 65 титулів (глав).

Характерна риса «Салічної правди» – формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії законодавчої сили. Також «Салічна правда» характеризується відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казуїстичний характер.

Головним завданням збірника був захист приватної власності панівної верхівки. Основна увага приділялася злочинам і покаранням. Під злочином розумілося заподіяння шкоди особі або майну, а також порушення королівського миру, під покаранням – відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення миру.

Право власності в Салічній правді визначено ще не однозначно. До рухомих речей, що знаходилися у власності окремих осіб або сімей, застосовувався термін «свій», на відміну від терміна «чужий».

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів сім’ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічної правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки худоби. Здебільшого крадіжка домашнього майна тягне за собою штраф 200 солідів, рівний покаранню за вбивство вільного.

Про перехід орної ділянки (алоду) в приватне володіння свідчить різне відношення в Салічній правді до орної землі, а також до луговин, пасовищ, лісів, які залишалися ще в общинній власності. Закон карає самий факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна. Якщо ж стороння людина вступала на виділену ділянку общинної луки, це не вважалося злочином.

У Салічній правді нічого не говориться про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші глави збірника, зокрема «про переселення». Переселитися на територію общини «чужому» можна було лише за згодою всіх членів общини. Якщо хоча б один із них висловлювався проти, переселенець повинен був покинути общину. Салічна правда знала інститут придбаної давнини. Якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися законом. У цій главі Салічної правди по суті санкціонується присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна грамота. Протестуючий присуджувався до штрафу в 200 солідів.

Зобов’язальне право у Салічній правді майже не відображене. Згадуються лише такі види договорів: міна, купівля-продаж, дарування, особистий найм, позика. Передача права власності відбувалася публічним шляхом простої передачі речі від одної особи до іншої.

Шлюбно-сімейне право. Сім’я у франків мала патріархальний характер, але влада батька не була безмежною. Вона нагадувала більш сувору довічну опіку над дружиною, дочкою або сином. Опіка над сином припинялася при досягненні ним 12 років.

Шлюбу і сім’ї в Салічній правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім’ями нареченого і нареченої. Обов’язково була потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченої в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружини каралася штрафом у 200 солідів. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи, проте співжиття з рабом – штрафу 15 солідів, із вільною – 45 солідів. Жінка, яка вступала в шлюб із рабом, об’являлася поза законом, її майно надходило в скарбницю, родичі могли безкарно вбити її. Раб, який одружувався на вільній, піддавався колесуванню.

Незаміжня жінка у франків користувалася деякою самостійністю. Проте згідно з Салічною правдою вдова не могла удруге одружитися без дозволу суду і сплати певної суми родичам померлого. Інакше її новому чоловіку погрожував штраф у 63 соліди. Салічна правда нічого не говорить про розлучення.

Спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. За законом першу чергу спадкоємців при спадкуванні рухомого майна становили діти, потім мати, брати і сестри, сестри матері, батька, найближчі родичі. При спадкуванні нерухомого майна жінки з числа спадкоємців виключалися. Земля успадковувалася лише чоловіками.

За заповітом спадкування здійснювалося на народних зборах шляхом дарування, але за традиційною для франків формою. Майно передавалося третій особі, яка зобов’язана була не більше між через рік після смерті дарувальника передати це майно вказаному у заповіті спадкоємцю.

Кримінальне право. Аналіз Салічної правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань:

· злочини проти особи (убивства, нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу);

· злочини проти власності (крадіжка, пограбування, підпал і заподіяння шкоди майну). Особливим захистом користується майно, що знаходилося в будинку і на ділянці з огорожею. Крадіжка зі зломом або з загородженої ділянки каралася підвищеним штрафом;

· злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення й інше;

· порушення королівських указів.

Основним видом покарань, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого. Найнижчий штраф за крадіжку – 3 соліди, а за вбивство – 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф ділився на дві частини: 2/3 йшло потерпілому або найближчим родичам, а 1/3 штрафу надходила на користь держави в особі короля. Крім того, в усіх випадках, пов’язаних із злочинами проти власності, передбачалися повернення і сплата вартості знищеного майна. У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом відбувалася також конфіскація майна.

Салічній правді вже відомі обставини, що обтяжують покарання. Ними вважалися вбивство людини групою осіб, вбивство під час військового походу, спроби приховати сліди злочину, спроби підбурення до крадіжки чи вбивства. Взагалі, Салічною правдою не передбачалася смертна кара. Найтяжким покаранням вважалося вигнання з общини.

Судовий процес за Салічною правдою мав наступні риси: а) здійснення цивільного і карного процесу в однакових формах; б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого; в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін; г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм.

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачем підозрюваного. Якщо будь-яка із сторін не з’являлася на процес, то підсудний карався штрафом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для невідвідування суду (королівська служба, хвороба).

Розгляд починався з вислуховування обвинувача, який повинен був висловити обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповісти тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку суддя вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того, щоб зняти з підозрюваного обвинувачення, Салічна правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії.