2. Англійська буржуазна революція та формування держави нового типу.
Буржуазна революція в Англії була розпочата як військове протистояння парламентської та королівської влади. Перші ознаки непокори парламенту королю в умовах абсолютизму династії Стюардів проявилась за правління Якова І (1603–1625 рр.), який до цього був королем Шотландії.
Боротьба за встановлення влади між парламентом та королем-іноземцем вилилась в боротьбу між «Істинним законом вільних монархій» та «Апологією палати общин», в якій парламент вказував на те, що влада смертного короля не є ні божественною, ні абсолютною, підтверджуючи власні права за «Великою хартією вільностей». Водночас Яков І сприймав парламент не інакше, ніж підсобний інститут, який виникає та функціонує милістю короля, який має абсолютну владу своїм божественним походженням.Одже, Англія на початку ХVІІ ст. була абсолютною монархією, королівська влада якої забезпечувалась численними репресивними органами: Зірковою палатою, Палатою шахової дошки, Високою комісією, адміністративними радами у справах Півночі та Уельсу, тощо. Головною опорою в парламенті виступала верхня палата (перів), місця в яку були спадкові, або ж надавалися пожиттєво королем.
Зміна зовнішньополітичного курсу Якова І, яка полягала у встановленні зв’язків з історичними суперниками Англії – Францією й Іспанією, широкий продаж патентів на монопольну торгівлю (парламент не погоджувався на введення нових податків), загострив протиріччя між королем та парламентом. У 1624 р. останній парламент Якова І притягнув до відповідальності міністра фінансів, після чого сам король був вимушений окремим ордонансом скасувати всі патенти. Крім того, він намагався одружити спадкоємця престолу Карла І з іспанською інфантою (католичка), а після провалу дипломатичної місії Карл І одружився із католичкою, сестрою Людовіка ХІІІ, що викликало обурення у суспільстві.
Нащадок Якова, Карл І уклав союз із католицькою Францією, відповідно до якого англійці були вимушені сприяти у боротьбі із протестантами-гугенотами.
Суспільний протест змусив Англію розірвати союз із Францією, оголосити їй війну.Протистояння між парламентом та королем у питаннях податків призвели до того, що парламенти 1625 та 1626 рр. були розігнані Карлом І.[50] Водночас, парламент 1628 року, розпущений у березні 1629 року змусив Карла І затвердити «Петицію про право», яка зводилась до 4-х пунктів та в цілому ґрунтувалась на перероблених положеннях Великої хартії вільностей:
1. Населення не повинно примушуватись до виплати податків, не затверджених парламентом;
2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами країни;
3. Припиняються арешти цивільних осіб за законами воєнного часу;
4. Припиняються постої військ в будинках цивільних осіб[51].
Ще більш радикальна Декларація цього парламенту була прийняті 2 березня 1629 року, в останній день роботи:
1. Усякий, хто вносить папістські новації в англіканську церкву, повинен розглядатися як головний ворог королівства;
2. Усякий, хто порадить королю збирати мито без згоди парламенту, повинен розглядатися як ворог своєї країни;
3. Усякий, хто добровільно сплатить незатверджені парламентом податки, повинен бути оголошений зрадником вільностей Англії[52].
Подальше безпарламентське правління Карла І характеризувалось продажем титулів та посад, введенням судових штрафів за ухилення від прийняття лицарського звання, за порушення законодавства проти огороджування, «лісових» законів, торгівля промисловими патентами, примусові займи, вимагання «дарів», маніпулювання митами. Найбільші протести у суспільстві викликало поширення «корабельного податку» на внутрішні провінції у 1634 р. Старовинна натуральна повинність, яка стягувалась з прибережних графств не потребувала узгодження із парламентом, водночас внутрішні провінції відмовлялися її виконувати.
Авантюрна політика радників короля – лорда Стаффорда та єпископа Лода призвели до війни із Шотландією та Ірландією.
Намісник в Ірландії, лорд Стаффорд створив для поширення англіканської церкви релігійний суд – «Високу комісію», завданням якої було не лише насадження протестантизму, а й стягнення з католиків штрафів для поповнення англійської казни. Крім того, на її території поширилась практика земельних конфіскацій в осіб, які відмовлялися принести присягу королю як голові церкві, або виплатити штрафи.Дії єпископа Лода щодо заміни пресвітеріанського устрою шотландської церкви на англіканську призвела до того, що парламент Шотландії погодився на визнання права конфіскацій земель, що перебували у володінні знаті та джентрі на користь короля як голови церкви. Водночас, у відповідь на спробу Лода ввести у 1637 р. в Шотландії англіканську літургію, місцеві пресвітеріани уклали релігійний союз – «національний ковенант» та оголосили війну англійцям.
