2. Держава і право Візантійської імперії (до ХІ ст.).
Візантія оформилася як самостійна держава у 395 р. і проіснувала до 1453 р, коли її столицю Константинополь було захоплено турками-сельджуками. До складу імперії увійшли усі території східного Середземномор’я і півдня Кавказу.
Вона була поліетнічною країною. Панівне становище у Візантії належало грекам. Втім, мешканці країни іменували себе ромеями (римлянами), а сама імперія офіційно називалася Ромейською.Після розколу Римської імперії під владою Візантії залишилися найбільш розвинуті і культурні провінції тодішньої єдиної держави. Візантія не стала об’єктом варварської експансії, на її території не було варварської державності. А розвинута мережа заможних міст надала Візантії право бути єдиною в Європі державою, яка мала вищий статус імперії (до ІХ ст., коли Карл Великий коронувався і його держава стала конкурентом Візантії).
У Візантії процес занепаду рабовласництва проходив значно повільніше, ніж на Заході. Тут були значно ґрунтовніші форми рабовласництва, коли рабів «садили на землю», тобто давали ділянку землі. У VI ст., за Юстиніана (527–565 рр.), рабовласництво пережило певний ренесанс, що сповільнило формування феодальних відносин. Коли ж у VII–IX ст., з розкладом рабовласництва у Візантії почала розвиватися община землевласників, поряд з нею, зрештою як і на Заході, почали розвиватися приватновласницькі господарства, але все це супроводжувалось розширенням державного володіння землею у масштабах, небачених в Західній Європі.
Соціальна структура Візантії була складна і мала нестійких характер, оскільки візантійське суспільство з IV до XI ст. знаходилось у перехідному стані від рабовласницького до феодального способу виробництва. Тобто, у Візантії значно пізніше (порівняно з Західною Європою) оформилися основи феодального ладу.
Основу візантійського суспільства складали вільні селяни, які об’єднувалися у сусідську общину (мітрокомія), що володіла невеликою ділянкою землі.
Залишалися раби, яким вручали на володіння ділянку землі у виді пекулія. Мешканці міст були вільними і займалися торгівлею, наймалися на державні чи приватні майстерні. Керували полісом куріали – рабовласницька верхівка міста. Вони за свій рахунок будували суспільні будинки й відповідали своїм майном за збір казенних податків.У VIIІ ст. держава проводить фемну реформу. Встановлювалися великі адміністративні райони – феми, які заселялися вільними колоністами. З колоністів–селян створювався воїнський стан – стратіоти, що мали обов’язок служити у фемній армії і платити поземельний податок. Втім, фемна реформа привела до децентралізації державного управління[24].
Верхівку візантійського суспільства займали імператорська сім’я (чи сім’ї, оскільки доволі часто траплялися державні перевороти і зміна імператорських династій), столична і фемна аристократія, ієрархи церкви.
Державний устрій Візантії наслідував традиції пізньої Римської імперії з її централізацією, культом імператорської влади, римським правом, системою податків, принципами управління. Існувала складна ієрархія бюрократичного апарату, яка регулювалася чітким табелем про ранги.
В руках імператора (з 629 р. «василевс») була зосереджена уся законодавча та виконавча влада. Щоправда, ця влада була теоретично обмежена такими установами, як: Сенат (синкліт), Державна рада (консисторій) та діми. Останні були організаціями вільних громадян візантійських міст. Церква була міцно підпорядкована державній владі, Константинопольський патріарх повністю залежав від імператора.
У державному устрої Візантії були особливо стійкими традиції домінату. Центральне управління було сконцентроване в імператорському палаці і поділялася на ряд відомств, на чолі яких стояли вищі чиновники, призначені імператором. Провінційне управління було також строго централізоване і підпорядковане центральній владі, яка завзято боролася з будь-якими проявами сепаратизму.
Судова система була централізованою.
Імператор призначав судів у феми, які не підпорядковувалися місцевій владі.Право. Значним вкладом в розвиток правової культури Європи стала кодифікація римського права, яка відбулась в 20–30-і роки VI ст. за наказом імператора Юстиніана. Комісія на чолі з правником Трибоніаном підготувала Кодекс законів (Codex Iustinianus) з 12 книг, збірку уривків творів римських правників (39 визначених римських правників), які були видані, як Дігеста (лат. Збірка) Юстиніана, та навчальний посібник – «Інституції» (лат. Настанови). Наступною частиною стали імператорські конституції (закони), що їх прийняв Юстиніан. Ці закони називали Новелами, вони охоплювали головним чином сімейне та спадкове право. Всі кодекси були написані грецькою мовою, що не було випадковим. Класичне римське право занепало з Західною Римською імперією, Візантія перейняла пальму першості.
Дігести об’єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. Перша книга присвячена загальним питанням права, 2–46 – приватному праву, 47–48 – кримінальному праву, 49 – апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50 – адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули (усього 432 титули) – і фрагменти; поділ великих фрагментів на параграфи був здійснений в подальшому.
Якщо оцінювати проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти; а) центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора; б) оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату; в) заохочуються зміни в суспільному житті: надання рабам пекулію, звільнення рабів. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.
У цілому Кодекс Юстиніана став проявом, насамперед, формування поняття універсального права, яке мало поширитися на все людство, оскільки розподіл права, що існував раніш в Римі, на рівні системи (цивільне, преторське, право народів, що відповідало поділу населення римської імперії на громадян і негромадян) Юстиніан ліквідував. Кодекс став універсальною системою права, призначеного для всіх вільних жителів імперії[25].