Внаслідок поразки королівської армії, з метою отримання субсидій, Карл І 13 квітня 1640 р. був вимушений скликати парламент (який отримав назву Короткого). Проте, замість схвалення субсидій для продовження війни проти шотландців, палата общин почала вивчати політику Карла І у період безпарламентського правління. Було ухвалене рішення про неможливість надання короні субсидій з огляду на необхідність проведення реформ, що виключили б можливість зловживання правом королівської прерогативи. Розпуск парламенту 5 травня 1640 р. викликав акти непокори населення Лондона, крім того шотландська армія розпочала новий наступ та захопила значну частину англійської території. Саме цими подіями починається буржуазна революція в Англії. Вона умовно поділяється на 3 етапи.
Перший етап революції (1640–1649 рр.). Після звернення до короля 12 перів, у жовтні 1640 р. відбулися нові парламентські вибори, перше засідання відбулось 3 листопада 1640 р. Саме цей парламент отримав назву «Довгого».
З самого початку діяльності Довгий парламент радикально намагався змінити політичну ситуацію: було проведено розслідування без парламентського правління Карла І, були висунуті звинувачення проти радників короля.
Прийнятий «Трирічний акт» гарантував регулярне скликання парламенту кожні три роки, незважаючи на волю корони; був прийнятий акт, відповідно до якого парламент може бути розпущений лише парламентським рішенням. Був скасований корабельний збір, знищені суди прерогативи – Зоряна палата, Рада у справах Півночі та Уельсу, Висока комісія. Карл І «погоджувався» із такими рішеннями лише під загрозою бунту міського населення. Показовою у боротьбі між парламентом та королем стала і страта графа Стаффорда, для розгляду злочинів якого парламент ухвалив окремий Біль про зраду, відповідно до якого судовий розгляд справи замінювався процедурою голосування палатою общин[53].З самого початку діяльності Довгого парламенту в його лавах намічався розкол, про що свідчить процедура прийняття «Петиції про коріння та гілля» та «Великої ремонстрації». Перший документ подавався на затвердження перед загрозою «католицької небезпеки», в ньому засуджувалась діяльність прелатів – англіканських священиків. Велика ремонстрація, що складалась з 204 статей, містила перелік зловживань королівських радників та фаворитів, а також вимагала від короля не призначати нових чиновників без згоди парламенту, позбавити єпископів права голосу в палаті лордів, зменшити їхню владу над низовим духовенством. Ключевою статею ремонстрації була ст. 197, відповідно до якої на вищі державні посади могли бути призначені лише особи, які користувалися довірою парламенту.
Крім того, від короля вимагалось забезпечення недоторканості власності на землю, рухомого майна та доходів. Спеціальний параграф містив вимогу заборони роздачі короною земель без ухвалення парламентом з фонду земель, що будуть конфісковані в Ірландії, де незадовго до цього спалахнуло повстання і після придушення якого корона розраховувала на конфіскацію земель заколотників.
Відсутність єдності в лавах парламенту дала змогу Карлу І вимагати арешту п’яти лідерів радикального крила. 4 січня 1642 р., в порушення традицій, король особисто у супроводі військових явився в палату общин з метою арешту заколотників, які були вчасно попереджені та полишили будову парламенту.
Подальша відмова парламенту та мера Лондона виконати королівську вимогу стала актом відкритої непокори королівській владі. Карл І був вимушений перебратися до північних територій країни, де почав готуватись до військової боротьби. Водночас, пресвітеріанська більшість парламенту зробила останню спробу уникнути громадянської війни шляхом подання королеві «19 пропозицій», що в основному повторювали вимоги «Великої ремонстрації»: виключення єпископів з парламенту, розпустити королівську армію та підпорядкувати парламенту міліцейські частини, укласти мирні угоди із протестантськими. Таким чином, прийняті «довгим парламентом» акти були спрямовані на обмеження королівської влади та установлення в державі конституційної монархії.
Проте бурхливі події двох громадянський воєн (1642–1647 рр. та 1648–1649 рр.) не дали можливості парламенту впровадити в життя положення «Великої ремонстрації» та інших революційних актів
В результаті двох війн короля з парламентом переміг останній. Карла І Стюарта арештували. Проти нього було порушено кримінальну справу і за вироком Верховного суду, «як зрадника і убивцю, відкритого і нещадного ворога англійської нації», 30 січня 1649 р. було страчено.
Другий етап революції (1649–1653 рр.) – в цей час в Англії було встановлене республіканське правління.
Першим кроком до встановлення в Англії республіки була постанова від 4 січня 1649 р., в якій палата общин проголощувала себе носієм верховної влади в країні. 17 березня 1649 р. палата общин ліквідувала палату лордів. Панівним класом республіки стали буржуазія і нове дворянство, об’єднані в індепендентський рух, який завдяки так названій «чистці Прайда» (грудень 1648 р.), тобто вигнанні з парламенту роялістів та просвітеріан, захопив більшість в парламенті.
Конституційне закріплення республіаннської форми правління було здійснене Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. Її головним елементом став однопалатний парламент, який зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади.
Найвища виконавча влада передавалася Державній раді. Вона складалася з офіцерів верхівки армії (41 особи) на чолі з О.Кромвелем і обиралася на строк 1 рік. Спеціфічною особливістю республіки стало те, що в ній не набули розвитку принципу буржуазної демократії та буржуазного парламентаризму. Довгий парламент, або, точніше, його залишки, після «чистки Прайда» лише де-юре мав владу над Державною радою, фактично – ні. В Англії починають складатися умови для встановлення буржуазної диктатури.Незважаючи на проголошення республіки, політична ситуація в Англії залишалася нестабільною. Вона була зумовлена наступними чинниками:
· Протиріччями між крупною буржуазіїю (індепендентами), яка захопила землі роялістів та дрібнобуржуазними колами;
· Невдоволенням селянства, яке не отримало бажаної землі та широких політичних прав;
· Початком в країні глибокої фінансової кризи;
· Активізацією промонархічних сил (особливо в Шотландії та Ірландії);
· Зростанням незадоволення в армії.
За таких умов для правлячої сили єдиним виходом для збереження влади було встановлення військової диктатури.
Третій етап революції (1653–1660 рр.) 20 квітня 1653 р. О. Кромвель розігнав залишки Довгого парламенту і зосередив владу у своїх руках. Новий державний режим був закріплений конституцією від 16 грудня 1653 р. під назваю «Знаряддя управління» Конституція відновила парламент. Вона надала законодавчих повноважень лорду-протектору і народу, представленим в однопалатному парламенті. Виконавча влада вручалася лорду-протектору і Державній раді. Сам Кромвель наділявся досить широкими повноваженнями, які мало чим відрізняли його від монарха. Отже, «Знаряддя управління» закріпило особисту диктатуру Кромвеля, що врешті-решт відображало інтереси буржуазії. Сам політичний режим у державі одержав назву протекторат Кромвеля.
Новий виборчий закон перерозподілив виборчі округи з великою перевагою графств над колишніми містами. При цьому встановлювався високий майновий ценз – 20 фунтів стерлінгів.
Парламен повинен був обиратися кожні три роки. У 1654 р. на основі нової конституції був скликаний перший парламент. Але як тільки він спробував обмежити владу лорда-протектора, Кромвель розпустив його і став правити одноосібно.
Країна поділялася на 11 генерал-губернаторств. Заборонялася свобода зборів. У 1657 р. парламент відновив палату лордів. Таким чином, з встановленням протекторату Кромвеля спостерігається зворотній хід революції від республіки до монархії. Було зрозуміло, що особиста влада Кромвеля не буде довговічною. Опір протекторату чинили як роялісти, так і демократичні кола країни[54].
У 1658 р. Кромвель помер. Лордом-протектором став його син Річард. Він був слабким політиком, і влада фактично перейшла до рук вищого офіцерства, яке вже втратило підтримку народу. Посилилися консервативні настрої в лавах буржуазії та нового дворянства. Вони почали шукати союзу з колишнім дворянством і мріяли про монархію.
В 1660 р. рішенням парламенту в Англії відновлюється конституційна монархія. Королем проголошується син страченого правителя Карл ІІ Стюард (1660–1685 рр.). Ця подія поклала край революції в Англії.